Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Потик лежав нерухомий, непритомний, безпорадний. Феодор впіймав його коня, поклав обважніле тіло ратоборця впоперек сідла, спокійною ходою повів коня за вузду до сокола-корабля. Чесний бій! Та не по руці йому поєдинщик. Беріть його живого. Виставляйте сильнішого!
Так його й зрозуміли, бо зняли Потика, а на коня вскочив свіжий воїн. Цього Феодор одразу впізнав, хоч аж ніяк не сподівався його тут побачити. Це був рідний дядько самого князя Володимира Добриня, беручкий до ратного діла богатир. Феодор був без списа, і Добриня виїхав без списа. Виїхав на чесний і рівний бій. Якби усе це зараз побачив Никифор Тавр, він пожалкував би, що не все сказав своєму вправному вихованцю, і заволав би, виправляючи помилку:
— Убий його!
А відтак Феодор, виконуючи наказ, знову повернув коня у поле й поїхав підтюпцем, не озираючись, даючи зрозуміти, що й з цим не хоче битися. Збуджений гомін долинав з печенізького стану. Не могли степовики збагнути свого удатного ватага, але на те він і ватаг, їхня голова, що думає про невідоме простим вершникам і діє, як хоче. Їх діло мале — в усьому коритися йому, поки він з ними. Він, котрий приніс умовлену червону стрілу без пір’я у розщепі. Так наказав каган.
— Стій! — владно гукав Добриня до Феодора. — Чому тікаєш? Нащо кликав на двобій? Ось я — тобі поєдинщик!
Феодор незворушно віддалявся, не озираючись.
— Виймай меч, гадюченя! — востаннє гукнув княжий дядько і кинув коня вскач.
І знову Феодор був змушений повернутися обличчям. Крутячи довгим мечем над головою, до нього летів Добриня.
— Не квапся до смерті, дядьку! — похмуро попередив Феодор. — Не тебе чекаю!
— Боронися!
Феодор теж вихопив меча. Крутилися коні, б’ючи копитами м’яку, піддатливу землю, вбиваючи в неї траву і непоказні степові квіти. Блискавками спалахували на сонці мечі, але тільки один меч рубцював і шрамував щит — меч Добрині: Феодор беріг зброю, щоб лишилася гострою, без щербинки і зазубринки. Товкли коні землю, огортала ратоборців сива курява. Та ось Феодор улучив мент, закрутив свого меча, як вчив старий брит Норман Квіклій, змійовиком навколо ворожого леза і смикнув навскоси, вивертаючи його разом з рукою. Аж крекнув від болю у плечі Добриня, меч його сріблястою блискавкою увігнався в трави. А Феодор почав батожити коня обеззброєного суперника, женучи його до корабля і глузливо примовляючи:
— Казав не квапся, дядьку! Ти ж мені у батьки годен, а не в поєдинщики. Не по руці ти мені, як і твоя шабелька. Ач, неслухняне старовидло! А чи діда у себе не знайдете?
Очі Добрині палали гнівом, щоки — соромом. На піщаному горбі збентежено мовчали. Печеніги галасливо раділи. Вдруге переміг їхній ватаг. І то — як! Доброго молодця прислав каган, з червоною стрілою без пір’ячка…
…Виїжджав у чисте поле Ілля Муромець на смертний бій із суперником. Ватаг на ватага. Богатир на богатиря. Рівні на зріст. Рівні в широких раменах. Та чи рівні ратним досвідом? І чи рівні силою?
Не задкував перед ним Феодор, не повертав коня світ за очі. Дочекався свого. Був із списом, мав час відшукати його у густій траві, поки руси давали коневі відпочити, охолонути. Наїжджав на нього із списом Ілля Муромець. Було тихо на горбі. Стало тихо біля стриножених коней. Збагнули: ці двоє не розійдуться миром.
З’їжджалися богатирі, щоб потім у гридниці князя Володимира гарно співалося:
Так співалося потім на княжих трапезах. А кінчалося звитягою Іллі Муромця, котрий бив-побив лиходійного печеніга-розбійника. Так співалося, та насправді не так діялося. Так співалося, бо саме так розповідалося, щоб стороннє вухо, а понадто святенника Анастаса Корсунського, — боронь боже! — правди не почуло…
…Лежав Ілля, міцно притиснутий до землі. Перед очима — блакитне небо з білими кучерявими хмаринками, дужа десниця з кинджалом. Не знати, як і встиг перехопити її Муромець, і тієї ж миті відчув, як стискають його горло чужі, мов залізні, пальці. Тьмяніло в очах. Бачив уже тільки чиюсь шию. Білу шию з налитими гарячою кров’ю жилами, що на білому виступала пульсуючою блакиттю. Більше нічого не бачив, тільки цю шию, що випнулася з подертої кольчужки. І несамовито, з останніх сил рубонув Ілля Муромець по тій білій шиї ребром долоні.
Впав ніж. Розчепилися на горлі залізні, а тепер несподівано зів’ялі пальці. Повільно хилився з його грудей набік чужий велет з моторошними, білими очима, бо зіниці його закотилися під лоб. І вже Ілля сидів верхи на ньому, щільно затиснувши з боків колінами, аби й не ворухнувся, коли опритомніє, і тримав у руці напоготові захалявний ніж. З лоба просто в очі рясно набігав солоний піт. Мов у тумані бачив, як неподалік мирно пощипують травичку їхні коні. Бачив, як печеніги сідають верхи і здіймають куряву, зникаючи в далекому степовому різнотрав’ї. Чому?.. Чи, може, мариться?..
Ні, не марилося Іллі Муромцю. Все бачили степовики, весь перебіг двобою. І ось їхній ватаг лежить нерухомий, а над ним з ножем завис руський сильний батир. Наказ кагана простий: коритися ватагові, що прийде з червоною стрілою без гусячого пера у розщепі. Вони й корилися. Нема ватага — нема кому коритися. Слід повертатися до кагана, що з воїнством йде на Русь по багату здобич. Бо тут що візьмеш? Яка тут пожива? Який зиск? Тільки задурно голову складеш під досяжними руськими мечами. Чи хоче хтось годувати чорних круків власними очима, а кістками — степових вовків?
А Ілля Муромець просто чекав, коли поєдинщик опритомніє, бо йому гидко було вбивати безтямного. Чесний бій! А він, Ілля, не кат.
Розділ 25
ПОЖЕЖА НА ВОДІ
Тяжко опритомнював Феодор, з провалинами в свідомості, коли раптом небесна блакить знову темніла і гасила кволі думки. Та ось в голові все чітко і прозоро вияснилося, хоч тіло полишилося немічним, ніби чужа земля, на котрій він випростався, висотала з нього всі сили. Вмить спостеріг він, що печенізька залога зникла, а над ним, обіймаючи плечима півнеба, невблаганно завис з кинджалом у руці Ілля Муромець. З його ж, Феодора, захалявним кинджалом.
Втупилися очі в очі — одні без прохання про милість, другі — без жалю. І вперше збагнув Феодор, які порожньо-холодні очі має Смерть.
