Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
Вершина пройшовся по кімнаті, зупинився навпроти Юрка.
— Неохота мені, Юрку, — тихо, ніби виправдовуючись, вимовив, — посилати тебе на це завдання, але іншого виходу немає. Краще б я сам пішов, якби була така можливість…
Він мовчки походив по хатині і знову сів на диван. Вже зовсім буденно запитав:
— Так, кажеш, недостаючі частини пергаментів з планом підземелля та старих каменоломень були в позолоченій рамці портрета твого пращура? Щастить тобі, хлопче! Така знахідка трапляється раз на сто років.
— Але там немає ніяких позначок, — заперечив Юрко, — таємниця Червоної красуні і надалі лишається невідомою. Даремно ми сподівалися на ці пергаменти. План кам'яних світлиць маємо, а потрапити до них не можемо.
— Нічого, Юрку, — заспокоїв його Вершина, — на все свій час. Рано чи пізно, а все одно розгадаємо таємницю ромбиків та кружалець. А зараз піди додому і принеси мені пергаменти, а також прихопи з собою золото, знайдене на Шляхетському болоті. — Вершина поглянув на трофейний годинник. — Маємо дванадцять годин. Через дві години чекаю твого приходу. Золото приклади свіжою рибою, а рибу притруси кропивою.
Рівно через дві години Юрко приніс лейтенанту пергамент, знайдений у позолоченій рамці, поклав тоненькі згортки на стіл, подав Вершині кошик з золотом, знявши перед тим кропиву та рибу, загорнуті в шматок полотна. Лейтенант важив кошик рукою, мовив задоволено:
— Не менше кілограма… Зараз збираємо кошти на побудову танкової колони «Червоний партизан» — відправимо на Велику землю і твою пайку. Свічка вже здав свою частку. Передав своє золото й Карпухно. На знайдений вами скарб можна побудувати три танки.
Вершина поставив кошик на підлогу, взяв пергаменти, розгорнув їх і почав уважно вивчати план підземелля.
— Даремно, Юрку, — зауважив, — ти ремствував на пергаменти. Тут є над чим подумати та поміркувати.
Лейтенант поволі провів пальцем по довгому, рівному коридору, окресленому чіткими, виразними лініями, пояснив:
— Це підземний хід з Гаркушиного косогору до кам'яної зали «Оргія». А «Оргія» примикає до лівого, крила палацу, де розмістилися казарми «чорних кентаврів». Правда, ми не знаємо, які пристрої відкривають входи до цих приміщень. А що як там блискітки? І ми без будь-яких перешкод проникнемо в казарму диверсантів! Це ж здорово! Хід до підземного переходу замасковано в Холодній печері. Отже нам треба оглянути перш за все підземний хід біля Гаркушиного косогору.
— А мене візьмете, Іване Петровичу?
— Обов'язково!
— Коли ж ми підемо?
— Зараз нічого не можу сказати, — розвів руками лейтенант, — поки що треба все вирішити з Татарським островом. Підземний хід зачекає. А я певен, що він стане нам у великій пригоді!
Юркові дуже хотілося попросити лейтенанта, щоб він дозволив і Лесі прийти на Гаркушин косогір, щоб і вона подивилася на давні, майже тисячолітні виробки, походила по таємничому підземеллі, побачила портрет Червоної красуні. І водночас хлопець розумів, що не можна йому звертатися з подібними проханнями до лейтенанта.
Лейтенант тим часом акуратно згорнув пергаменти, зав'язав їх червоним шовковим шнурком, поклав на край стола.
— Пригодиться нам, Юрку, твоя знахідка. Навіть уже знадобилася. У плані каменоломень позначено кілька невідомих нам входів. Тепер ми почнемо ними користуватися. Одне мені незрозуміло, — навіщо було передавати твоєму пращуру пергаменти повстанцям і не розкривати дію трикутників, ромбиків, кружалець? Отже, можна зробити висновок: той, хто повинен був одержати ці пергаменти, знав таємницю потайних замків. Нам обов'язково треба дізнатися, як діють «ромбики» та «кружальця». Тоді ми зможемо проникнути в казарму «чорних кентаврів» та кабінет Маєра. А там зберігаються послужні списки диверсантів та місцевих агентів гестапо.
— Іване Петровичу, а чому так трапилося, що ніхто не проник у це підземелля раніш, — запитав Юрко. — Про його існування знало багато людей в нашому селі. І зараз старі люди розповідають про підземні розмальовані кам'яні світлиці.
— Ти ж знаєш, — відповів Вершина, — що відомий вхід у підземелля знаходився під Білою баштою. А коли пани, власники палацу, втекли за кордон — у льохах під Білою вежею з'явилася глибока вода. От люди й вирішили, що пан затопив підземелля, і втратили до нього будь-який інтерес.
— А чому не відкачали воду?
— Навіщо? — здивувався Вершина. — І хто б зміг відкачати ту воду? Коли в селі організували колгосп «Нове життя», то спершу мали п'ятеро коней і три пари волів. Люди думали про шматок хліба і не могли займатися всілякими химерами.
Вершина замовк. Підійшов до кошика, взяв кілька дукатів, підкинув їх на долоні і висипав назад у кошик.
— Тепер поговоримо про головне. Незабаром у палац прибуває інспектор з Берліна, генерал військ СС Макс Дітмар. Він має доручення розслідувати причини загибелі «чорних кентаврів», знайти винуватців і суворо їх покарати. Маєру, як мінімум, загрожує відправка на фронт. І, звичайно, не в чині полковника. Дітмар колишній керівник Маєра, він рекомендував його на посаду начальника диверсійної школи «Вольф». Тепер він змушений рятувати свого вихованця, і між ними повинна відбутися довірена розмова. Нам обов'язково треба знати зміст цієї розмови.
Юрко мовчки слухав лейтенанта, міркуючи, яке ж завдання збирається доручити йому партизанська розвідка.
— Дітмар уже був у палаці, — розповідав далі Вершина, — пив каву в Зоряній кімнаті, розмовляв з Маєром, і розмова тривала між ними майже дві години. Але наші розвідники нічого не могли второпати з їхньої бесіди. Німці розмовляли на якомусь незрозумілому діалекті. Пощастило зрозуміти лише окремі слова. І головне, — Вершина підняв догори вказівний палець, — декілька разів згадувався Консул. Цей шпигун, як зрозуміли наші розвідники, добре відомий Маєру та Дітмару. Тепер Дітмар знову прибуває в гості до гера Маєра. Довелося звернутися за допомогою до Віри Миронівни, а вона й розповіла, що дружина вчителя Зоммера, який мешкав у вас на квартирі, розмовляла на якомусь незрозумілому діалекті. І цю говірку знала вся родина Зоммерів. Можна вважати, Юрку, що ти виріс у цій родині. Чи розумів ти їхню балачку?
— Так, Іване Петровичу, — відповів Юрко. — Августа Генріхівна завжди розмовляла говіркою, якою говорили її батьки. Вона нагадувала їй рідні місця, молоді роки. Цей діалект дуже відрізняється від літературної німецької мови, і з незвички його важко збагнути.
— Можливо, — продовжив лейтенант, — ти зумієш збагнути розмову гестапівців. Для нас це дуже й дуже важливо. Без сумніву, вони знову згадають Консула, а може, пощастить вийти й на Рудого, хоча навряд.
— Чому? — поцікавився Юрко.
— Рудий, як нам стало відомо, — пояснив Вершина, — засланий до нас відомством Лау. У фашистів чимало шпигунських служб, і кожна з них готує своїх агентів, керує їх діями. Зустрінемося, як буде все гаразд, у середу о першій годині ночі біля Мавриного дуба. Постарайся прийти вчасно, поки не зійде місяць. Дітмар прибуває вранці в четвер.
У неділю рівно о другій годині дня до Берегових прийшов Маковій. Привітавшись, він одразу ж звернувся до Марії Федорівни:
— Радий бачити тебе, Маріє! Від щирого серця зичу тобі здоров'я та щастя. Ти ніби й не змінилася, навіть ще вродливішою стала. А це дочка? — Маковій поглянув на Галю, яка сиділа за столом, розглядала альбом з узорами. — Вродливу маєш доньку, хоч бери та малюй з неї портрет.
Галя почервоніла, встала з-за столу, ніяково посміхалася.
— Рада і я вас бачити, Симоне Максимовичу, — привітно озвалася Марія Федорівна. — Бажаю й вам доброго здоров'я, довгих літ життя! Сідайте до столу, будете гостем. І ви ще козак хоч куди!
Маковій недбало махнув рукою.
— Е-е, пролетіло життя, — з жалем зітхнув він, — яке там козакування тепер. До старості, Маріє, йдеться.
Марія Федорівна поставила на стіл графин з горілкою, пляшку наливки, закуску, подала Маковію вишитий рушник, сказала Юркові:
— Припрошуй, сину, Симона Максимовича обідати, наливай чарку. Колись Симон Максимович вчився в семінарії з нашим батьком, на фронті разом бідували.
