Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
У чистому полі сто вершників проти тридцяти піших — сила. Але сто вершників немічні проти тридцяти досвідчених воїнів, що бороняться за фортечними стінами. А руси напевне й про воду подбали, якщо не забули замазати борти мулом, по вінця наповнили усі цебра й баклаги. Малий сокіл-корабель, та високо піднявся, затуливши воїнів щитоносними, невразливими для стріл бортами.
Фортеці відчиняють навальним штурмом або ж тривалою облогою, коли голод або спрага переважать мужність її оборонців. Для штурму — бракувало сили. На облогу — часу.
Що ж діяти? Кликати на підмогу моряків з галери, щоб піти на злам цієї дивної фортеці з вітрилом? Мабуть, так. А втім, в одному ратному ділі й корабель-фортеця не завадить.
Феодор згорнув на стрілі листа, писаного на тонкому пергаменті, в котрому виразно було сказано: «Йдемо на Русь. Київ-град на меч візьмемо, на дим пустимо. Князь ваш митиме копита наших коней, княгиня митиме ноги кагана. Оберіть поєдинщика на чесний бій. Наша сила вашу пересилить». Листа складали разом з Никифором Тавром, щоб забринів для русів незмірно образливо, але й шляхетно, щоб русам сором було знехтувати викликом на двобій, на чесний бій поєдинщиків, щоб з метою несумнівного покарання нахабного зухвальця вони обрали найсильнішого богатиря. А найбільш уславлений, серед них був грізний воєвода Ілля Муромець…
Була пущена стріла вправною рукою і вп’ялася у щоглу корабля-фортеці, дрібно затремтівши пір’ястим хвостом. Тепер слід чекати на відповідь.
Багато знав Феодор про хоробрих у бою русів і в той же час знав надто мало, значно менше, ніж про інші народи, що межували з велетенською Візантійською імперією. Бо всі інші народи мечем вписували імена своїх вождів у всесвітню історію, а руси такої історії по мали, бо не зазіхали на чужі землі і чужий достаток.
Що ж знав Феодор?
А те, що вчив у секретній школі і чув за столом князя Володимира Святославича у спогадах-переказах, що збереглися від дідів-прадідів, у врочисто співучих билинах.
Здавна через Русь, зі сходу на захід, услід Сонцю-Ярилу, степом, що розчахнувся, мов широчезні ворота, котилися численні валки кочовиків, що шукали нових земель і багатої здобичі. І тоді не ставало миру, стовпами здіймалися сигнальні дими, що тривожили серця людей від слобідки до слобідки, від городища до захованого у лісі селища. Піднімалася Русь на рать, як на важку працю. Які люди виринали з неозорого степу? Цього ніхто не відав. Пізнали одне: злі і жорстокі вони, як породження ночі, завжди сильні числом. Різні сутички траплялися з ними — і звитяжні, коли залишки побитих знову губилися в далекій степовій куряві, і гіркі, як лиха недоля, коли осиротілі роди русичів надовго покидали свої оселі і ховалися в дрімучих лісах, серед підступних боліт, де немає стежки ні для кінного, ні для пішого, а тільки для птаха перелітного. Так рятували свої роди і ростили малюків — майбутніх захисників-воїнів. Всі чоловіки на Русі були воями, але не жадібними до січі, а охочими до рала і теслярської сокири, про що й співалося одвіку у билині про славного і сильного богатиря-ратая Микулу Селяниновича.
А в цих нескінченних і здебільшого вимушених сутичках, битвах, походах і війнах у русичів виник своєрідний звичай — вийти перед усім військом на нічию смугу, що поділяє ворожі воїнства, викликати на двобій найсильнішого суперника, аби показати міць молодецьку, ратну удатність і непохитність. Хай славна перемога звеселить своїх і настрахає чужих! А тоді вже гуртом, коли у всіх певно і гордо звеселиться серце, йти і зброєю, мов ціпами, ворогів молотити, щоб для чужинців Руська земля була щедро всіяна лихим спомином, а для хазяїв цих земель — звитяжним.
Знав про це Феодор, коли пускав стрілу-листоношу. Знав він також, що руські лицарі не виходять сам на сам, коли сидять в облозі, бо тоді для них втрачається сенс двобою. Однаково не вийде військо з-за стін, щоб не потрапити до пастки: у полі за одне життя можна власне покласти, за стіною ж за своє і три, і п’ять, і більше візьмеш. Не вірять руси в долю, в боже провидіння, а вірять у власний розум і здоровий глузд, а тому дорого цінують своє життя, вимагаючи за нього непомірну ціну, по власній ратній змозі, щоб коли вже й полягти, то непереможеним. Адже не є людина переможеною, коли вона й мертва стискає в руці хоч би держак від зламаного меча.
Знав про все це Феодор і тому тепер не відав, чи вийде на двобій з ним уславлений воєвода і поєдинщик Ілля Муромець: вони з Никифором Тавром не передбачили, що руські воїни витягнуть сокіл-корабель на крутий горб і зроблять з нього фортецю. Думалося ж про інше…
Однак мав Феодор за своїми роками школу секрети, мав досвід хитрого психологічного впливу і мав меткий розум, швидкий на практичну оцінку несподіванок…
Розділ 24
ДВОБІЙ
Час минав. Із сокола-корабля не було відповіді. Стало зрозумілим, що поєдинщик не вийде.
Феодор вирішив спіймати русів на гачок. Гачок — він сам…
Він зібрав докупи усю свою розпорошену навколо піщаного горба залогу, вишикував її у шерегу, наказував, вимахуючи правицею. Хай руси бачать, що він тут верховода. Згідно з його велінням, печеніги завернули у степ, зупинилися там на три льоти стріли, позлізали з коней, котрих стриножили ремінними путами, а самі повсідалися на землю, схрестивши йоги, як глядачі театрального видовиська, за сцену якого правив цілий степ.
Нема небезпеки. Двобій пропонується без підступів.
У полі, перед фортецею з вітрилом, Феодор лишився сам-один. Він почав вигицювати на слухняному, привченому степовиками до ратних вправ коні, підкидав високо вгору списа і ловив його на скаку, заохочуючи до двобою поєдинщика. Сам ватаг кличе на бій. На чесний бій. Залога без ватага, як без голови. Спокуса. Велика спокуса…
Не помилився Феодор — піднявся над бортовими щитами руський воїн і промовисто помахав зібганою вуздечкою.
Так! У русів же нема коней!
Феодор підскакав до своєї залоги, обрав найкращого коня, щоб і тут бути до кінця чесним — руські вої на конях знаються — і погнав до сокола-корабля. Стреножив його, щоб печенізький кінь не втік до хазяїв, а сам від’їхав. Бачив здалеку, як зійшов до коня руський воїн, мацав підпругу, а тоді легко, не торкаючись стремена, скочив верхи. Кінь став дибки, намагаючись скинути незнаного йому вершника, але той стиснув колінами ребра коневі, натягнув повід, роздираючи м’які, чутливі до болю конячі губи, а потім відпустив повід, чимось почастував коня, дружньо поплескав його по шиї. Вправний воїн, вміє заприязнити з конем. Але хто саме вийшов на двобій, Феодор здаля не годен був роздивитися.
Поволі наближалися: спочатку слід зустрітися поглядами, потім — списами. Виїхав у поле воїн кремезний, із сторожким, але й рішучим прищуром в очах. Важкого списа тримав, як невагому хворостину. Та це був не Ілля Муромець. Це був Потик, ім’я якого, як і обличчя, нічого б Феодорові не проказало. Не той поєдинщик, не з ним Феодор замірявся битися, і тому, коли роз’їхалися, він не повернув коня, а поволі попростував у степ, не озираючись, даючи зрозуміти суперникові, що не хоче з ним битися. Той здивовано застиг було на місці, а потому кинув коня слідом, волаючи:
— Гей ти, печенізький блазню! Нащо кликав?
Феодор і далі неквапом їхав, опустивши вістрям списа, не перекидаючи зі спини на руку круглого щита. Ця явна зневага вкрай розлютила руського ратоборця.
— Стережися! — гукнув він. — Нагаєм відшмагаю і пожену!
Так, цей не відчепиться, доведеться-таки з ним битися. Але якщо уб’єш його, другий не виїде…
Феодор рвучко повернув коня і помчав із щитом і списом напоготові. Над бортом корабля на весь зріст піднялися руси. Вершники вихором зближалися. Ще мить… Феодор прийняв удар списа точно на залізну бляху посередині щита. Удар був такий міцний, що товстеньке ратище зламалося. Сам Феодор був уже без списа, він навмисне зронив його перед останнім скоком, в його руці крутився аркан. Руський воїн готувався відбити спис, тому був заскочений, коли удавка раптом впала йому на плечі. Вихопив було меча, щоб рубонути волосяний зашморг, та запізно: коні розлетілися, і він з усього маху важко гепнувся на землю. Гнівний крик долинув із сокола-корабля. Нечесний бій! Печеніги ревли схвально.
