Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій (электронная книга TXT) 📗
— Та Бог з ним, із тим хлопцем, — заговорив Інженер. — Я згадав про нього, бо тоді він мене запитав, що це ім'я означає, і я йому пояснив: «Людина, яка вміє оживляти речі». Не пригадую, щоб я ще комусь таке говорив… Дуже дивно, що ти саме так пояснив моє ім'я.
— А що таке бог? — поцікавився Лисий.
— Ох і апетити в тебе, хлопче!
— А скільки вам років?
Леля кинула на нього докірливий погляд, а старий сумно осміхнувся.
— Ти, хлопче, вмієш ставити запитання. З тебе будуть люди. Скільки мені років, я не пам'ятаю. Коли я написав останню книжку, мені було шістдесят п'ять. Тоді тільки почало все руйнуватися. Люди ще жили в місті, але вже почалась епідемія. Мабуть, я був єдиним, хто вижив, перехворівши…
— На що перехворівши? — тепер уже Леля перебила Інженера.
— То була страшна хвороба, яка не лишала живих. Її так і не навчилися лікувати. Спочатку почали помирати бездомні, потім — цілими родинами, а лікарі все шукали вірус і били на сполох. Що тобі з тієї назви, дитиночко! Дасть Бог, більше не повернеться. Мабуть, і вірусу ніякого не було… Просто людству настав час помирати… От тільки я невідомо навіщо вижив… І живу тепер. Скільки мені років, питаєш? Якби ж то я знав!.. Давно вже перестав лічити. Може, двісті, а може й триста… Якби знав іще когось, хто пережив хворобу, то міг би збагнути — чи моє довголіття є наслідком одужання, чи чогось іншого.
— І ви весь цей час тут живете? — знову перебила його Леля. Що ж тут уже вдієш: для неї розмова щось означала тоді, коли вона сама тією розмовою керувала.
— Та ні… Де я тільки не жив, поки не знайшов це безпечне місце й збудував хату. Спочатку, правда, й тут було не дуже безпечно — ще як до Руїни ходило багато людей. А зараз туди ніхто не ходить. Там уже нічого красти. Та й пробратися кудись уже неможливо. Хіба що вашою ступою, — усміхнувся старий, поглянувши на Лисого. — Де це ви доп'яли таку корисну річ? Може, бабу Ягу десь ошукали?
Він усе знав, усе розумів, від нього було якось безглуздо критися. Навпаки, старий так прихиляв до себе, що хотілося самому все йому розповісти. Звісно, Лисий умів стримувати такі душевні порухи. Навіть Лелі він ще й досі майже нічого не розповів. Хлопець згадав свою обіцянку перед польотом над Руїною. От би зараз один раз усе й розповісти — щоб обоє послухали… Ні, так не можна. Леля образиться — їй за стільки днів нічого не розповів, хоч вона… Ну, тобто, це ж Леля. А цьому незнайомому діду одразу все викласти?
Втім, однаково доведеться йому багато що розповісти. Бо інакше й він нічого не скаже. А Лисий здогадувався, що старий міг би розповісти дуже багато корисного. Про Бога, наприклад…
— А розкажіть про Бога, — попросив він.
Інженер розсміявся.
— Ні, про Бога я вам розповідати не буду. Ставати попом на старості літ — красно дякую. Про Бога треба читати, а читати ви не вмієте.
— Я вмію читати, — сказав Лисий.
— Овва! І що ж ти читав?
— Книгу.
— Яку книгу?
— Про Робінзона, як він жив на острові.
— Он як! — Інженер подивився на нього так само допитливо, як і тоді, коли Лисий пояснив ім'я старого.
— Он як, — повторив він. — Що ж… Може бути й таке. Чого тільки в світі не буває. Тебе послав сюди чоловік, який дав тобі прочитати книгу?
Лисий відчув, що не може не відповісти й не може збрехати. Він кивнув.
— І він тобі про мене розповідав, так? — Старий радше стверджував, ніж запитував.
— Ні. Взагалі про вас не згадував.
Інженер здивовано звів брови. На чолі його прорізалися глибокі горизонтальні зморшки, зразу зробивши його ще старішим на вигляд.
— Господи, що ж ми сидимо, — схопився він. — Ви ж, напевне, голодні. Борщу поїмо, а потім розмовлятимемо. Ти мені допоможеш, Лелю? А ти не вставай. Тобі треба хоч би день-другий полежати.
Казанок
Лисий справді почувався зле, однак перспектива два дні провести в ліжку його не влаштовувала. Він вирішив принаймні вдягнутися. Але тільки встав з ліжка, як знову запаморочилося в голові, хлопець ледве не впав. Однак зумів опанувати себе, дійшов до свого одягу й з величезними труднощами, далеко не з першої спроби спромігся влізти в штани. Втім, ця процедура забрала занадто багато сил. Він повернувся до ліжка й повалився.
Лежав незручно, ноги звисали, але поворухнутися вже не міг. У скронях тіпало, стіни й стеля кімнати пливли перед очима, він тільки про одне дбав — щоб не знепритомніти. Не вистачало ще щоб вона тепер почала за нього переживати. Мало що весь час, напевне, думає про дітей — як вони там у чужому селі…
Хоч за весь цей час вони й словом не прохопилися про свою малечу, Лисий не сумнівався, що Леля про них згадувала безперервно. Та й йому постійно в голові крутилися думки про те, чи відпочили діти, чи здорові, чи ситі, чи не ображені кимось…
— Ну, чого ж ти такий неслухняний! — сплеснула в долоні Леля, ввійшовши до помешкання. — Чого ж ото не лежаць, коли тобі веліли не вставаць!
Вона поставила на стіл глиняні мисники й підбігла до Лисого. Підняла його ноги й поклала на ліжко.
— Тобі Інженер таку чисту постіль послав, а ти вперся своїми бруднющими штаньми!
Лисому здалося, що їй подобається розмовляти з ним, як з дитиною. Втім, йому це також подобалося. Зрештою, йому подобалося все, що вона робила. Або майже все…
Увійшов Інженер з казанком… З їхнім самоварним казанком, який варить мертву воду! Над ним гуляла пара, в кімнаті одразу смачно запахло. У Лисого в животі все одразу відгукнулося, він зрозумів, що страшенно голодний, але…
У скронях загупало ще дужче.
Старий великою дерев'яною ложкою поналивав у жовті глиняні мисники борщу, потім підійшов до Лисого, однією рукою підняв його за плечі, а другою посунув подушку. Потім підтягнув хлопця до подушки, і тепер той міг напівлежати.
Лисому знову в скронях запульсувало. Стан був просто панічний. Він намагався переконати себе, що якби Інженер хотів його вбити, то не ніс би додому, не розтирав, не рятував би… Він розумів, що зараз такий слабкий, що Інженерові нічого не варто придушити його однією рукою — для цього не потрібен отруйний борщ. Він усе це розумів. Але коли Інженер приніс і дав йому в руки гарячого мисника, Лисий занадто швидко підніс руку, щоб узяти ложку й перекинув мисник. Той упав з ліжка, на підлозі дзенькнуло й хлюпнуло.
— Отакої! — здивувався Інженер. — То сам встав і надів штани, а то ложку взяти по-людськи не можеш.
Запах борщу наповнив кімнату, і в Лисого звело живіт. Він справді був дуже голодний. Але не їсти ж цей борщ!
Здається, старий не зрозумів, що Лисий навмисне вибив з його рук мисник. А Леля дивилася здивовано й насторожено. Вона ніби чекала якогось знаку, натяку, щоб зрозуміти, навіщо він це зробив.
Він удавано втомлено схилив набік голову й показав очима на казанок. Леля перевела погляд і стенула плечима. Втім, цей жест помітив тільки Лисий. Інженер тим часом почав збирати черепки, тож Леля заходилася йому допомагати.
Як же вона могла не здогадатися?! Такий самий чорний казанок з ручкою-дугою, продітою в вушка, навіть гострий рантик по краю такий самий!
Інженер з Лелею позбирали черепки і вийшли — він викидати сміття, а вона по ганчірку, щоб витерти підлогу. Лисий почав нервувати. Він не мав сил, щоб встати й захистити Лелю, а вона зовсім не розуміла небезпеки. От просто зараз старий міг убити її в сінях, і Лисий би про це ніколи не довідався. Голова йшла обертом. Це він, Інженер, підклав йому під ступу ту діжку з холодом! Так, він сподівався, що Лисий там і замерзне. А потім приніс його додому, щоб довідатися, як користуватися ступою. Ще й підслухав про Лелю! Он воно що! Він навмисне приніс Лисого додому, щоб підслухати про Лелю! Якби він навіть сам зміг її знайти, то вона нізащо не пішла б до нього в хату — просто прошила б його з арбалета стрілою зі срібним осердям.
Лисий підвівся, спершись на лікоть. Він зібрав усі свої сили й роздивлявся по кімнаті, намагаючись знайти свою зброю. Її ніде не було. А ступа? Хлопець знесилено відкинувся на подушку й тут же згадав, що якусь годину тому бачив зброю на підлозі біля ліжка.
