Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
Лейтенант завів Юрка в кімнату Червоної красуні, засвітив лампу, стомлено сів на диван.
У кімнаті Червоної красуні все лишилося без змін. Під кам'яною розмальованою стіною вишикувалися рожеві шафи. За склом тьмяно виблискували позолочені корінці книг. Над столом осяйна кришталева люстра. Прозорі підвіски на ній полум'яніли, переливалися барвистими кольорами, нагадували веселу, весняну райдугу. Хлопець підійшов до портрета Червоної красуні, пильно поглянув на лице зажуреної дівчини. Правду говорив недавно чередник дід Матвій. У волошковому вінку видніються в кожній квітці мідні блискітки, але вони зовсім інші, ніж у Зоряній кімнаті. Там — трикутники, а тут мідні ромбики. І вони не діють, не пускають в глиб підземелля. Хитромудрі замки поставили давні майстри. І нікому поки що не пощастило розгадати їх таємницю.
— Не хоче красуня пускати нас до своїх скарбів, — невесело пожартував лейтенант, — гарну вартову поставив пан Хоткевич — мовчазну й непідкупну. Думаю, що тут діє якась інша система. А яка — ніхто не вгадає. Нічого нового не розповіли нам і давні пергаменти, хоча тепер ми можемо потрапити в підземний хід, що веде в палац з Гаркушиного косогору. А це для нас теж неабияка знахідка. Незабаром підемо і оглянемо цей підземний хід.
— Коли? — вхопився Юрко.
— Як знищимо склади на Татарському острові, —відповів Вершина.
— Цікаво буде глянути, — промовив Юрко, дивлячись на волошковий вінок Червоної красуні, — це ж там, розповідають люди, стоять на варті залізні воїни.
Лейтенант підійшов до Юрка.
— Спасибі за розмову з Шредером. При першій же можливості зведеш його із Святим. Хай зустрінуться у вас, так краще буде, бо можуть піти розмови, чого це німець до батюшки навідувався. Облиш свої мідні блискітки, сідай до столу, поговоримо. Може, почуємо, які відомості привезе нам цей групенфюрер Дітмар. Певен, що має відбутися важлива розмова. І будемо сподіватися, що вестиметься вона в Зоряній кімнаті, а чи зрозумієш ти їх говірку — невідомо.
Юрко з жалем поглянув на волошковий вінок, на зажурене обличчя дівчини, на мідні «ромбики», сів за стіл.
— Пощастило нам з Шредером, — задоволено зауважив лейтенант, — а як буде з Дітмаром — побачимо. І тут будемо сподіватися на успіх. Недаремно ж люди кажуть, що в своїй хаті і стіни допомагають, а в своєму саду кожна гілочка господаря захищає. А тепер признайся: страшно було починати розмову з цим Шредером?
Юрко зніяковів.
— Боявся трохи.
Далі лейтенант поцікавився Маковієм. Юрко докладно розповів про візит начальника поліції і тут же поцікавився:
— Хто такий Парфен Гармата?
— Мій друг, — болісно мовив лейтенант, — разом колись ходили в Таврію на заробітки. Разом пройшли фронти громадянської війни. Хоробро бився він з ворогами революції. Потім став жертвою наклепів Шарпінського та його спільників. Уміють наші вороги плести підступну павутину. Звинуватили Парфена, нібито він співробітничав з кайзерівцями. І п'ять чоловік, в тому числі й Щупак, посвідчили, що своїми власними очима бачили, як Парфен вивів німців через болота до залізничної станції.
— Так він справді їх вивів? — допитувався Юрко.
— Ні, не виводив Парфен окупантів, — відповів Вершина. — Кайзерівці арештували його, посадили на коня і привезли на залізничну станцію. Потім відпустили. А арештували на явці, коли він зустрічався з керівниками підпілля та партизанами.
— Навіщо вони це зробили?
— Щоб відвести підозру від Щупака і звинуватити в зраді червоного повстанця Парфена Гармату. Матрос повернувся до своїх, нічого не втаїв, розповів, як було, ще, пам'ятаю, сам дивувався, чого це, мовляв, німці не розстріляли його, а милостиво відпустили. Та ця «милість» ворогів через двадцять років дала про себе знати… Уже тоді пан Маєр показав свої зуби.
Лейтенант підвівся з-за столу, дістав з шафи дві есесівські шинелі, кинув їх на диван.
— Лягай спати, Юрку, бо завтра в нас мусить бути багато роботи. Як прибуде Дітмар — тебе одразу розбудимо. — Він завів годинник, приклав до вуха: — Три години ночі. Давно пора спати. Що ж приготує нам завтрашній день? Чує моє серце, що в наші сіті має потрапити велика риба. Між Дітмаром і Маєром повинна відбутися надзвичайно важлива розмова. І тільки б ти зумів усе зрозуміти, про що будуть домовлятися ці гестапівці, як вони думають діяти далі. Недаремно ж цей Дітмар приїхав у гості до Маєра.
Розділ одинадцятий
РОЗМОВА В ЗОРЯНІЙ
…Наснився Юркові дивовижний сон. Ніби прийшов він у кімнату Червоної красуні, сів на диван і чекає на лейтенанта. Минає година за годиною, а Вершини все немає.
Набридло Юркові сидіти в самотині серед мовчазних кам'яних стін, і він підійшов до постаті козака, турка та шляхтича, почав уважно вивчати мідні блискітки. Поблизу козака вони зроблені у вигляді кілець. Поряд з турком та шляхтичем — металеві ромбики. На плані підземелля точно позначено, що козак охороняє вхід до палацу, а турок та шляхтич вартують біля входу до скарбниці. І всі ці ходи й виходи підвладні Червоній красуні. На її голові волошковий вінок — і в ньому вмонтовані мідні блискітки. Хлопець поглянув на стіну, на якій було намальовано вродливу дівчину, і здивовано кліпнув очима. Червона красуня зникла! На стіні лишилося зображення пана Хоткевича, козацької старшини, гайдуків, русалок, купідонів, а Червоної красуні не було. Хлопець не повірив, підійшов до стіни, протер очі. Ні, зображення красуні справді зникло. Сталося це так несподівано, що Юрко нічого не міг збагнути і розгублено стояв біля розмальованої стіни, ніби чекав появи таємничої дівчини.
І раптом…
— Іди сюди, Юрку, — почувся лагідний голос, — ми з тобою давно знайомі і жодного разу не розмовляли.
Юрко оглянувся. За столом сиділа Червона красуня в пишній червоній туніці, в привабливому волошковому вінку, на грудях блискотіли разки коштовного намиста.
— Сідай, — знову обізвалася Червона красуня, — хочу з тобою поговорити. Сьогодні така ніч, що я можу залишити своє вартування і хоч трохи відпочити за цим столом. Така ніч трапляється лише раз у десять років. Але вийти за межі цієї кімнати я не маю можливості. Не можу залишити й це похмуре підземелля, щоб хоч краєчком ока поглянути на Прип'ять, на луки, на навколишні ліси. Як мені хочеться поглянути на село, на ті стежки, по яких бігала колись малим дівчам… Чи лишилися ті стежки мого дитинства, чи заросли травою та високими вербами? Яке щастя жити на землі, дивитися на сонце, на далеке блакитне небо.
Юрко повагом підійшов до столу. Червона красуня привітно посміхнулася, кивнула на диван:
— Сідай. У мене обмаль часу. Як заспівають треті півні — мушу знову стати на чати. І знову непорушно стояти довгих десять років. — Вона пильно поглянула на Юрка: — Я знаю — ти хочеш дізнатися про таємницю мідних блискіток і проникнути в панські скарбниці. Чого тебе так вабить золото? Навіщо тобі панські скарби?
Юрко збентежено слухав Червону красуню і ніяк не міг прийти до тями. Нарешті зібрався з думками, відповів:
— Не золото я шукаю. Недавно ми знайшли на Шляхетському болоті давні скарби і я їх віддав Вершині, щоб побудувати танкову колону. А проникнути в глиб підземелля нам конче треба, треба знищити ворожих шпигунів.
Дівчина розуміюче кивнула головою.
— І ти хочеш дізнатися про таємницю мідних блискіток?
— Дуже!
— Жаль, — роздумливо мовила вона, — але я нічим не можу тобі допомогти. Мені невідома таємниця цих зірочок, її знає лише пан Хоткевич, але він не скаже! Він навіть мені ніколи не промовився про цю таємницю. І все ж мушу тобі сказати, що не там шукаєш шлях у підземелля, де варто його шукати. Ти давно міг би знати таємницю мідних блискіток, бо вони знаходяться в тебе під руками.
— Не розумію, — здивувався Юрко.
— Подумай! — загадково посміхнулася дівчина.
— Я думаю, і лейтенант думає, а все одно не можемо розгадати таємницю. І на пергаменті про неї нема жодної згадки.
