Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій (электронная книга TXT) 📗
Ризикуючи звалитися на підлогу, він звісився головою з ліжка — на тому місці, де раніше лежала його зброя, була тільки брудна червона пляма — розлитий ним борщ. Більше нічого. Отже, старий не тільки черепки повиносив…
Рипнули двері, й до кімнати повернулася Леля з ганчіркою в руці. Чому її так довго не було? Що вона там робила? Про що вона говорила з Інженером? І де він сам? Спитати її чи ні? Чи скаже вона правду? Невже вона може бути заодно зі старим? Це неможливо!
Але ж це можливо!!
— Лелю, де моя зброя? — якомога спокійніше запитав він.
— Ось тут під ліжком. А нашо вона тобі зараз?
Чому вона це спитала?
— Просто хочу знати, — відповів він слабким голосом.
— Навіщо ти перекинув тарілку? — Леля пильно дивилася йому в очі.
На мить Лисий припустив, що він помиляється. Тоді зараз Леля сяде за стіл, візьме в свою вузьку ручку розмальовану дерев'яну ложку…
— Не їж борщ, — іще тихіше промовив він. — Подивися на казанок.
Знову рипнули двері. Зайшов Інженер. Лисий відкинувся на подушку, уставившись у стелю відсутнім поглядом.
— Може, ти не борщу хочеш? — спокійно спитав Інженер. — Тоді я щось інше приготую.
Лисий промовчав.
Старий знову вийшов з кімнати й за хвилину повернувся з заплічною сумкою Лисого.
— Ось твоя сумка, може, щось знадобиться, щоб ти не вставав без зайвої потреби.
Отже, він знає, що у мене там є харчі. Встиг перевірити. Може, й отруїти встиг? А Леля мовчить. Чи вона з ним заодно, чи ні? Не міг він так швидко її відшукати в лісі. Тут щось не так. Лисий навіть не уявляв, де її можна шукати. А цей дід тільки провідав про неї, тут же пішов і знайшов. Стій-стій!.. У Лисого похололо в грудях. Чого б це він раптом став розмовляти вві сні!.. Чого б це він став кликати її вві сні? Он воно що! Старий знав про неї ще раніше! І вона про нього знала. Не даремно ж вона прилетіла на цей берег! Так, так. Усе сходиться. Все докупи. Сходяться всі. От тільки поки що не зрозуміло, навіщо цей старий придумав таку безглузду історію про Інженера. Звідки він міг знати це ім'я? Лисий його нікому не називав, навіть Лелі…
І знову здогадка різонула його свідомість. Перед тим, як він загубив Лелю, вона почала розпитувати його, вивідувати, куди й по що він іде. Він тоді не піддався, хоч уже готовий був усе їй викласти. А коли це зірвалося, вона погукала цього сивого помічника. А може, це вона його помічниця? Так, швидше за все, він головний. І говорить дуже складно.
Охо-хо! Це ж скільки днів вона його морочила! Скільки небезпек пережила! Навіть життя йому рятувала. Навіщо? Що їй потрібно було? Звісно, їй потрібен секрет! Страшна таємниця Лисого. Те, по що він ішов до Руїни. Це ж вона перша тоді вимовила це слово! Він іще подумав, що вона здогадалася! Де ж там здогадалася! Вона просто знала! Знала заздалегідь! Вона все знала ще тоді, коли він утікав від їдючих жаб.
Лисий згадав жахливу картину, яку вони побачили в Лелиному селі. Не могли ж вони навмисне все це зробити… А вовкулаки?
Ні цього вони не могли передбачити. І дітей, захоплених вовкулаками, також не могли передбачити. Це випадковість, яка мало не зруйнувала їхніх планів. А коли вже вовкулаків перемогли, лишилося просто йти на південь, просто не відпускати Лисого одного. І причину вона знайшла для того дуже переконливу: якщо діти не підуть з ними, то загинуть…
Усе так ладно лягало одне до одного… Лисий вирішив удавати, що спить. Якщо він зараз їх злякає, викаже, що про все здогадався, тоді йому вже не втекти. Сил немає зовсім. Це ж треба, як підступно придумали: заморозити його! Застудити серед спекотного літа. Так, чого-чого, а хитрощів їм не позичати. Ні, не позичати, не позичати…
А от коли Микита захопив їх, тут вона і втекла. Хоча… Вона ж пропонувала йти навпростець через ліс. Якби він погодився… Хто зна, що було б, якби погодився. А як Єгор на неї дивився… Невже і він з ними в змові?! Напевне, що так. А то чого б вона дітей залишила в чужому селі, з чужими людьми?
А як же він їй вірив! Уже навіть готовий був зрадити старого Інженера — того, свого Інженера, справжнього, а не цього…
Леля й Інженер обідали. Вони їли мовчки — тільки ложки глухо стукали по мисниках. Це не штука. Після всього, що вони організували, цей фокус уже був для них, як горіхи. Підмінили мисники. Або підмінили борщ. Йому приготували в одному казанку, а собі — в іншому.
Як же він міг так довго нічого не помічати, ні про що не здогадуватися?! А у баби Яги! Як Леля швидко розібралася з реманентом, як ступа відразу її впізнала. Мала Марічка — і та миттю навчилася літати краще, ніж Лисий. Невже й вона про все знала? Та, може, й знала. А може, й ні. Це, мабуть, було надто небезпечно — довіряти малій такі секрети. Тоді як так сталося, що вона так добре вправлялася зі ступою?
А! Це дрібниці. Не варто засмічувати ними собі голову. Вона й так обертом іде. А як швидко цей Інженер здогадався, що ступа від баби Яги — це що, теж випадковість? Е, ні!..
Все крутилося перед його заплющеними очима, серце наливалося люттю. Але сил не було не тільки на те, щоб цю лють реалізувати, а й навіть на те, щоб до кінця все обміркувати. Він знав одне: треба дочекатися, коли вони поснуть. Тоді в нього сил вистачить на обох. Головне зараз самому не заснути…
Йому приснився Довгоногий. Він стояв на краєчку високої греблі через велику ріку, весь покусаний саранцями і тяжко скривавлений. Довгоногий люто посміхався й кричав: «Не дам!» До нього підлітав великий саранець і казав: «Подумай, Довгоногий! Віддай своє життя в борг».
— Не дам! — знову кричав Довгоногий, і тоді саранець боляче кусав його за плече.
Довгоногий скрикував:
— Скільки хочеш, Інженере, кусай мене! Не дам тобі в борг життя свого!
Тоді з другого боку до нього підлітав інший Інженер і казав:
— Згадай Бога, Довгоногий!
Хлопець з останніх сил напружувався, він дуже хотів згадати Бога, але перед очима з'явився тільки вовкулака, в якого відростав відрубаний палець. Вовкулака життєствердно сміявся, і сміх той нагадував скреготіння каменя об камінь.
А Інженери літали навколо й підступно кусали за найболючіші місця. І поки відростав палець у вовкулаки, все меншим і меншим ставав Довгоногий — ніби танув на очах.
— Зупиніться! — закричав Лисий. Він біг по греблі до Довгоногого, але гребля повільно осідала під його ногами — вона також танула в воді, мов крижана. Лисий знав, що якщо бігтиме швидше, то неодмінно встигне врятувати Довгоногого, але чим швидше він біг, тим глибше просідала гребля під ногами.
Вже видно було довгі зелені пасма довкруг облич русалок. Вони бризкалися на Лисого, і той також починав танути — повільно, але безнадійно. Найближча до Лисого русалка сумно посміхалася йому, ніби хотіла сказати:
— Мені, звісно, шкода тебе. Дуже шкода! Але шо ж я можу вдіяць!
Її зелені очі мружилися від бризків, сонце також сліпило русалку, і в бризках навколо її голови м'яко світилася отруйна веселка. Інші русалки теж намагалися наблизитися до Лисого, проте Леля відганяла їх. Хлопець зрозумів, що й бризкалася вона тільки через те, що намагалася відігнати подруг від нього. Він відчув вдячність і простягнув їй руку, щоб врятувати, витягти з води:
— Хапайся!
У відповідь вона лиш сумно похитала головою.
— Я тебе витягну! — наполягав Лисий.
— Ні, — відповіла вона. — Я не зможу жиць на землі. Краще ти стрибай до мене.
— Але ж я не зможу жити там, у воді, — заперечив Лисий.
Краплі отруйної води котилися по її щоках.
Він знову побіг, але було пізно, пізно — занадто багато часу витратив на розмову з русалкою. Гребля зовсім опустилася в воду, лишалася лиш тоненька стежечка, та й та зникала відразу за його кроками. Варто було на мить зашпортатися, і все. Лисий біг, обливаючись потом і бризками води, він ставав усе меншим і меншим, а Довгоногий уже майже зник — тільки прозоре марево все ще сяяло на тому місці, де він нещодавно стояв…
Лисий врятував би його, якби встиг, але він ніяк не міг з'явитися вчасно там, де був потрібен і де було потрібно йому… Лисий біг, і краплі отруйної води стікали по його щоках. В голові паморочилося. Ще крок, ще один, і от уже вода під ногами, ступити нікуди.
