Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗

— Як же там було?

— Встав я серед ночі, взяв саперну лопатку, ту що Іван подарував, мішок і — до крамниці. Ліг у бур'яні, лежу. Ніде нікого. А двері в крамниці відчинені. Драбина до стіни приклепана. Я по ній — на дах. На даху — дірка. Я її давно запримітив. Проник я на горище. Темно, а світити страшно. Почав я помацки шукати димар. Там, поряд з лежаком, казав дядько Оксьон, заглиблення. І в тому заглибленні — крам. Знайшов я лежак, намацав схованку, вона глиною замащена і дерев'яними стружками присипана. Почав я тихенько лопаткою шурувати. Коли чую — хтось у крамниці позіхає і каже:

— Клим! Прокинься! Чуєш? Хтось на горищі орудує. Поліцаї там спали. Прокинулися вони, засвітили ліхтар, підійшли до ляди, і Самсон, я його по голосу упізнав, гукає:

— Хто там на горищі?! Виходь, бо будемо стріляти! Злякався я, лопатка до рук прикипіла, принишк біля димаря і не дишу. А поліцай знову:

— Здавайся, бо шпурну гранату!

Чую, як Клим Тетеря заспокоює Самсона:

— Нікого там нема! Причулося! Лягай та спи.

Самсон за ліхтар, щось підсунув до ляди і почав лізти на горище. Так я намацав цеглину, відвалив її від лежака і як пошпурив поліцаю в голову! А сам через дірку в даху вискочив, плигнув на землю і бігом до Прип'яті. Поліцаї і зчинили стрілянину. А я при березі лежав, чекав, поки затихне колотнеча. Щоб було видніше, вони ожеред сіна запалили. Не вийшло… — зітхнув Вовка. — Сьогодні на Дорошівці хлопці вертілку поставили, неділя, можна б було піти покататися — і нема в чому.

Штани в нього дійсно як те решето.

Ще взимку, як Юрко їздив з Щупаком у Київ, купив на базарі темно-синій костюм з мідними ґудзиками. Та обнова лежала у скрині, і Юрко жодного разу не одягав її, бо здавалася надто святковою. Хлопець вирішив подарувати той костюм Вовці. Прийшов додому, запитав матір, вона не заперечувала, то й вручив подарунок товаришу.

— Даруєш?! — втішився Вовка. — От спасибі! Тепер я піду з Галинкою на вертілку. Спасибі тобі, Юрку!

У той час рипнула хвіртка. До ґанку ступали Іван Гончар та Петро Солодовник. Іван подав Юркові руку:

— Прийшли кликати вас на карусель.

Петро, акуратно підстрижений, одягнений у приношений, але старанно випрасуваний костюм, несміливо тупцював біля ґанку, зазирав крізь відчинене вікно у хату.

Вовка не став розмовляти з хлопцями — схопив костюм і побіг додому, щоб устигнути перевдягтися і вчасно прийти на Дорошівку.

— Так підете з нами? — сівши на ґанку, спитав Гончар. — Сьогодні неділя і людей на панщину не гонять. Німці на Дорошівку ніколи не заглядають, бояться, бо ліс близько. Ось там і збудували карусель. А головне — збереться багато хлопців і треба з ними серйозно поговорити. Пора вже ділом допомагати партизанам. Бери, Юрку, Лесю, Галю, і підемо!

Леся з радістю погодилася піти на Дорошівку, хоча Галина Іванівна й не хотіла її відпускати.

Берегом Прип'яті рушили на околицю села. Іван смикнув Юрка за рукав, запитав тихо:

— Були на Круглику?

— Були.

— І катер бачили?

— Бачили. Там повно патронів.

— Там ще й баржа з боєприпасами затоплена. Я позавчора з Петром їздив на Круглик. Треба було б про це скоріше повідомити наших. На баржі є ручні кулемети і патрони в цинкових коробках. Тільки як їх дістати з дна? Ми витягли два кулемети та десять коробок, і духу забракло. Глибоко там і вода каламутна. А в партизанів з патронами туго. І німці знову облави роблять на Васильківських Дачах.

— Ти звідки знаєш?

— Люди розповідали. От і думаю. І в наших схованках є патрони і гранати, а як їх передати своїм, не знаю.

Вулиця Дорошівка виходить на берег Прип'яті. Зразу за хатами починається ліс. На просторому майданчику хлопці збудували карусель — вертілку. Посеред майдану закопали два грубезних дубових окоренки. До них міцно прикріпили перекладини, а до перекладин прибили чотири довгі жердини. Між латами — поперечки. Хто хотів покататися, сідав на лати, тримався за них або за поперечки, а хлопці розкручували.

Петро Солодовник підійшов до хлопців і попросив:

— Покатайте нас з вітерцем, а я теж в боргу не лишуся.

Петро допоміг Лесі сісти на лати, сам примостився поруч. Вільні місця між поперечками швидко заповнили дівчата, хлопці. Солодовник весело гукнув:

— Рушай!

Жердини поволі, а потім все швидше завертілися, набирали розгону. Заверещали дівчата, піддаючи охоти хлопцям.

Юрко стояв з Гончаром, обмірковував почуту новину. Карателі на Васильківських Дачах. Неподалік живе дід Федір — материн батько. Скоро рік мине, як востаннє приїздив Юрко в гості до діда. Тепер на Васильківські Дачі німці нікого не пускають, там — партизанський край. У селах своя, Радянська влада. І діти ходять до школи. Про це розповідав лейтенант.

Юрко дивився на карусель, відшукав поглядом Лесю. Дівчина сиділа з Петром. Він обняв її, притис до себе, міцно тримав, голосно гукав тим, хто крутив:

— Піддай, хлопці! Сильніше! Не лінуйтеся! Покажіть, на що ви здатні!

Нарешті карусель зупинилася. Дівчата зіскакували на землю, трималися за жердини, щоб не впасти. Юрко не бачив ні дівчат, ні хлопців — не зводив очей з Лесі та Петра. Ніколи не сподівався побачити таке.

Петро обережно взяв на руки Лесю, зняв її з каруселі, притримав за стан рукою і прихилив до себе. І Леся не пручалася — покірно поклала голову на Петрове плече, і її довга руса коса чітко вирізнялася на його темному піджаці. В Юрка все попливло перед очима: Леся, Петро, хлопці, дівчата, хати, земля, навіть небо якось дивно колихнулося, нахилилося і знову стало на місце, і ніби здалеку до Юрка долинув заздрісний голос котроїсь із дівчат:

— Погляньте, як до Солодовника припала біженочка! Що то міська. Не соромиться. І Петро з ходу підхопив таку кралю. Тепер і до весілля недалеко…

Юркові здалося, що всі дивляться на нього, глузують, а може, й співчувають… Якщо вже дівчина пішла з хлопцем кататися на карусель і дозволила при всіх обняти себе, стояти з ним у парі, то цим вона дає зрозуміти, що він — її обранець. Юрко ніколи не сподівався від Лесі такого.

Нарешті Леся підвела голову, трохи відхилилась од Петра, хоч він підтримував її за стан.

Іван зиркнув на Юрка, рішуче підійшов до Петра та Лесі, відвів хлопця, щось почав йому говорити.

Петро, усміхаючись, зневажливо махнув рукою, гукнув:

— Хлопці! Давайте ще раз із вітерцем! І до Лесі:

— Пішли на карусель. І міцніше тримайся за мене!

Дівчина заперечливо похитала головою, оглянулась, немов когось шукала, і відповіла:

— Я більше не хочу. У мене й досі голова йде обертом!

— Зі мною не бійся! — гукнув Петро.

Петро взяв за руку Лесю, але Гончар зупинив його:

— Чого ти, як той реп'ях, причепився до дівчини? Не хоче вона, і не треба її примушувати.

— Чого ти пристав? — огризнувся Петро. — Бери свою Надю, сади на карусель і катайся, скільки твоїй душі забажається!

— Я тобі по-доброму кажу, — стояв на своєму Іван, — облиш дівчину.

— Нащо ти мені проповіді читаєш, — примирливо озвався Петро, — що ж тут лихого, як дівчина трохи покаталася? Правда, Лесю? Ти думаєш, їй не набридло взаперті дома сидіти? Тримають її, як ту пташку в клітці, і на вулицю вийти не можна. А вона молода, їй теж повеселитися хочеться.

— Ти так говориш, наче не знаєш, яка слава про дівчину піде!

— І в цьому нема нічого лихого! Розумієш? Я зі щирим серцем до Лесі ставлюся. Ти з Надею можеш зустрічатися, а мені, виходить, — зась!

Петро все ще тримав дівчину за руку і казав:

— Перепочинь трохи, а потім ще покатаємося.

— Я більше не хочу! Хай іншим разом. Я й так ледве на ногах тримаюся, — розгублено усміхнулася Леся.

— Петре! — гукнули хлопці, які крутили карусель. — Доволі байдики бити! Тепер твоя черга крутити!

— Постій тут, Лесю, — з жалем промовив Петро, — треба йти борг відробляти. А потім ще покатаємося. Я тебе й додому проведу.

Петро побіг до хлопців, а Леся лишилася під вербою, чекала, поки він повернеться і проведе додому.