Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич (читаемые книги читать TXT) 📗

— Автомат — гарна штука! — ствердив Сергійко. — Я вже стріляв.

— Ну і як?

— То-то штудерно! — похвалився Сергійко. Поклав дрючка до плеча, повів над вогнищем. — Та-та-та… За сто метрів у пляшку влучав.

— Не бреши.

— За п'ятдесят — точно.

А якщо по правді?

Чесно — п'ятдесят.

— Най буде п'ятдесят. Пилип давав «шмайсера»?

— А хто ж іще?

Андрій подивився на хлопця з цікавістю. Не такий уже й малий, виявляється.

Сергійко потягнувся за картоплиною, та не взяв, прислухався.

— Ходить хтось…

На краю освітленого кола майнула тінь, і Пилип, важко дихаючи, гепнувся на теплу землю біля вогнища.

— Гарно влаштувалися: картоплю їдять, гріються… — Сів, підставивши до вогню забрьохані холоші штанів. — Ніч росяна, — поскаржився, — змерз я…

— Ну? — тільки й запитав Андрій.

— Нічого втішного. — Пилип викотив картоплину, почав жадібно їсти, не обчищаючи.

— Кажи вже!

— Дві засідки. Одна біля самого лісництва, а друга на березі ручая.

— А до Осикового урочища не доскочив?

— Далеко, та й для чого?

— Так, — погодився Андрій, — туди все одно не підемо. Звідти стежка лише до Грабового, а там…

— Бандери тебе не засікли? — поцікавився Сергійко.

— Скажеш таке! Я до лісництва від сосняка вийшов, де їм помітити? Сидять під спіжарнею, курять. А ті, що біля ручая, почули й гукнули. Я затаївся, вони знову гукнули й заспокоїлися. Довелося задкувати й через молодняк дряпатись. А у вас що? Грієтесь?

— Що малисьмо робити?

— Ну, — невпевнено мовив Пилип, — у лісі повештатись… Далі від вогнища.

— Зараз світатиме, — погодився Андрій, — ми з Сергійком підемо, а ти погрійся. Гайнемо до боліт, — вказав ліворуч, — і назад.

— А може, Сергій з кіньми залишиться? Малий ще…

Андрій скосував на Сергійка, хотів уже сказати про автомат, та хлопець застережливо похитав головою, і Андрій промовчав.

— Не такий вже й малий, — заперечив. — Піде зі мною. А ти, коли відпочинеш, вздовж ручая походи.

— Буде зроблено, пане начальнику! — Пилип приклав розчепірені пальці до скроні. — Пан має ще вказівки?

— Я тебе тільки раз цюкну, то вже й не базікатимеш!

— Гречана каша сама… — почав Пилип, та не закінчив. — Може, кіньми? — запропонував.

— Та нехай пасуться. Від них тільки галас…

Андрій затягнув ремінець ще на одну дірку.

— Пішли! — зробив рішучий знак Сергійкові і зник за освітленим колом.

Пилип полежав на боці, гріючи спину й дивлячись хлопцям услід. Потім з'їв ще кілька картоплин і пішов до коней, що паслися біля ручая. Білка підскакала до нього, тицьнулася теплою мордою в плече, наче запитуючи, що потрібно хазяїну?

Вороний форкнув невдоволено, певно, не схвалював Білчине підлабузництво. Нараз він настовбурчив вуха і втягнув у себе повітря — принюхувався. Форкнув тривожно, буцім відчув небезпеку. Білка також насторожилася.

Пилип зрозумів: щось стурбувало коней, може, якийсь звір…

Тривога коней передалася хлопцеві — метнувся до найближчого дуба, припав до могутнього, в кілька обхватів, стовбура і одразу відчув полегкість, наче дуб міг захистити його.

Небо на сході вже побіліло, і між деревами лягли передранкові тіні. Пилип висунув голову з-за стовбура й помітив, що одна з цих тіней обережно рухалася поміж дубами в бік згасаючого вогнища, яке звідси видавалося мерехтливим світлячком.

Пилип не спускав з рухомої тіні очей, вже збагнувши, що це — чоловік, який, трохи зігнувшись, перебігає від стовбура до стовбура.

Обережно, щоб не тріснула під ногою гілка, хлопець сковзнув до найближчого дуба, визирнув. Чоловік зник, тінь розчинилася в гущавині. А може, Пилипові все це тільки видалося?

Але ж і коні почули чужого…

Згадка про тривогу коней остаточно надала Пилипові певності, і він посунув до гущавини, де зник невідомий.

Тут пахло прілим листям і грибами, продиратися поміж молодих дубків, які переплелися вітами, було важко, та Пилип ступав обережно, нечутно відхиляючи гілки й намагаючись не дихати. Ось уже й кінець заростей — хлопчик визирнув і побачив за кілька кроків чоловіка, який дивився з-за дерев на вогнище. Він був у пілотці, плащі й тримав у руці автомат.

Спочатку Пилипові здалося, що це гітлерівський солдат. Хлопець позадкував, щоб сховатися в гущавині, та на якусь невловиму мить його погляд зупинився на автоматі. Пилип ледь не скрикнув од радості й сміливо вийшов із свого укриття.

— Вуйку! — погукав неголосно. — Ідіть-но сюди!

Пилип почув, як клацнув затвор автомата. Не німецького «шмайсера» з ріжком, а з круглим диском і дерев'яним прикладом: такими автоматами були озброєні, і Пилип знав це твердо, лише радянські солдати.

— Вуйку, — повторив, — не стріляйте, бо я тут один і хочу вам щось мовити!

Минуло кілька секунд — либонь, солдат хотів упевнитися, що Пилип справді один, — нарешті він виступив з-за стовбура й запитав:

— Це ти розклав вогнище?

— Так.

— Що робиш тут?

— Та нічліжимо. Коні в нас…

— Підійди.

Пилип рушив повільно і якось невпевнено — все трохи боявся чи тривожився — йшов, витягнувши шию й відкинувши назад голову. Лише наблизившись до людини в пілотці, побачив, яка вона висока. Пилип у житті не бачив таких високих, мабуть, якщо б став на плечі Андрійкові, і тоді був би нижчий.

Солдат нахилився до нього, огледів уважно, запитав приязно:

— Кажеш, нічліжите?.. А де ж інші?

— А вони вас шукають.

— Як це нас? — солдат мимоволі схопився за автомат і озирнувся. — Звідки знаєте?

— Ви, вуйку, не хвилюйтесь, я вам зараз усе розповім. — До Пилипка почала повертатися впевненість. — Ви ж радянські розвідники?

Солдат раптом присів перед ним навпочіпки, тепер його обличчя було врівень з Пилиповим, він взяв хлопця за плечі великими важкими руками — Пилип одразу відчув, які сильні ці руки, йому зробилося щімко й захотілося плакати, та стояв і не відводив погляду від уважних і вивчаючих очей солдата.

— Що ти сказав? — запитав той.

Пилип знав тепер, що це точно радянський розвідник, на якого вони так довго, чекали і вже майже не сподівалися побачити. Якась тепла хвиля підступила до горла, і він заговорив швидко, немов боявся, що його зупинять і він забуде все, що мусить сказати:

— Якщо ви розвідники, то стережіться! Ми навмисне тут нічліжимо, щоб попередити… Андрій дізнався, що бандери полюють на вас, це він довідне знає, бо почув від самого Коршуна. Німці йому наказали, і бандери засіли тут…

Солдат трохи стиснув йому плечі, і Пилип зупинився, наче кінь, якого взяли в шенкеля.

— Що за Коршун і при чому тут бандерівці? — запитав. — Ану, давай все по порядку.

Пилип шморгнув носом, засоромившись, обтерся рукавом і розповів, що почув від Андрія.

Солдат слухав, дивлячись немиготливо й не перебиваючи. Вислухавши, підвівся й погладив Пилипа по голові. Мовив, неначе поскаржився:

— Не всі слова твої я зрозумів, та в основному ясно. Друзі твої пішли нас шукати? Куди?

— До боліт.

— Далеко туди?

— Версти чотири.

— От що, — вирішив солдат, — пішли!

Пилип озирнувся на Білку, що підійшла зовсім близько, й солдат зрозумів його.

— За коней не хвилюйся, — заспокоїв, — тут недалеко, розкажеш усе лейтенантові. — Він узяв хлопця за руку, наче боявся, що той втече, і, нахилившись, розсунув плечем чагарники.

Лейтенант Бутурлак, вислухавши Пилипа, спохмурнів. Розкрив планшет, підкликав хлопця.

— На карті розумієшся? — запитав.

— Ні, — похитав той головою.

— Ех ти ж, а ще й хлопець, — несхвально мовив лейтенант, — в якому вже класі вчишся?

Пилип одповів ніяково, наче сам завинив у цьому:

— Школи в нас нема…

Та Бутурлак уже зрозумів свою помилку. Очі в нього заблищали, поплескав Пилипа по плечі, пообіцяв:

— Недовго потерпи до осені. — Нахилився над картою. — Лісництво тут позначене, а там, кажеш, засідка? — помітив олівцем. — І тут, де ручай… Приблизно за кілометр від лісництва?