Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаемые книги читать TXT) 📗
— Вони ще Гадючий яр стережуть. — Пилип також нахилився над картою, намагаючись щось збагнути в тих лініях і позначках. — Гадючий яр — від Щедрого озера мало не до Дубової галявини. Ми ним їхали, там бандери також сидять.
— Гадючий яр це, певно, тут… — лейтенант провів на карті звивисту лінію. — І багато їх там?
— Та є гадюки…
— Що нам гадюки! — посміхнувся Бутурлак. — Про бандерівців питаю.
— Ми бачили двох, та ще, мабуть, є…
— Чому так вважаєш?
— На лісництві у засідці не менше п'ятьох і на ручаї також. Андрійко чув — четверо вас. Куди ж двом проти чотирьох?
— Логічно. — Лейтенант похитав головою. — Усі шляхи перерізали, й залишається болото.
— Не пройдете, — сказав Пилип. — Там тільки батько мій ходить, але ж він лісником був.
— Тутешні болота — загибель! — Іванов, який стояв поруч, спершись спиною на стовбур вільхи, зітхнув. — Мало не такі, як у нас у тайзі…
— Що ти пропонуєш? — сердито скинувся Бутурлак.
— Як на мій характер, краще прийняти бій.
— Перечекати до вечора, — схвалив Горянський, — у сутінках вдарити по бандерівцях і пробитися.
— А якщо вони вдень ліс прочісуватимуть? — єхидно запитав Бутурлак. — Полюватимуть на нас, як на куріпок.
— Може бути, — згодився Іванов.
— Ти і вашим і нашим! — блиснув очима Горянський.
— Може, Андрійко знає дорогу через болото? — роздумливо мовив Пилип. — Він тут усі стежки знає.
— Давай сюди свого Андрія! — наказав лейтенант. — Де він?
— Мусить скоро бути. Пішли з Сергієм вас шукати.
— Не можемо гаяти часу. Скоро вже зовсім видно буде. Онисиме, — не наказав, попросив Іванова, — піди, будь ласка, з хлопцем, пошукай малих. А ми в цьому дубнячку перебудемо.
Сержант, не кажучи ні слова, взяв автомат.
— Ми швидко, — пообіцяв.
І справді, вони побачили Андрія й Сергійка десь за кілометр від Дубової галявини. Вірніше, побачив Іванов.
— Вони? — вказав пальцем на двох хлопчаків, що збігали з пагорба. Зникли в підліску й знову з'явилися.
— Сергійку! — гукнув Пилип, та Іванов цитьнув на нього. Він дочекався, поки хлопці збігли у видолинок, і вийшов на галявину, тримаючи Пилипа за руку. Андрій зупинився, затуливши собою Сергійка, так і стояв, поки сержант Іванов не підійшов упритул.
— Ти шукав нас, — мовив сержант, — ось і знайшов.
— Ви один?
— Нас ще троє.
— Коршун і казав: четверо чи п'ятеро, — чомусь полегшено зітхнув Андрій. Хотів запитати про батька, але промовчав. Огледівся навколо.
— Вони біля Дубової галявини, — пояснив Пилип і не втримався, щоб не похвалитися: — Я перший їх помітив.
— Так, перший, — ствердив Іванов, і Пилип з вдячністю підвів на нього очі. Пішов би зараз за цим чоловіком у самісіньке пекло.
— Треба йти, — потягнув сержанта за руку.
— Так, на нас чекають, — погодився Іванов, — рушили…
Лейтенант зміряв Андрія вивчаючим поглядом. Хлопець сподобався йому: високий і, певно, виглядає старшим за свої роки. Білявий і очі сині, хоч це, кажуть, не є свідченням сильного характеру, але обличчя видовжене й підборіддя не круглясте, та ще й рання зморшка прорізала чоло — отже, вольовий. Очі розумні, й дивиться відкрито: такому можна довіритись.
Андрій глянув на двох солдатів, що сиділи на траві, і тінь розчарування сковзнула його обличчям. Бутурлак помітив це й витлумачив по-своєму:
— Звичайно, з пораненим у болотах буде важче, проте не турбуйся, допоможемо. Проведеш нас через болота, Андрію?
Хлопець замахав руками, немов захищаючись. Ступив два кроки назад.
— Не можна, тільки вар'ят зараз туди піде…
— Хіба ми схожі на божевільних? — похмуро всміхнувся Бутурлак. — Просто не маємо іншого виходу.
– Є, — заперечив Андрій, — прошу повірити мені, і ми проведемо вас.
— Але ж усі підходи до озера контролюються бандерівцями.
— Пане лейтенанте, — Андрій приклав долоню до серця, — ми отих бандер, що в Гадючому яру, візьмемо на себе, а вам уже тільки гав не ловити… — мовив, та одразу схаменувся, здається, бовкнув дурницю, і лейтенант може образитись. — Ми їм скажемо, що бачили вас тут, вони — сюди, а ми — до яру…
Почувши це, навіть Васюта, який, здавалося, дрімав, привалившись спиною до дерева, зацікавлено заворушився.
— Ну, а далі? — запитав Бутурлак. — Яром вийдемо до озера, а там — Острожани…
— На березі недалеко від села є рибальська хижа. Його батька, — кивнув на Пилипа, — там вони сітки тримають, весла… У хижі переднюєте, а вночі проведемо далі. Там вас уже не шукатимуть.
Лейтенант обвів поглядом своїх підлеглих. Видно щось прочитав на їхніх обличчях, бо мовив ствердно:
— Чудова пропозиція! Але ж… — раптом зупинив себе, — хижа на березі, і якщо хтось?..
— Хлопці повартують, — поклав край його сумнівам Андрій. — Замкнуть хижу, щоб ніхто носа туди не пхав, і поруч крутитимуться. Але нікого вдень там не буває.
— Так тому й бути, — схвалив лейтенант, та Горянський нараз підвівся.
— Можна мені одне запитання, товаришу лейтенант?
Бутурлак знизав плечима: звичайно, можна, тут кожен вільний висловлювати свої думки й сумніви, правда, за ним останнє слово, та поки він не віддав наказу, нехай запитує.
— Твій кінь? — коротко запитав Андрія Горянський, тицьнувши пальцем у Сірка, що скуб траву неподалік.
— Мій.
— Добрячий кінь! — чомусь несхвальні інтонації почулися в голосі Горянського. — А той також твій?
— Не мої то коні, — раптом збагнув Андрій і почервонів так, що кров, здається, лише випадково не чвиркнула з вух. — Вуйка мого, а ви, якщо не вірите!..
— Чекай, — приступив до нього Горянський, — рідного дядька коні? І Коршун, я так зрозумів, саме до нього приїжджав цієї ночі?
Кров відлила від обличчя Андрія. Мовив гнівно:
— Можете не вірити мені, бо і Коршун — мій рідний вуєк. Материн брат, от хто він! А я живу у вуйка Северина, бо мати померла, а батько в Червоній Армії. — Він хотів ще додати, як сподівався зустріти батька серед цих чотирьох, та горло нараз перехопило, він задихнувся, на очі накотилися сльози, і Андрій відвернувся, щоб цей підозріливий солдат не помітив їх.
— Ти що, з глузду з'їхав? — смикнув Горянського за галіфе Васюта.
Горянський зло зиркнув на нього, багатозначно кашлянув, дивлячись на Бутурлака, але той махнув рукою.
— Відставити, Горянський!
— Слухаюсь! — відповів похмуро, та було видно — залишається при своїй думці.
— Вперед піде Сергійко, — запропонував Андрій, — він скаже бандерам, що ми побачили вас і пішли слідом. А я буду весь час з вами…
— Пропонуєш себе заложником! — невесело посміхнувся лейтенант. — Не треба, хлопче, ми тобі віримо. Це тільки дехто, — недобре глянув на Горянського, — вважає, що тут усі — бандерівці. От що, — вів далі рішуче, — вперед підете ви всі троє. Бо малий може щось наплутати.
— Я наплутаю?! — образився Сергійко.
— Звичайно, ні, — поблажливо посміхнувся Бутурлак, — але краще, коли вертатиметесь усі троє, бо постові можуть щось запідозрити.
Хлопці спіймали й розпутали коней, посідали верхи, розвідники вервечкою рушили за ними.
… Фрось, почувши форкання коней, виступив з кущів.
— Це ви, хлопці? — гукнув.
— Вуйку, там… — удав хвилювання Андрій, — солдати! Ми бачили — кілька солдатів обігнули Дубову галявину й подалися до боліт.
— Які солдати? — не збагнув той.
— Ви ж самі казали, совітські вояки! Щоб ми, як побачимо, повідомили.
— Ох, боже, — заклопотався Фрось, — це ж розвідники! І багато їх?
— Троє чи четверо.
— Точно, вони. Ану, хлопці, вилазьте з кущів, за мною! То кажете, до боліт від Дубової галявини подалися? І як давно їх бачили?
— Щойно, вуйку… Ми одразу на коней і сюди. Як ви й наказували.
З кущів вилізли ще п'ятеро чоловіків, одягнутих у ватянки. Обличчя заспані, недобрі.
— Ти, Сидорчук, давай до лісництва, — розпорядився Фрось, — попередь тамтих, щоб гав не ловили. Ми цих розвідників з тилу, а вони з флангу, притиснемо до болота, нікуди не дінуться. Давайте, хлопці, потихеньку поза кущами, поза деревами, як тіні, прошу я вас. Ми зараз отих совітських вояків накриємо. У спину їм вдаримо, в спину, прошу я вас, так, щоб не втік ніхто…
