Народні Думи - Автор неизвестен (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах Нас, бідних невольників!
СОКІЛ І соколя
У неділю барзе рано-пораненьку Налетіли соколи з чужої далекої сторони,
Да сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі, Да звили собі гніздо шарлатное,
Знесли яйце жемчужное,
Да і сплодили собі дитя —
Бездольное, безродное соколя.
Як полетів ясен сокіл у чистеє поле Живності доставати;
Ой да живності не достав,
А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв.
То сокіл прилітає —
Аж його соколяти немає.
То сокіл літає Та орла питає:
«Орле-брате, чи не бачив тй гсйго соколяти,
Безродного, бездольного дитяти?
Чи його сильні дощі затопили,
Чи буйні вітри заносили?»
«Соколе-брате, твого соколяти Ні сильні дощі не затопили,
Ні буйні вітри не заносили:
А йшли стрільці-булахівці,
Та й набачили твоє гніздо шарлатноє,
Та взяли твоє соколя, бездольне, безродне дитя,
Та у срібні пута запутали,
Жемчужжю очі завішали,
Та понесли у город, у Царигород До Івана Богословця.
А Іван Богословець по ринку ходить,
Твоє соколя безродне, бездольне на руці носить.
Та якби ти, соколе-брате, добре дбав,
Та над город, над Царигород налітав, та на валу сідав,
Та якби ти жалібно квилив і проквиляв,
Щоб твоє соколя зачувало
Та смутно ся мало, і головку склоняло, і крилечка опускало, Ой то чи не мог би Іван Богословець Великого милосердія мати:
Чи не звелів би він з його ніг Срібних путів познімати,
Коло очей жемчужі позбирати;
Та чи не звелів би він його на вал виношати?»
Так сокіл добре дбав,
І на город Царигород налітав,
І на валу сідав, жалібно квилив-проквиляв,
То соколя зачувало,
Смутно ся мало,
Головку склоняло І крилечка опускало.
Ей, тож-то він, Іван Богословець,
Велике милосердіє мав,
Срібні пута з ніг познімав І жемчуж коло очей познімав Та й звелів його на вал виношатн:
«То як буде воно утікати,
Так я велю його знов забирати Та до мене приношати!»
А сокіл налітав, та на крила взяв,
Та на високу висоту-гору підношав:
«Ей, соколя-моє, бездольне, безродаеЬ, Лучче ми будем по по.по літати ,,
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі У панів проживати.
Ей, тож-то у панів єсть що пить і їсти,
Та тільки не вілен світ по світу походити». Ей, як то б’ється птиця об ПТИЦІ,
А родина об родині,
Ей, то так-то б’ється отець і мати Об своїй кревній дитині.
Дай, боже, на здоров’є на многі літа Всім православним християнам,
На многі літа,
До конця віка!
КОВАЛЕНКО
Давно тому на Вкраїні ковалював Коваленко, І не було кувати ему легонько:
Покинув він ковалювати,
А пішов в козаки козакувати.
Зібрав сто хлопців таких, як він,
Бо він був сильний легінь,
У Чорне море він ся запускав,
Галери турецькі рабував,
Багато лиха наробив,
Тому султанові ся не здобрив.
То приказав султан єго шукати,
Живого в Туреччину припровадити:
«Бо я не буду їсти і спати,
Доки в руках єго не буду мати!»
Пішло триста турків і довго шукали,
Аж по трьох місяцях їх відшукали І добру тут баталію зчинили:
Козаки з турками добре ся били.
Але що? Турки в кінці перевагу взяли,
Бо більше війська мали.
То сімдесятьох козаків порубали,
В Чорне море рибі кидали,
А трийцятьох і Коваленка спіймали,
В тяжкі кайдани закували 1 втіхи не знали, що зробити,
Чи утопити,
Чи порубати
І всіх з башти на гаки покидати.
«Ні! — крикнув султан.— У льох киньте,
А самі по довгих трудах ідіть спочиньте,
Але іцоби-сьте потрійну сторожу дали,
Щоб ті схизмати не повтікали!
А ти, полководцю, от пас дорогий маєш,
;3а ЩО ^обі даю, то ти знаєш!»
Вже третій рік в неволі,
Що взяли їх поневолі,
Третій рік в льоху пробувають,
Сонця праведного, України не видають,
А кайдани руки-ноги обривають,
Попід стіни льоху козаки сиділи Та кайданами дзеленькотіли,
Голосно закричали: «Віро бусурменська,
Ти земле, земле турецька,
Ой земле, де ж ми могли знати,
Що ми будем у тебе пробувати,
Що по степу гуляли,
Під голим небом спали...»
«Ой не згадуй, не згадуй,— крикнув Коваленко, Бо як про Україну почую, то болить серденько! Волів би я, щоб нас четвертували Або щоб завтра по степу гуляли».
Аж тут двері заскрипіли,
А козаки заніміли,
Сестра гожа увійшла,
Хліб-воду подала і сказала:
«Се дівка-бранка пекла!»
І по тих словах відійшла,
Козаки голодні скоро хліб розломили,
А в кождім хлібі ножі і маленькі пили.
«Ох, боже, се дівка-бранка дала,—
Бодай она здорова була!
Дівка-бранка довго хай жиє,
Нам, хлопці, робота є».
Козаки скоро кайдани розпилували Та доброї хвилі чекали:
«Ох, боже, коби ті два дні скоро зійшли,
Щоб за мною ви, орли, вилетіли!»
На другий вечір хліб-воду принесли,
А козаки на турків вітром ся понесли,
А щоби коло Очакова, Кизикермені не полапали,— То від гирла Дніпра степами^-лісами маширували, До Запорожжя прибували І тут ся остали.
А бандуристи про Коваленка думу складали Та по цілій Україні співали. : і
САМІЙЛО КІШКА
Ой із города із Трапезонта виступала галера, Трьома цвітами процвітана-мальована. -Ой первим цвітом процвітана —
Злато-синіми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами ориштована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровёна.
То в тій галері Алкан-паша,
Трапезонтськоє княжа, гуляє;
Маєть собі ізбранного люду:
Сімсот турків, яничар штириста Да бідного невольника почвартаста Без старшини войськової.
Первий старший меж ними пробуваєть:
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя войськовий;
Третій — Меїсій Грач, войськовий трембач;. Четвертий — лях Бутурлак, ключник галерський, Сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять штири, як став по волі, Потурчився-побусурменився Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
В тій галері од пристані далеко одпускали,. ; Чорним морем далеко гуляли,
Против Кефи-города приставали.
Там собі великий да довгий опочинок мали.
То представиться Алкан-пашаті,
Трапезонтському, княжаті, молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає: «Турки,— каже,— турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Котрий би мог турчин-яничар сей сон одгадати,
Мог би йому три гради турецькії дарувати;
А котрий би мог бідний невольник одгадати,
Мог би йому листи визволенії писати,
Щоб не мог ніде ніхто зачіпати!»
Сеє турки зачували, нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре знали, собі промовчали.
Тілько обозветься меж турків
Лях Бутурлак, ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же,— каже,— Алкан-пашо, твій сон одгадати, Що ти не можеш нам повідати?»
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована-мальована Стала вся обідрана, на пожарі спускана;
Видиться: мої турки-яничари Стали всі впень порубані;
А видиться: мої бідні невольники,
Которії були в неволі,
То всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка На три часті розтяв,
У Чорноє море пометав...»
То скоро тоє Лях Бутурлак зачував,
