Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
І ще побачили воїни: від берега до них повільно їде вершник, могутній вершник-велет, ще більший, аніж був насправді, бо насувався на тлі розбурханого полум’я і заграви. Впізнали його, спокійно встромили мечі у дерев’яні піхви, обшиті шкірою, притулили до бортів багряні щити. А назустріч тому велетові піднявся з чорно-червоних трав Ілля Муромець і взяв коня за вузду.
І ще почули воїни: дзвінкий, молодецький голос збуджено і радісно промовив:
— Шлях вільний, батьку! Не зробив я лиха Русі, а зробив добро!
Розділ 26
ЗНОВ У ДАЛЕКУ ПУТЬ…
Без жалю спалив Божедар своє підневільне минуле. Спалив, щоб і попелу на спомин не лишилося, бо й попіл поглине старий Славутич, котрий допоміг йому знищити пастку, приготовану для сокола-корабля, для його батька. Він повертався, сповнений щирої втіхи, бо врятував казку, що народилася серед цих людей і тихо бриніла в його отруєній підступами душі.
Божедара, закіптюженого, пропахлого димом і гаром, приязно, як рівного, як доброго молодця-родича, поплескували по широких плечах дружинники. Мишко Потик хитро мружився і підморгував. А князів дядько Добриня, що спершу зустрів його з холодною стриманістю, дружньо взяв під лікоть і повів до намету на кормі. За ними пішов Ілля Муромець, пішов схвильований, але з гордо піднесеною головою, бо вдруге не втратив славного витязя-сина, лицаря серед лицарів, богатиря.
В наметі вони частували Божедара медом і добірними наїдками, ні за чим не шкодуючи, а по тому Добриня сказав просто:
— Розповідай, Божедаре. Про все розповідай.
Зрозумів Божедар, що вже не буде суду-осуду в розписаній гридні стольного князя київського Володимира.
Довгою була оповідь Божедара про малого бранця-раба, про нелегку долю вихованця таємної школи візантійської секрети Феодора, невільника в золотих ланцюгах і міцних путах облуди. Розповів і про те, що на Русь іде об’єднана рать печенігів, і про те, як він урятував свою дитячу казку. У подробицях розтлумачив далекосяжний задум секрети щодо схеми Змійових валів. Дипломати Візантії полюбляють непрямі дії, які, проте, прямо ведуть до певної політичної мети.
Уважно слухав його Добриня, заглибився у думки, аж очі зробилися порожніми, ніби сліпими. Так буває, коли людина пильнує не оком, а вухом, коли вона не лише слухає, а карбує кожне слово і тут-таки аналізує оповідку. Та був тут і слухач, очі якого то спалахували гнівом, то крижаніли від люті, бо сприймав він оповідку не холодним розумом, а страждальним батьковим серцем. Ніхто не заважав їм, не потикався до намету. Кожен воїн добре відав, що князів дядько нічого не робить дарма. Коли ж Божедар закінчив, Добриня довго сидів мовчки, підперши рукою підборіддя, щось обмірковуючи. Потім глянув на хлопця пильно-пильно й сказав важко, ніби вимовляв не слова, а виважував над силу кам’яну брилу, що загрузла у землі:
— А чи не повернувся б ти, Божедаре, до Константинополя?
Божедар збентежено втупився в нього, втратив від раптової, зовсім неочікуваної пропозиції мову. Підвів голову Ілля Муромець і теж мовчав. А Добриня дивився спідлоба, з-під кущуватих брів, дивився мало не вороже, як чужа людина, що свідомо коїть лихо.
— Навіщо? — нарешті спромігся на запитання Божедар.
— Не «навіщо», а «для чого», — так само понуро сказав Добриня Микитич. — Багато може зробити людина, коли вона знає, для чого діло робить і в ім’я чого. Коли ж у неї виникає «навіщо», вона не зробить нічого.
— Для чого ж? — стримано запитав Божедар, а очі його повужчали.
— Щоб і надалі служити в секреті…
— Як агент?
— Як наш розвідник, — з притиском уточнив Добриня. — Зрозумій, Божедаре: це необхідно. Іншої нагоди у нас не буде. У Візантії ми маємо своїх людей, але вони далекі від палацових таємниць. А конче треба знати, які задуми проти нас снуватимуть і надалі. Треба знати, щоб жила і квітла у безпеці Русь — твоя батьківщина, Божедаре.
Слова, слова, слова… Непривабливий логічний кістяк думки дипломата, ретельно запнутий у пишні шати слів. Хіба заслабла рука Божедара, аби боронити батьківщину? Хіба не відчув міць тієї руки сам Добриня? І що ж? Знову стати людиною без тіні, що не лишає слідів?
Замислився витязь, похилив голову. Німував Ілля Муромець, глибокими борознами пролягли зморшки на його чолі. Думав Божедар, і ці думки краяли його серце.
Старе поверталося. Не поглинув чорний попіл минувшини сивий Славута. Минуле тримало Божедара мертвим хапком, не пускало в нове життя, де вольному воля, де не треба хитро мудрувати і критися, де твоя зброя — прямий руський меч, а не убивче жало обдуманих і виважених підступів, де ти твердо і певно ступаєш по рідній землі, не боячись власної тіні, а боячись одного — не лишити по собі на цій землі доброго сліду…
Та хай! Його навчили володіти не лише зброєю поєдинщика. Слово — теж зброя. І зараз він, Божедар, доведе, що володіє словом не гірше, ніж мечем.
Він сказав, ніби вголос розмірковуючи:
— Усе це так. Однак загинула галера. З усім людом. Загинув Никифор Тавр, начальник секрети. Врятувався я один. Чи не викличе це підозри?
Чомусь одразу полагіднішали очі Добріші, чомусь засвітилася в них хитринка.
— Мабуть, через чиюсь необережність трапився нещасний випадок, — теж ніби вголос розмірковуючи, мовив він. — Ти ж у цей час перебував на березі і хоч бачив все на власні очі, та нічим не міг зарадити. Загинув Никифор Тавр… То й що? Нема кому розповісти, що трапилося насправді…
— На жаль, свідки є: лишилися живими печеніги!..
— Печеніги? А що печеніги?
— Вони бачили мене переможеним…
— Пречудово. Тебе перемогли і полонили. Але ти втік. Адже вночі ти справді втік. Тобі нічого не доведеться вигадувати. Правда завжди лишається правдою, та не зовсім, якщо облишати суттєві подробиці…
— Згода. Але у Києві загине небезпечний агент секрети Анастас Корсунський. От і виникне запитання: хто ж його виказав?
Посміхнувся Добриня, заперечив:
— А ми не будемо його чіпати. Виявлений ворог не становить небезпеки. Віднині він знатиме лише те, що буде вигідне для нас. З того Анастаса ми зробимо нашого несвідомого помічника, бо всі його таємні дії ми прослідкуємо і перетворимо на нашу дипломатичну протидію… То вже діло нескладне.
Востаннє мовив Божедар у розпачі:
— Та як мені повертатися, коли я не виконав завдання?
Здивовано звів брови Добриня Микитич:
— А як міг виконати? Ти лишився один, без допомоги. Змушений був тікати з полону. Поглянь на себе — весь твій пошматований і подертий одяг вельми промовисто свідчить про це. А поки минеш степ, то з’явишся у Корсуні справжнім лахмітником… Ти хочеш ухилитися, хлопче, а не кажеш про це прямо. Дарма, можеш сказати. Діло, яке я тобі пропоную, не роблять примусово. Можна примусити купця виконати якийсь дріб’язок. У тебе ж я прошу твоє життя. Мені не потрібна рабська залякана душа, бо раб працює для годиться. Ти вільний у виборі, Божедаре. І завваж: в обох випадках цей вибір буде твій! Моє діло запропонувати, твоє — прийняти або відхилити пропоноване! Ти сам собі суддя! Але пам’ятай: в моїй особі тебе просить Руська земля.
Обеззброїв Добриня Микитич хлопця, але й без зброї вмів Божедар воювати. І зараз він подумки воював з державною логікою київського дипломата, воював за свою власну долю.
Якщо він погодиться, змушений буде й надалі ховатися, жити в нещирості, постійній небезпеці і напрузі, самотній в найбільшому тлумі людей. І ніхто не знатиме про нього всієї правди, бо навіть втаємничені про нього брехатимуть, для діла брехатимуть, для його, Божедара, безпеки. Неважко уявити, що про нього оповідатимуть за столом князя Володимира, аби почули вуха Анастаса Корсунського. Оповідатимуть, як Ілля Муромець поконав зрадника, родом русича, що підняв зухвалу руку на Русь. І лишиться він в пам’яті людей у зневажливій, гидливій неславі…
І тоді звів свої сумні очі Божедар на Іллю Муромця:
— Що скажеш ти, батьку?..
І сказав Ілля Муромець, сказав з гіркою суворістю, сказав з тужливою розпукою, ніби суддя, який кладе на терези власну долю, чекаючи несхибного вироку:
