Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
У Юрка з Грицьком ніколи не було гарних стосунків.
На початку навчального року Юрко прийшов найраніше до школи і вибрав собі місце біля вікна, звідки було видно Прип'ять, пристань, катери. Він поклав на парту свою полотняну шаньку, на якій червоною заполоччю мати вишила слова: «Юрко Береговий». Грицькові також сподобалося це місце, і він, недбало скинувши Юркову торбинку на підлогу, зверхньо сказав:
— Ти, Комірник, — так хлопці часом називали Юрка, бо його татко працював у коморі,— шукай собі інше місце, бо тут сидітиме Грицько Лемішка!
Грицько поклав свій портфель на парту, сів, задоволено оглянув усіх:
— Хто хоче до мене в прийми — прошу подавати заяви. А до заяви прикласти добру жменю соняшникового або гарбузового насіння.
— Нахаба ти, Лемішко, — озвалася Люда Щербань, — сів на чуже місце ще й хизуєшся.
— Хто нахаба? — підхопився Лемішка. — Повтори!
— Ти! — сказала Люда. — Почув?
— Зараз я поговорю з тобою іншою мовою! Грицько підбіг до Люди, хотів схопити за кіску.
— Не руш! — гримнула вона. — Бо дістанеш!
Грицько розгублено зупинився. В ту хвилину Юрко підняв свою шаньку, поклав на парту, а жовтий портфель викинув крізь вікно.
Лемішка отетерів:
— Ти що зробив? Мій портфель на вулицю викинув? Та ти мені його в зубах принесеш. Він думає, як його батько накрав у колгоспі сала та пшениці, то він тут господар!
— Що ти сказав? — скипів Юрко. — Ти смієш ображати мого тата!
— Велика персона — твій тато! Він краде в коморі сало, мед, пшеницю! Возить у Київ продавати! Впіймають його, злодіяку!
Юрко схопив Лемішку за чуприну і ткнув носом у парту.
— Ти смієш називати мого тата злодієм, ніколи він не був і не буде злодієм! Це твій батько — хабарник! Як не даси йому півлітра горілки або кусень сала, довідки не напише!
Лемішка намагався вирватися, хвицяв ногами, але не міг і попросив:
— Пусти! Боляче!
— А будеш мого тата називати злодієм?
— Називав і називатиму, бо він злодій!
У цей час в клас ввійшов учитель німецької мови Карл Карлович Зоммер і сердито проказав:
— Яке неподобство! Ви ж культурні люди! Учні п'ятого класу! І зчинили бійку в школі!
І тут встала Люда Щербань:
— Лемішка обзиває Юркового батька злодієм.
— Усе село знає, що він краде колгоспне добро! — знову крикнув Лемішка.
Учитель притримав Юрка і сказав обурено:
— Це брудний наклеп! Василь Іванович Береговий — чесна людина! Це я можу засвідчити будь-де! І ти, Грицю, не мели дурниць!
— Це не наклеп, — не здавався Грицько, — я сам чув, як Шарпинський казав, що Береговий краде колгоспні продукти і за ним ведеться нагляд…
Після бійки Грицько не чіпав Юрка, а той намагався не помічати Лемішки. Так тривало, поки в класі не з'явилася Рая.
Новий агроном Сергій Трохимович Мороз сподобався людям за відвертість.
Вже в перші дні своєї роботи у нього сталася сутичка з молодшим лейтенантом міліції Шарпинським. Той приїхав у колгосп і попросив голову правління виписати йому двадцять кілограмів меду, пояснивши, що одному заслуженому і впливовому товаришу необхідно пройти курс лікування медом. Голова правління погодився, та агроном запротестував:
— Не можна! В коморі лишилося всього сорок кілограмів меду, а нам треба підгодовувати бджіл, і в дитячі ясла треба.
Шарпинський поїхав без меду, але затамував на агронома злість.
За участь у громадянській війні Сергій Трохимович був нагороджений орденом Червоного Прапора. Він часом приходив у школу, розмовляв з учнями, розповідав про землю, про врожаї. Розповів і про себе.
— Служив я, діти, — почав свою розповідь агроном, — у Миколи Щорса. Наш полк вів тяжкі бої з петлюрівцями. Під Жмеринкою петлюрівці кинули проти нас бронепоїзд «Гандзя». Дуже великого клопоту завдав він нам.
Тільки почнемо переправу через річку наводити, а бронепоїзд уже обстрілює нас із гармат. Викликали мене в штаб. Командир полку питає: «Ви, товаришу Мороз, машиніст?» — «Помічник машиніста». — «Хочемо доручити вам важливе завдання. Ви разом з трьома товаришами переодягнетеся в петлюрівську форму, проникнете в Жмеринку і виведете з ладу ворожий бронепоїзд».
Пробралися ми в Жмеринку. Приглядаємось, як нам підірвати «Гандзю», що повернулася з фронту. Підійшли ми до паровоза, а в будці нікого. «Хлопці,— кажу, — давайте викрадемо «Гандзю». І нам такий бронепоїзд пригодиться». Скочили ми на паровоз, і я повів бронепоїзд до своїх! Назвали ми цей бронепоїзд «Смерть директорії», і через день він уже громив петлюрівців. За виконання цього завдання мене й нагородили орденом Червоного Прапора.
Виступав Мороз у школі у вівторок, а через тиждень приїхав у село Шарпинський і заарештував агронома.
Рая кілька днів не ходила до школи, доглядала хвору матір. А прийшла схудла, змарніла, сіла за парту, ні на кого не дивилась, ні з ким не говорила. Після переклику Грицько Лемішка підняв руку, сказав учительці:
— Олено Трохимівно, прошу пересадити мене на іншу парту, бо я не хочу сидіти з Райкою. Її батько — саботажник.
Учителька розгублено глянула на опасистого, розпашілого Лемішку:
— Як же ти можеш, Грицьку? Рая ні в чому не винна, а ти її ображаєш. У твоєї товаришки горе…
— Вона мені не товаришка. І як ви мене не пересадите, то я сам пересяду на вільну парту. У неї товариш Юрко Береговий. Юрків батько з агрономом дружив, вони одного гурту трималися. Я сам чув, як про це Шарпинський говорив. Так ви й посадіть Райку до Юрка! Хоча таким, як вона, взагалі не місце в радянській школі!
— Як це не місце? — суворо спитала вчителька. — Ти думаєш, що говориш?
— Не місце і все! Учора в нас був Шарпинський, то він так і сказав: «Яблуко від яблуні недалеко падає!»
— Олено Трохимівно, — підняв руку Юрко, — нехай Рая сяде за мою парту!
Рая гірко заплакала.
Вчителька підійшла до дівчинки, сказала співчутливо:
— Не плач. Ти гарна учениця, прекрасна піонерка! І твого тата ще не судили. Просто зараз триває слідство. А без постанови суду ніхто не може вважатися винним. Бери, Раю, свої зошити та книжки і пересідай до Юрка.
Рая, голосно схлипуючи, зібрала свої книжки, склала їх в портфель, сказала:
— Мій татко — комуніст, він ніколи не був злочинцем!
Після уроків Вовка, Юрко, Славко Олефіренко разом із Раєю вийшли на вулицю. Вовка спитав:
— Раю, а за що арештували твого тата? Він же орденоносець, з біляками бився!
— Шарпинський звинуватив татка, ніби він зерно в колгоспі украв і в Петлюри служив. Приїхала міліція і знайшла в нашій повітці два мішки пшениці.
— Так твій татко і справді взяв зерно? — нахмурився Вовка.
— Нічого він не брав, — крізь сльози відповіла Рая, — підкинули нам навмисне ту пшеницю! Комусь мій татко на заваді став.
— Як же це? — роздумував Вовка. — Невже хтось міг додуматися до такої підлості?
Рая ледве стримувала сльози. І Славко за всю дорогу не зронив жодного слова, лише співчутливо поглядав на дівчинку. А Вовка обурювався:
— Цю справу так лишати не можна. Треба комусь писати, скаржитися!
Юрко дома розповів про свою сутичку з Лемішкою.
— Правильно ти вчинив, — похвалив тато, — підлим людям завжди треба давати відсіч. Темна людина цей Лемішка! І Шарпинський непевний якийсь…
— Ти помовч, — насторожилась мати, — хоч при дітях такого не кажи! Ти й на Сиволапа сердишся. Не в нього ж, а в тебе продукти з комори зникають. І сам Шарпинський хитрий, зуміє в ложці води людину втопити!
— Так уже й втопить, — заперечив тато, — може таке трапитися, що сам потоне! Викликав він мене, півдня потримав у міліції, все хотів, аби я посвідчив, що агроном взяв на току два мішки пшениці.
— Що ж ти йому сказав? — запитала мати.
— А що я міг сказати? Сказав, як було. Я цілу ніч від току не відходив, і ніхто не міг взяти навіть жменю зерна, а він показав мені протоколи, підписані Лемішкою, Щупаком та Скрипалем. Вони заявили, ніби бачили вночі біля току агронома, що він щось віз на своїй бідарці. І мені Шарпинський пропонував підписати протокол, що на току трапилася крадіжка, залякував, казав, що я свідомо підтримую свого приятеля, колишнього петлюрівця Мороза, і треба ще розібратися, який я червоний козак і як я воював під час громадянської, бо не випадково, мабуть, в такого комірника, як я, зникають з колгоспної комори продукти. На цьому й розійшлися.
