Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
— За ліки велике спасибі. А ризикувати даремно все одно не варто. Краще від мін триматися подалі.
— Але ж у лісах багато бліндажів і схованки зі зброєю є. Ми її зберемо і передамо партизанам.
На світанку Юрко підняв Вовку з ліжка, запропонував пройти з волоком під старими вербами, бо ятери зовсім порожні, а коменданту необхідно одіслати рибу.
— Я зараз, — потягуючись, буркнув Вовка, — лише одягнуся, і підемо! Там риби повно. Учора йшов берегом, так щука на півметра з води вискочила. І взагалі, Юрко, сам на світанку на берег не ходи. Послухай моєї ради.
— Чому?
— Нахваляються на тебе оточенці, бо вважають зрадником, запроданцем, фашистським прихвоснем. Підстережуть у кущах і вб'ють. Разом будемо ятери трусити. Спершу заходь до мене. Ходімо на мій рибозавод подивишся, — сказав Володя, коли вийшли з хати.
— На який рибозавод?
— Зараз побачиш.
У кінці городу, неподалік Прип'яті, між кущами шелюги голубіла копанка. Її років десять тому викопав Вовчин тато, обсадив верболозом, напустив невеличких карасиків. Зараз від копанки до Прип'яті був проритий глибокий рівчак, впоперек якого стояла металева сітка від молотарки.
— Сам придумав! — гордовито озвався Вовка, — крізь сито вода з Прип'яті свіжа надходить, а з нею всілякі рачки — є чим рибі поживитись. Я ще в озері наловлю і переселю їх у свою копанку.
— Це ти добре вигадав, — похвалив Юрко. — Як я не додумався. Це ж і на нашому городі можна такий ставок зробити.
Хлопці взяли волок, пройшли з ним під старими вербами і витягли на берег кілька рибин.
— Ходімо ще? — сказав Вовка.
— Треба полазити, щоб і Наталчиним дітям щось впіймати, і тобі, і Славкові я обіцяв.
— І риба не їжа, як нема солі! І в схованці її не знайшли! Кажуть, у Києві можна за продукти виміняти, але спробуй добратися до того Києва!
Поволі обійшли з волоком очерет і зразу відчули, як обважніли снасті — був гарний улов. Попались навіть щуки.
— Годі,— сказав Юрко, — пощастило нам сьогодні. Колись Маєр та Штарк ловили тут волоком, витягли судака, то мало не збожеволіли від радості.
Юрко переніс рибу в хату, висипав у ночви, поклав кілька рибин у кошик, пішов до Наталки Петльованої. Не встиг зайти в хату, як почув:
— Дядя Юра прийшов!
— Рибу приніс!
Надійка пильно дивилася на Юрка великими сірими очима — мабуть, щось хотіла запитати, та не наважувалась. І Юрко підійшов до неї:
— Чого ти, Надійко, так дивишся на мене?
Дівчинка опустила очі, а потім:
— Ти, Юрку, наш чи фашист?
— Таке вигадала, — здивувався Юрко, — чому це ти мене фашистом вважаєш?
— Я так і думала, що ти наш, — Надійна радісно блиснула оченятами, — а вчора ввечері, після того, як ти нам город виорав, приходила до нас тітка Мотря і казала, що Берегові — німецькі посіпаки. І тебе лаяла, казала, що ти прихвостень ворожий. А мама захищала тебе, казала, що ти гарний хлопець, тільки молодий і даремно з німцями водишся. Я теж бачила, як ти їхав з фашистами на машині. Там фашист сидів, худющий, з довгою шиєю.
Наталка докірливо поглянула на доньку:
— Отаке мале, а щось собі розуміє. Вчора до нас приходила Коляда, бідкалася, що й крихти солі нема в хаті. А в неї діти малі і не хочуть їсти несолону картоплю. Я дала жменьку… А Мотря питає: «Звідки в тебе, Наталко, сіль?» — «Берегові трохи наділили», — кажу. Мотря і покотила на вас. Особливо на тебе ремствувала. Що ти з Вовкою Карпенком полоненого в поліцію запроторили, і з гестапівцями водишся, перед німцем в три погибелі гнешся і сам на фольксдойча перекинувся. Німців і начальника поліції від партизан сховав, старосту врятував. Дуже, Юрку, на тебе люди гніваються. Ви й мене на світі підтримуєте, останнім ділитеся, як можете, але оточенці наміряються тебе вбити. Будь, Юрку, обережним.
— Які оточенці?
— Не знаю! Мотря не казала. Ти остерігайся, сам не ходи удосвіта трусити ятери. І тримайся подалі від німців! Навіщо ти їх, проклятих, порятував? Це ж правда — не вигадка!
— Що було робити, — заходився пояснювати свій вчинок Юрко, — подумав: уб'ють партизани коменданта, а фашисти село спалять! Он у Малій Рудні убили німця-офіцера, і все село за димом пішло! За солдата фашисти розстрілюють десятеро наших. А за офіцера — село з людьми! Що ж я, тітко Наталко, мав робити?
— І то правда, всім жити на світі хочеться. А оцих малих найбільше жаль! Що вони винні? Он мій Павлик ледве став нозями дибати, а виходить, що й він винен! І його німець може вбити.
— І німці є всякі,— заперечив Юрко. Не можна всіх однією міркою міряти.
— Не кажи, Юрку, — сердито сказала Наталка, — всі німці однакові! Це вже я сама побачила. Пихаті, набундючені, жорстокі!
— Ні, тітко Наталко, — переконливо відповів Юрко, — і німці є різні! Є німецькі робітники, що не скорилися нацистам. І багато їх фашисти загнали в концтабори. Але ті, що прийшли до нас у гітлерівській формі,— всі загарбники.
— Може, й так, — погодилася Наталка, — люди є всякі. Он Саченко! Перед німцем, як лист перед вітром, стелиться, приймає фашистів, як дорогих гостей. А все то заради людей. Собі він нічого не бере, про народ думає. Тільки й тут обережним треба бути. А тобі — особливо. І Надійка за тебе горою стоїть. Учора, як той кібчик, на Мотрю налетіла: «Неправда, Юрко не посіпака!» — і в сльози.
Юрко підійшов до Надійки, погладив русяві кіски:
— Спасибі тобі, Надійко! Тепер я буду знати, що в мене є надійна захисниця.
Розділ четвертий
НЕСПОДІВАНА СУТИЧКА
Серед ночі біля поліції зчинилася стрілянина. Спершу нічну тишу сполохала довга автоматна черга, потім залускотіли гвинтівки, пізніше пролунали вибухи гранат і важко загупали міномети. У хаті Берегових тоненько задзеленчали шибки.
Юрко схопився з ліжка, почав одягатися.
— Ти куди? — спитала мати.
— Вийду послухаю. Стріляють.
— Не виходь! Ще на поліцаїв наскочиш або на сліпу кулю нарвешся…
І ніби на підтвердження материних слів, брязнула шибка і в кімнаті просвистіла куля.
— Лягайте всі на підлогу! — наказала мати. — І не підводьтеся, поки не стихне бій.
Довго лежали на підлозі, прислухалися до безладної стрілянини. Знову брязнула шибка — і над головами шелеснула сліпа куля. Нарешті настала тиша. Крізь розбиті шибки в кімнату дихнуло світанковою прохолодою. У хаті посвітлішало. Десь недалеко тріскотіла пожежа.
Вранці прибіг Вовка. Винувато щулився, намагався не дивитися на Юрка, був знічений, переляканий.
— Чув, Юрку, яка вночі колотнеча була?
— Чув. І горіло щось. І дві кулі крізь шибки влетіло.
— Це через мене стрілянина почалась.
— Чому через тебе? На поліцію напав чи, може, Маєра в палаці вирішив захопити?
— Не те, — похмуро відповів Вовка, — в крамницю навідався і напоровся на поліцаїв. Ледве Самсон мене за петельки не схопив. Я випорснув з його рук, а поліцаї зчинили стрілянину. А тут фашисти з палацу мінами по Прип'яті вдарили. Ледве врятувався…
— Я ж тобі казав, що там поліцаї секрет виставляють!
— По костюм пішов і штани хотів прихопити. Дядько Оксьон обносився, щодня штани латає…
— Домовилися не чіпати крамницю, не ходити по схований товар, а ти не послухав. Пішов. Наробив шелесту. І сам ледве не загинув, — сердився Юрко.
— По-дурному вийшло, — погодився Вовка. — Пропали припаси. Все «бобикам» дісталося: матерія, костюми. Сам поліцаям показав, де те добро сховане…
— Далася тобі та матерія!
— Нічого ти не розумієш. Мені зараз матерія та штани позаріз потрібні!
— Треба тобі те шмаття!
— А думаєш не треба? Гаразд, я тобі все розповім, бо й сам не розумію, як воно трапилось.
— Що ж тут розуміти?
— Не перебивай. Я Галі пообіцяв матерії добути.
— Якій Галі?
— Краснусі, з шостого «Б» класу.
— До чого ж тут крамниця?
— А до того, що штани в мене латані-перелатані і в бузині фарбовані. І черевиків немає. У Галинки теж нема що носити. Мати їй з німецького мішка плаття пошила. Пофарбувала його в наварі вільхової кори. А в магазині матерія. От я й не витерпів, пішов… Ніби все розрахував, а не вийшло.
