Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Джордж усім серцем ладен був співчувати кожному, хто втік з плантації Легрі, про яку він і досі не міг згадувати спокійно, отож, із властивою його літам хороброю зневагою до можливих наслідків, запевнив Кассі, що нічого не пошкодує задля їхнього з Емелін спокою та безпеки.
Поряд з Кассі займала каюту якась француженка, на прізвище де Ту що їхала разом з дочкою — дівчинкою років дванадцяти. Почувши, що Джордж родом з Кентуккі, ця дама явно поставила собі за мету познайомитися щ ним ближче. В цьому їй чимало допомогла її гарненька дочка — миле грайливе створіння, що розважало всіх на пароплаві під час нудної двотижневої подорожі.
Джордж часто присував свій стілець до самих дверей каюти пані де Ту, і Кассі, сидячи біля борту, чула їхні розмови.
Пані де Ту доскіпливо розпитувала Джорджа про Кентуккі, де, як вона сказала, й сама жила замолоду. На свій превеликий подив, Джордж виявив, що її домівка була десь у сусідстві з їхнім маєтком, а своїми запитаннями вона виказувала таку обізнаність із тамтешніми людьми та місцями, що він лише кліпав очима.
— А скажіть, — запитала одного разу пані де Ту, — чи не знаєте ви в тій околиці чоловіка, на прізвище Гарріс
— Є такий старий поміщик, живе недалеко від нас, — відказав Джордж. — Та ми з ними ніколи близько не зналися.
— Здається, він має багато рабів? — спитала пані де Ту, виказуючи куди більше зацікавлення, ніж їй хотілося б.
— Так, — мовив Джордж, здивовано позирнувши на неї.
— А ви не знаєте… може; чули коли-небудь випадково… чи не було в нього хлопчика-мулата, на ім’я Джордж?
— Ну звісно — Джордж Гарріс. Я добре його знаю. Він оженився на одній із служниць моєї матері. Тільки тепер він утік до Канади.
— Утік? — швидко перепитала пані де Ту. — Хвалити бога! Джордж запитливо глянув на неї, але нічого не сказав.
Пані де Ту похилила голову на руки й заплакала.
— Він мій браті — мовила вона.
— Та невже? — вражено вигукнув Джордж.
— Так, — сказала пані де Ту, гордо підводячи голову й утираючи сльози. — Містере Шелбі, Джордж Гарріс — мій брат.
— Аж не віриться, — мовив Джордж, трохи відсуваючи свій стілець і роздивляючись пані де Ту.
— Мене продали на пониззя, коли він був ще малим, хлопчиком, — сказала вона. — Там мене купив один добрий і великодушний чоловік. Він забрав мене з собою до Вест-Індії, зробив вільною і одружився зі мною. А оце недавно він помер, і я поїхала до Кентуккі, щоб знайти й викупити свого брата.
— Він розповідав колись, що в нього була сестра Емілі, яку продали на Південь, — сказав Джордж.
— Он як! То оце ж я і є, — мовила пані де Ту. — А скажіть, який він тепер?
— Дуже хороший чоловік, — відказав Джордж, —хоча й жив у ганебному ярмі рабства. Чоловік неабиякої вдачі, розумний, благородний. Я все це тому знаю, — додав він, — бо його дружина з нашого дому.
— А вона яка? — жваво запитала пані де Ту.
— Золото! — відказав Джордж. — Гарна, розумна, привітна, доброчесна. Моя мати її виховала наче рідну дочку. Вона вміє читати й писати, чудово вишиває й шиє, а ще й співає гарно які
— Вона народилась у вашому маєтку? — спитала пані де Ту.
— Ні. Батько купив її в Новому Орлеані, коли їздив туди у справах, і привіз матері в дарунок. їй було тоді років вісім чи дев’ять. Батько ніколи не казав матері, скільки він за неї заплатив, але не так давно, переглядаючи старі папери, ми знайшли ту купчу. Він заплатив за дівчинку величезні гроші, — мабуть, тому, що вона була навдивовижу гарна.
Джордж сидів спиною до Кассі й не бачив, з якою напруженою увагою вона прислухалася до всіх деталей його розповіді. Та в цю мить Кассі торкнулась його руки і, побліднувши на обличчі, схвильовано запитала:
— А ви не пам’ятаєте прізвища людей, у яких він купив її?
— Здається, продав її якийсь Сіммонс… Принаймні на купчій значиться таке ніби прізвище.
— О боже! — вигукнула Кассі, і впала непритомна.
Джордж і пані де Ту кинулись до неї. Хоч вони й гадки не мали, чому вона зомліла, проте зчинили метушню, цілком відповідну до обставин. Джордж у запалі людяності перекинув глек з водою і розбив дві склянки. Інші жінки, почувши, що хтось знепритомнів, з’юрмилися в дверях каюти й заступили повітря. Одне слово, було зроблено все, що звичайно робиться в таких випадках!
Бідолашна Кассі! Опритомнівши, вона відвернула обличчя до стіни й нестримно, мов дитина, заридала. Може, матері здогадаються, що з нею сталось. А може, й ні. Та сама вона в ту хвилину була майже певна, що доля зглянулася на неї і що вона знову побачить свою дочку. Так воно й сталося через кілька місяців, коли… А втім, ми забігаємо наперед.
Розділ XLIIІ
Наслідки
Закінчити нашу розповідь недовго. Джорджа Шелбі, по-юнацькому чутливого й доброго, зворушила та романтична історія, і, маючи людяну душу, він, доклав усіх зусиль, щоб якнайшвидше послати Кассі купчу на Елізу. Дата і прізвище на документі цілком збігалися з тим, що знала сама Кассі, отож не лишилося й тіні сумніву, що Еліза справді її дочка. Тепер їй треба було тільки відшукати слід утікачів.
Разом з пані де Ту, з якою її поєднала спільна доля, Кассі негайно вирушила до Канади. Вони їздили по всіх місцях, де здебільшого оселялися негри, що втекли від рабства, і скрізь розпитували про своїх родичів. В Амгерстберзі вони натрапили на доброго чоловіка, що дав притулок Джорджеві й Елізі, коли ті приїхали до Канади, і від нього дізналися, що подружжя живе в Монреаль.
Джордж і Еліза вже п’ять років були вільні люди. Джордж мав постійну роботу в майстерні одного статечного механіка й заробляв цілком досить на прожиток сім’ї, до якої на той час додалася ш й дочка.
Малий Гаррі, гожий та здібний хлопчик, ходив до пристойної школи й мав добрі успіхи в навчанні.
Той добрий пастир з Амгерстберга так зацікавився розповіддю пані де Ту і Кассі, що здався на їхні умовляння поїхати з ними до Монреаля — цю подорож пані де Ту взяла на свій кошт.
І ось ми з вами в невеличкому чепурному помешканні на краю Монреаля. Вечоріє. У каміні весело виблискує огонь. На столі, засланому сніжно-білою скатеркою, все готове до вечері. В кутку кімнати стоїть ще один стіл, покритий зеленим сукном. На ньому письмове приладдя, папір. Над столом полиця з ретельно дібраними книжками.
То кабінет Джорджа. Та сама жага знання, що замолоду, в дні тяжкої праці й злигоднів, спонукала його крадькома осягти заповітну премудрість читання та письма, не залишила його й тепер, і він кожну вільну годину віддає самоосвіті.
Ось і в цю хвилину він Гидить біля свого столу й, читаючи один з томів «Сімейної бібліотеки», щось собі занотовує.
— Годі, Джордже, — каже Еліза. — Ти ж цілий день не був удома. Згортай-но свою книжку та поговори зі мною, поки я запарюю чай. Ну ж бо!
До неї приєднується і Еліза-молодша. Вона перевальцем підступає до батька, намагається видерти в нього з рук книжку і зрештою вмощується у нього на колінах.
— Ах ти ж мале чортеня! — каже Джордж, скоряючись її волі, як і годиться за таких обставин чоловікові.
— От і добре, — озивається Еліза, беручись нарізувати хліб.
Вона трохи постаріла на обличчі, трохи поповнішала, та й коси тепер зачісує, як статечна жінка. Але з усього видно, що вона вдоволена й щаслива.
— Ну що, Гаррі, сину мій, розв’язав ти сьогодні ту задачу? — питає Джордж, гладячи хлопчика по голові.
У Гаррі вже немає довгих кучерів, але в нього ті самі очі та вії, те саме гарне ясне чоло. Зашарівшись із гордощів, він відказує:
— Розв’язав, тату. Усе сам зробив. Ніхто мені не помагав.
— Дуже добре, — каже Джордж. — Завжди роби все сам, сину. Тобі легше, ніж було твоєму батькові.
В цю мить у двері хтось стукає, і Еліза йде відчинити.
— Ой, це ви? — радісно вигукує вона.
Джордж і собі йде до дверей, і обоє радо вітають доброго чоловіка з Амгерстберга. З ним якісь дві жінки. Еліза запрошує їх сісти.
