Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
— Ти хочеш, щоб я прочитав тобі напис на фото?
— Так, гер Шредер!
Німець поволі прочитав напис, а коли дійшов до слів: «Буде весна на Рейні» — його голос затремтів від хвилювання. І він знову повторив вислів: «Буде весна на Рейні».
— Спасибі, гер Шредер, — подякував Юрко. — Тепер я знатиму, що написала мені співачка.
— Дивно, дуже дивно, — якимось радісним і трохи знервованим голосом озвався Шредер, — на фото зображено мою гарну знайому, товаришку по гімназії та університету. Це просто неймовірний випадок. Востаннє я бачив Лотту майже десять років тому, коли на Рейні справді почалася рання весна!
Шредер висипав з казанка зернята кукурудзи, і кури хутчій накинулися на золотисті зернята. Німець підвівся, повернув Юрку картку, запитав схвильовано:
— Коли ж ти бачив Лотту?
Хлопець вирішив говорити по щирості. «Що буде, те й буде», — подумав.
— Я ніколи не бачив цієї жінки, — відповів.
— Як це не бачив? — здивувався Шредер. — Адже тобі подаровано це фото!
— Ні, гер Шредер, — заперечив Юрко. — Фото подаровано вам. Мене попросили передати цей знімок, щоб ви пригадали той час, коли ви промовляли слова: «Буде весна на Рейні!»
— Хто просив? — швидко запитав Шредер.
— Партизани, гер Шредер, — майже пошепки відповів Юрко.
— Зачекай, — перебив Шредер Юрка. — Я зараз одягнуся, і ми про все поговоримо, але не тут, а на березі річки. Там є гарні, затишні місця, де нам ніхто не буде заважати.
Він зайшов у будинок, одягнув мундир, і вони, вийшовши на вулицю, звернули на стежку, що вела до Прип'яті.
— Де зараз перебуває Лотта? — запитав німець.
— У Москві, гер Шредер, — відповів Юрко.
— Дуже радий за неї. І взагалі я приємно вражений. Виходить, що Юрген Берг, — Шредер приязно посміхнувся, — ніякий не фольксдойч, не вірний солдат фюрера, а радянський розвідник.
— Ні, гер Шредер, — пояснив Юрко, — я не розвідник, а просто допомагаю своїм, партизанам.
— Зрозуміло, — кивнув головою той. — Чи зможу я зустрітися з представником партизанської розвідки?
— Звичайно, гер Шредер.
— Коли? — жваво поцікавився німець.
— Це залежить від вас, гер Шредер, коли ви призначите день і час цієї зустрічні, а я зразу доповім про це командиру.
— Нам обов'язково треба зустрітися, — схвильовано мовив Шредер, — обов'язково! Як я чекав цього дня. Мені просто необхідно поговорити з представником партизан. Однак, — німець замислився, — наша зустріч можлива лише через тиждень. Наступна субота, мабуть, буде робочим днем. Зараз іде прискорений монтаж обладнання. Проти партизанів вирішено застосувати хімічну зброю. Вона незабаром прибуде на Татарський острів. Отже, передай, — через тиждень я повернуся в село і зможу прийти на зустріч у неділю, о десятій годині ранку.
Юрко після розмови з Шредером одразу пішов до Святого, розповів йому все, і той задоволено погладив рукою чорну окладисту бороду:
— Спасибі Центру. Такий помічник, як Шредер, зараз нам дуже потрібен. Тепер треба чекати зустрічі з цим німцем. Спасибі тобі за виконання важливого завдання.
Поговоривши з Святим, Юрко зайшов до діда Захарка, сказав своїм, що можна повертатися додому. Мати нічого не стала розпитувати. Подякувала діду Захарку за притулок, і всі гуртом берегом Прип'яті пішли додому.
Опівночі Юрко прийшов до старого дуба й став чекати Вершину. Навколо густа, чорна, непроглядна темінь. У нічній тиші було чути, як об берег хлюпають хвилі Прип'яті, десь глухо гудів водяний бугай. Крізь прогалину в густому верхів'ї ледь-ледь проглядався клапоть темно-синього неба, і на ньому мерехтів Волосожар.
Нарешті на стежці почулися скрадливі кроки. По ході Юрко впізнав лейтенанта.
— Я тут, — озвався.
— Іди за мною, — тихо наказав Вершина.
Нелегко в темряві ходити по болоту. Ідеш — і ніби навмисне чіпляються за ноги корчі, притримують, норовлять «підставити ніжку». Кущі верболозу теж шарпають за одяг, заступають шлях. Нарешті підійшли до каменоломень. Лейтенант, як завжди, причаївся біля входу, прислухався, чи ніхто не скрадається за ними. Ні, тихо.
— Ходімо, — прошепотів Юркові. — Тримайся за мене.
Обережно, скрадаючись, підійшли до потрібної виробки. Вершина звично натиснув на позеленілі мідні блискітки. Грубезна кам'яна брила, ніби нехотя, повернулася, відкривши широкий прохід
— Прошу! — промовив лейтенант, пропускаючи поперед себе Юрка.
За хлопцем в підземелля зайшов Вершина, поставив брилу на місце, подав Юрку ліхтар:
— Потримай, а я перевзуюся! Позавчора за ніч відміряв кілометрів п'ятдесят, а під селом натрапив на засідку, тож довелося побігати по болоту, як тому зайцю, заплутувати сліди. Дуже натер ногу.
У підземеллі стояли порожні ящики. Їх ще на початку ворожої окупації занесли з фашистського складу Юрко та Вовка. В тих ящиках рівними рядками були складені новенькі автомати, щойно виготовлені, змащені жовтим мастилом.
Лейтенант сів на ящик, поволі стягнув чобіт, заходився перебинтовувати натерту ногу.
Юрко підняв ліхтар, уважно оглянув масивні кам'яні «двері». Вони нічим не відрізнялися від грубезної стіни, вирубаної колись під землею давніми майстрами. І тільки як дуже вже придивишся — то можна помітити ледь видиму смужку, що окреслює їх.
Про вхід до підземелля нагадують також пофарбовані сірою фарбою мідні блискітки. Їх тут близько сотні, вони вмонтовані в камінь рівними рядами.
«Яка ж таємна сила, — подумав Юрко, — повертає важку кам'яну брилу, примушує її слухняно виконувати повеління мідних зірочок? Давні майстри нічого не знали про електрику, яка б рухала ці дивовижні потайні пристрої. І все ж вони, ці пристрої, існують, безвідмовно діють на протязі багатьох років. Надійно, на совість працювали давні майстри-будівельники. Як же все-таки діють ці таємничі мідні зірочки? Яка сила приводить в рух загадкову машинерію?»
Юрко пригадав, як років п'ять тому зіпсувався механізм в бабусиній мідній скрині. Кришка її опустилася і більше не відчинялася. Даремно бабуся натискала на мідні блискітки, намагаючись відкрити мідну скарбницю.
Скриню можна було б відкрити, підваживши віко ломом, але тоді зовсім вийшов би з ладу дивовижний замок, змайстрований колись батьком бабусі Улити. А мідна скриня була єдина пам'ять про батька, якого вона дуже любила.
Бабуся звеліла тату піти в село Бережівку і покликати двоюрідного племінника дядька Онисима. Він працював механіком на цукроварні і вважався майстром на всі руки. Дядько Онисим розібрав бабусину скриню, як кажуть, до останнього гвинтика. Виявилося, що вона мала подвійне дно та подвійні стіни, заповнені сталевими пружинами, важелями, мідними дротиками. Особливо багато пружин та дротиків було на днищі скрині.
Довго порався біля тих механізмів дядько Онисим. Почистив, промив гасом пружини, важелі, змастив їх мастилом, поз'єднував мідне мереживо дротин, склав докупи днища, стінки — і давній пристрій знову запрацював. Віко скрині плавно піднімалося й опускалося — досить було натиснути на потрібні мідні зірочки. Жаль, що тоді Юрко не придивився уважніше до тих механізмів, не збагнув їхньої дії. Тільки як же він міг розібратися в тих пружинах та важелях, як йому на той час ще не було й одинадцяти років. Він і зараз би не зумів розібратися в цьому хитромудрому металевому плетиві.
Міг би про ті механізми розповісти дядько Онисим, пояснити дію мідних зірочок, а може, розгадав би й таємницю «ромбиків» та «кружалець», якби зараз був у селі. Ще на початку війни його мобілізували, і від нього надійшов один лист з Харкова, в якому він повідомляв, що служить в інженерних військах, працює по спеціальності. Дома лишилася його дружина, три дочки і два сини. Менший син, одноліток Юрка, змалку захоплювався механікою і самотужки відремонтував стару музикальну шкатулку, яка вигравала веселі, бравурні марші.
Лейтенант перевзувся, піднявся з ящика, полегшено зітхнув:
— От ми й дома. Звик я до цього підземелля. Відчуваю себе тут у повній безпеці, бо знаю, що ніякі фашисти неспроможні проникнути в кам'яний лабіринт. І найбільше мені подобається кімната Червоної красуні. Яка тут чудова бібліотека! Є книги, видані ще за життя Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Шевченка. Там ми й поговоримо.
