Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій (электронная книга TXT) 📗
— Я не можу літаць колами й дивицця на все. Я повинна хоча б знаць, куди ми йдемо. Як ти не розумієш! Не хочеш розповідаць — сідай і сам лети. Ти більше побачиш.
І знову Лисому нічого було заперечити.
— Гаразд, — сказав він. — Зараз я сам полечу, а коли повернуся, — розповім. Тільки спершу треба відійти кудись від цієї стежини.
Неподалік — кроків за п'ятдесят від стежини — ріс великий розложистий дуб. Лисий підсадив Лелю, вона залізла на нижню гілку, потім вище.
— Ну як? — спитала вона, сховавшись у листі.
Лисий походив навколо — Лелю не видно.
Він забрався в ступу, поклав туди ж рогача й повільно злетів просто вгору. Леля хотіла спитати, навіщо йому в польоті рогач, але вирішила краще помовчати, небезпідставно припускаючи, що Лисий не відповість. Як завжди. А потім скаже, що він сам не знав, навіщо…
До Руїни вони ще не дійшли. Але було вже недалеко. За якусь годину почнуться суцільні звалища каміння, іржавого металу й трухлявого дерева. Повсюди серед цих нагромаджень блимали сонячні зайчики. Що так сильно відбивало сонячне світло, Лисий не знав. Височенна металева вежа, на яку він повинен був орієнтуватися, вся зіржавіла й завалилася, але добрячий обрубок її все ще дивився в небо, тож хлопець відчув певне заспокоєння. Інженер попереджав, що в Руїні все могло змінитися за час, що минув від його мандрівки. Однак вежа, він сподівався, стоїть і досі — тож усі його орієнтири відштовхувалися від цієї божевільної споруди, призначення якої Лисий так і не зрозумів, хоч старий і намагався йому пояснити. Не тоді, а тепер у хлопця з'явилася підозра, що Інженер і сам до пуття не розумів про ті повідомлення, які нібито передавали з цієї вежі. Якщо уявити, якої висоти була ця залізяка раніше, то все одно не виходило. Навіть як залізеш туди, хто ж тебе знизу почує?! Щось тут не складалося докупи, та й грець із ним.
Лисому німіло серце від захвату: Руїна розляглася до самого обрію — і на протилежному березі ріки також. Розсипи того, що колись було величезними спорудами, вкривали високі гори й улоговини між ними. За розповідями Інженера він уявляв собі все це дещо інакше. Точніше, просто не міг уявити, яким велетенським було поселення. Лисий і не знав таких чисел, щоб злічити кількість людей, які тут могли мешкати. Як могли вони прохарчуватися? Хіба лиш половина дорослих чоловіків вийшла на полювання, в довколишніх лісах мухи живої не лишилося б. І все одно не вистачило б, щоб нагодувати всіх бодай один раз. А води! Як вони не випили всю цю річку? Не дивно, що зрештою земля відмовилася їх годувати.
Цілий світ, укритий, мов килимом, сизим порохом. Крім вежі, ніяких інших орієнтирів, змальованих Інженером, не видно. Мабуть, так і мусить бути, адже знизу все це повинно виглядати зовсім інакше, а з неба Інженер Руїни не бачив.
Десь там далі — в чотирьох годинах ходи від вежі те саме найнебезпечніше місце. Пастка, пройти яку може тільки одна людина. Якщо може. Там також усе могло змінитися протягом довгих років безперервного руйнування. Там усе одно доведеться приймати рішення. Там вони з Лелею повинні розлучитися. Як потім знайти одне одного? Цього Лисий не знав. Про це, мабуть, доведеться думати вже на місці, зважаючи на ті обставини, про які зараз вони ще нічого не знали.
Ступа почала дрібно тремтіти, і Лисий зрозумів, що занадто довго він ширяв у піднебессі, роздивляючись рештки старого світу. Треба вже спускатися, а він так і не розвідав головного, заради чого знявся в повітря. Втім, жартувати зі ступою хлопець не мав наміру. Він подивився вниз, шукаючи місце, де залишив Лелю… і не знайшов.
Він різко повернув праворуч, потім ліворуч, але внизу були всуціль зелені крони дерев, і жодного натяку на стежину. Дуби стояли там і тут, і на якому саме сховалася Леля, зрозуміти неможливо. Але найгірше те, що Лисий не уявляв, як далеко він міг відлетіти від того місця, де її залишив. Спробував зорієнтуватися по річці, але не встиг — ступа затремтіла дужче, рухи її стали вповільненими. Лисий видивився невеличку шпаринку між кронами і спустився туди. Він так швидко летів униз, що удар об землю був дуже сильним, щось під ступою так крекнуло, ніби вона тріснула. Та ні, наче ціла…
Місце незнайоме. Тут вони не проходили. І добре, що не проходили, бо місце було дуже погане. Добре було б, щоб і тепер він сюди не потрапив. Він іще не знав, де тут приховалася ворожість, але небезпеку гостро відчував. Треба б відразу злетіти, але Лисий усвідомлював, що ступі необхідний відпочинок. Зараз літати на ній — просто нерозумно, ризиковано надміру. Який коник вона викине в повітрі, коли остаточно втомиться, він не уявляв і уявляти не хотів.
Після яскравого світла в піднебессі йому знадобився якийсь час, щоб очі звикли до лісових сутінків. Він вискочив зі ступи, не випускаючи з рук мітлу й рогач, добре пам'ятаючи, що мітла вже не раз рятувала йому життя. Тільки перехопив їх у ліву руку, а арбалет — у праву. В лісовому затінку було досить прохолодно.
Як же він міг так розслабитися! Був на сьомому небі від радості, що Леля наздогнала його й пішла з ним разом. От і знісся в небо, забувши про землю. Де тепер шукати її? Як? Кричати з неба: «Лелю!»? Щоб уже всі навколо знали, що вони тут, що у них є ступа, яка вміє літати?..
Таки холодно. Наче не літо. Відчуття небезпеки наростало, але Лисий ніяк не міг зрозуміти, чому саме. Ні кущі, ні дерева, ні трава не мали до цього ніякого відношення. Він вдивлявся і чекав, чекав і сподівався, що не дочекається. Мабуть, він змерз іще в небі, а тут воно тепер дається взнаки. По шкірі побігли мурашки. Хлопець обхопив себе руками за плечі, але мітла й арбалет не давали можливості зігрітися як слід. Лисому гостро захотілося покласти все на траву, сісти самому під ступу, згорнутися калачиком і так посидіти, зігрітися. Він подивився вниз, трава просто притягувала його. Але раптом здалося, що на ній… Так, це справді була паморозь. Влітку!.. Тут він помітив, що й при диханні з ніздрів іде пара, і зрозумів, що це триває вже досить давно — він просто не звертав уваги.
Лисий спробував влізти в ступу, але ноги й руки не слухалися. Пальці закоцюрбли. Видно, справді був страшенний мороз. Є лиш один спосіб зігрітися — рух. Лисий з величезними труднощами приладнав рогача до ступи, сяк-так спромігся взяти його в руки й побіг.
Щоправда, бігом це назвати було важко, Лисий і сам це розумів. Але він рухався. Якщо та небезпека, яку він відчував на галявинці, якраз і пов'язана з несподіваним морозом, то треба звідси тікати. Якщо ж мороз напав скрізь навколо, тоді все одно треба рухатися — іншої ради немає.
Долаючи біль у ступнях, Лисий пересував задубілі в легких черевиках ноги. Вкрита інеєм трава хрустіла під ногами й розсипалася на гострі кристалики льоду.
Куди він біжить? Добре було б бігти туди, де він залишив Лелю. Але де це, зорієнтуватися неможливо. Цей нежданий мороз зовсім заплутав його. Чи не пов'язаний він з якоюсь потворою на зразок того жахливого хробака, в якого лишилася шабля Лисого? Тоді він так само спочатку заблукав, а потім…
Мороз був такий лютий, що Лисий зовсім не відчував небезпеки — взагалі нічого не відчував. Тільки біль у ногах, що не гнулися, й закоцюрблих пальцях. Він біг, мов у сні, коли докладаєш величезних зусиль, щоб утекти від ворога, а відстань між вами все одно скорочується. Кроки його ставали все уповільненішими, давалися все важче. Він думав тільки про одне: якщо не втримається на ногах, то впасти треба так, щоб ступа не перекинулася. Бо потім він не зможе її сам поставити на землю.
Очі сльозилися, сльозинки замерзали на повіках, Лисий погано бачив.
Якби цю потвору, що вміє так заморозити все навколо серед літа, пустити проти хробаків, чомусь подумав він. Або проти вовкулаків… Або заморозити річку й перейти по кризі… І русалки вимерзнуть. І птахи… І люди… І все на землі вимерзне — буде тільки крижана пустеля, як лютої зими. Тільки взимку чекаєш на весну, а то буде пустеля, коли чекати вже нічого — ставатиме все холодніше й холодніше… Не тільки трава, а й дерева почнуть кришитися на гострі кристалики. Ці гострі кристалики вкриють усю землю… Якби навіть хтось уцілів і захотів пройтися по землі, він не зміг би, тільки ноги поколов би… Упав би і більше не встав…
