Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (серия книг .TXT) 📗

Наче з-під землі виріс Кульбич.

— Товаришу підполковник, прийнято радіограму: собака довів до платформи, приміського вокзалу. Видно, Тетеря поїхав електричкою. За останню годину поїзди пішли в напрямах Кам'янки, Зеленопольська і Ясного.

— Негайно відрядіть оперативні групи в цих трьох напрямах. — Кульбич повернувся. — Ще одне, Олегу Гарасимовичу. Встановіть бригади провідників цих поїздів і допитайте. Можливо, хтось із них помітив, на якій станції зійшов Тетеря… Олійник же хай почекає мене в управлінні.

Постать Кульбича розтанула в нічній темряві.

— Валентине Филимоновичу, — помовчавши, сказав Луговий, — немає часу та й потреби доводити вам, що Тетеря ладен піти на все. Для вашої безпеки, а тим більше безпеки вашої сім'ї, я б хотів до того часу, поки Тетеря не буде заарештований, поселити до вас на квартиру нашого співробітника… припустімо, під виглядом вашого далекого родича… Про деталі, гадаю, домовимось. Важлива ваша згода в принципі. Вас це не обтяжить?

— Чи варто? Я сам ще начебто можу постояти за себе.

— Із зброєю ви вмієте поводитись?

— Капітан запасу. У війну командував стрілецьким батальйоном.

— Вам дамо пістолет для самооборони. Але ж може трапитися й таке, що вас не буде вдома…

— Що я маю на це сказати? Вам, товаришу підполковник, видніше.

— Отже, домовились. Вранці лейтенант Олійник буде у вас.

НПВБ ТРЕБА ЛІКВІДУВАТИ

Чернушкін ще спав, коли постукав Поніманський.

— Чого прийшов? — позіхаючи, незадоволено сказав Чернушкін. — Адже знаєш — не люблю, коли до мене ходять. Міг подзвонити в цирк, і домовилися б про зустріч.

Поніманський удав, ніби нічого не почув.

— Сергію Олександровичу, вся надія на вас, — схвильовано почав. — Виручайте. Сахно взявся за мене і за Шкарбуна. Після обідньої перерви викликає нас обох до себе. І чогось разом.

— Тетеря, виходить, нічого не зробив…

— Він удосвіта прибрів до Шкарбуна. Сказав, що поквитався з Сахном. Гнат так зрадів, що на радощах дав цьому йолопові склянку горілки, і той завалився спати.

— Ну, що далі? — Чернушкін узяв із стільця пилочку і заходився спокійнісінько полірувати нігті.

— Як — що далі? Я вже про все розповів… Ми з Гнатом просимо допомогти. В боргу не залишимось…

Поніманський замовк, схилив голову, куйовдив густе чорне волосся. Мовчав і Чернушкін, а в його голові крутилася думка: чи не кинути все, поки не пізно, і спробувати вийти сухим з води?..

«Ще б трохи грошей, щоб «лимончик…» Та й більше половини радянською валютою… Макогон усе голову морочить з доларами. Вічно в нього відмовки… А може, становище не таке вже безвихідне? Може, Тетеря вигадав, не стріляв у ревізора?..»

— Цей пігмей не викинув пістолет? — різко спитав Чернушкін.

— При мені… Він передав через Шкарбуна.

— На Тетерю надії нема. А з ревізором треба кінчати…

— Тепер Сахно остерігається, — сказав Поніманський. — Ще, чого доброго, міліція взяла його під охорону.

— Може, і взяла… Дізнатись треба.

— Як дізнаєшся? — криво посміхнувся Поніманський.

— Це я беру на себе.

— Яким чином?

— Не твоє діло. Готуй гроші.

— Будь ласка… Ціна, сподіваюсь, божа?

— По-божому… по-божому… Ось так: п'ять тисяч.

— П'ять?! — охнув Поніманський.

— Вирішуйте. Я не нав'язуюсь. Адже сам просив.

— А менше?

— П'ять і ні копійки менше, — відрізав Чернушкін. — Нема чого торгуватись.

Поніманський підвівся і, потираючи перенісся, замислився. Чернушкін знову взявся за свої нігті.

— Ну, припустимо, Сергію Олександровичу, ми згодні… Щоправда, не знаю, як Гнат… Гадаю — вмовлю… Припустимо, ви дізналися, чи охороняє його міліція. А далі що?

— Я заманю ревізора в Ясне, на дачу до Шкарбуна, а там ви вже робіть з ним, що хочете.

— Тоді інше питання… А якщо він не поїде?

— Поїде. Мій клопіт.

— Коли ж це все буде?! Адже нас за горло хапають.

— Зможете протягти два-три дні? Влаштовує?

— Не більш.

— По руках?

— А може, на чотирьох зійдемось?

Терпець Чернушкіну увірвався.

— А я не рискую?! Гадаєш, так просто заманити Сахна? До твого відому, я його навіть в обличчя не знаю! Спускати не збираюсь. Згоден — клади гроші! Ні — до побачення!

— Щоб ні по-вашому, ні по-нашому, — примирливо сказав Поніманський, — щоб нікому не було кривдно, давайте так: зараз ми даємо половину, а повний розрахунок, коли… — він красномовно рубнув ребром долоні по столу.

— Не довіряєш?

— Чого… — затнувся Поніманський. — Адже мова йде не про п'ять копійок… Гроші немалі.

— Гаразд, — змилосердився Чернушкін. — Щоб надвечір було три тисячі. Решту потім. Останній раз питаю: домовились?

Поніманський на знак згоди хитнув головою.

… В цей час, коли відбувалася розмова між Поніманський і Чернушкіним, Альоша прокинувся. Ще злиплими від сну очима він глянув на годинник. Було двадцять хвилин на дев'яту. Він швидко одягнувся, вмився і вибіг на вулицю. Треба поспішати. Адже хлопці напевне зібрались і чекають на нього. За кілька хвилин він дістався трамваєм до пам'ятника Івану Франку.

Цього погожого сонячного ранку сквер був пустинний, лише садівник у білому фартусі поливав клумби і рівно підстрижені газони з шовковистою травою. Хлопців біля пам'ятника не було. «Спізнився, — журився Альоша. — Мабуть, не дочекались і розійшлися».

Вперше за час існування НПВБ він спізнився…

Несподівано почувся голос Володі Бабченка. Він сидів на лавці у затінку лип, і Альоша відразу не помітив його.

— Що з тобою? — здивувався Володя, пильно розглядаючи обличчя товариша. — На себе не схожий. Ти хворий? Очі запали і губи зовсім білі. А на щоці що? — помітив пластир.

Альоша запнувся. Розповісти, в яку халепу він потрапив учора вночі? Чи має він право ризикувати життям товаришів? Ні, він сам один спробує справитись.

— Впав… — відповів Альоша. — Пусте… Знаєш, — без усякого переходу почав він, — я вчора все думав, думав…

— Про що ж ти думав? — квапливо спитав Володя.

— Історія з монархістами — дурниці. І Матвійович у нас монархіст, і Поніманський…

— Зажди, зажди! — примружився Володя. — А таємні збори?

— Ну що з того? — втупився Альоша в носки сандалій. — Може, зібралися горілки випити? — І раптом голосно розсміявся. — Сьогодні проходжу повз відчинені двері Матвійовича і чую: тра-та-та…

— Невже радіопередавач? — весь подався вперед Володя, і очі в нього загорілись.

— Зайшов, а Матвійович строчить на звичайнісінькій швейній машині… Ось тобі і монархісти! Ось тобі і радіопередавач.

Побачивши розчарування на Володиному обличчі, Альоша почервонів за свою брехню і насилу поборов у собі бажання розповісти всю правду.

— От іще, згадав! — враз зрадів Володя. — Ти мені просто голову задурив. Вчора, коли ви з Дімою пішли, я своїми вухами чув, як Макогон сказав Поніманському: «На випадок чого ні ти, ні я один одного не знаємо… Зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе». А потім про щось пошепотіли і відразу розійшлись.

— Поніманський куди пішов? — мимоволі вихопилось в Альоші.

— Додому, — відмахнувся Володя і вів далі: — Ця розмова теж, по-твоєму, нічого не значить?.. Ех, коли б ми могли цілу добу стежити, вже давно б викрили їх. Та якби… — він урвав сам себе. На доріжці показався Діма.

— Ху-у… — важко відхекувався він. — Цілу дорогу біг. Поспішав, поспішав і все одно спізнився… Ну й новини в мене!

ЩЕ ОДНА ЗАГАДКА

Кульбич виїхав на залізничну станцію з'ясувати, чи бачив хто з провідників Тетерю. Андрій Остапович вирішив сам допитати дружину Тетері. Відповідаючи на запитання, вона розповіла, що чоловік, чого тепер таїти, займався якимись темними справами, але якими конкретно, вона уявлення не має — він з нею секретами не ділився. У неї і в чоловіка немає ні родичів, ні близьких друзів. Вони ні до кого не ходили і до них ніхто. Але останнього півроку до них учащав один чоловік.