Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Розділ XXXIX
Хитромудра вигадка
Горище в домі Легрі, як і більшість горищ по всіх домах, являло собою велику пустку, вкриту порохом, запнуту павутинням і завалену всіляким непотребом. Багата родина, що жила в цьому домі за кращих його днів, свого часу придбала чимало розкішних меблів; частину їх вона забрала з собою, деякі й дотепер стояли занедбані в спустілих покоях, а решту позносили на горище. Там-таки лишилися й два величезні ящики, в яких привезли ті меблі. Крізь мутні, запорошені шибки маленького віконця ледь пробивалося тьмяне світло й лягало на стільці з високими спинками та припалі порохом столи, що знали колись іншу долю. Одне слово, то було темне, похмуре місце, що мимоволі навіювало думки про нечисту силу та привиди, а перекази, які ходили серед забобонних негрів, тільки додавали йому моторошної слави.
Років зо два тому там було замкнено на кілька тижнів одну негритянку, яка чимось не догодила Легрі. Що з нею сталося, сказати ми не можемо, та й самі негри про це лише догадувались, але відомо, що одного дня мертве тіло нещасної винесли з горища й поховали. Відтоді й пішли поголоски, що на старому горищі ніч у ніч лунають страшні прокльони, якесь гупання, тяжкий стогін і зойк. Ті балачки випадково почув Легрі й, посатанівши з люті, заприсягся, що перший-ліпший, хто й далі патякатиме про горище, матиме добру нагоду побачити все те сам, бо він, Легрі, закує його в кайдани й посадить туди на цілий тиждень. Такої погрози було досить, щоб розмови припинилися, хоч віра у правдивість тієї історії, звісно, анітрохи не похитнулась.
З часом усі в домі стали уникати і східців, що вели на горище, і навіть того місця, звідки вони починалися. А оскільки кожен і досі боявся хоч словом прохопитися про горище, то вся та історія помалу відходила в непам’ять. І раптом Кассі спало на думку скористатися з марновірного перестраху Легрі, щоб визволитися самій і визволити свою товаришку по недолі.
Кімната Кассі містилася біля самих сходів на горище. І от одного дня, не спитавши Легрі, вона покликала кількох невільників і звеліла їм попереносити звідти меблі та всі її речі до іншої кімнати у протилежному кінці будинку. Коли Легрі повернувся з поїздки, носії з великим запалом бігали й метушилися, зчинивши в домі страшенний шум.
— Гей, Кассі! — гукнув Легрі. — Що це тут діється?
— Нічого. Просто я надумала переселитися в іншу кімнату, — похмуро озвалася Кассі.
— А це ж навіщо? — спитав Легрі.
— Так мені хочеться, — відказала Кассі.
— Хай тобі чорт! Навіщо?
— Щоб хоч іноді спокійно поспати.
— Поспати? А хто ж тобі не дає?
— Я б сказала, коли маєш охоту слухати, — сухо мовила Кассі.
— Кажи, паскудо! — звелів Легрі.
— Та пусте. Тобі воно, мабуть, не вадило б! Ото й тільки, що від півночі до ранку на горищі чути стогін і якісь люди там наче б’ються чи качаються долі.
— Люди на горищі? — спитав Легрі, силувано сміючись. — Хто ж вони такі, Кассі?
Кассі звела свої гострі чорні очі і втупила їх у Легрі з таким виразом, що його аж до самих кісток дійняло.
— Атож, Саймоне, хто вони такі? Я думала, т и мені скажеш. Чи, може, не знаєш?
Легрі вилаявся й заміривсь на неї гарапником, але вона ухилилася, шаснула в двері й, визирнувши звідти, сказала:
— Ось заночуй у тій кімнаті, то сам усе знатимеш. Спробуй! — І, хряпнувши дверима, замкнулася на ключ.
Легрі казився й лаявся, погрожував висадити двері, але, як видно, передумав і з неспокійною душею подався до вітальні. Кассі зрозуміла, що її стріла влучила в ціль, і відтоді вже не припиняла розпочатого натиску.
Вона знайшла в стіні горища кругле вічко й застромила в нього шийку від старої пляшки, так що від най: меншого подуву вітру звідти линули протяжні сумовиті звуки, схожі на тихе квиління, а коли вітер дужчав, те квиління переходило в справжній лемент, і марновірному вуху неважко було дочути в ньому жах та розпач.
Час від часу ті звуки чув хтось із невільників, і всі враз пригадали давній переказ про отой привид на горищі. Чіпкий забобонний жах охопив усіх в маєтку, і хоч ніхто не зважувався й натякнути на це при Легрі, але він теж несамохіть дихав тим жахом, яким просякло навіть навколишнє повітря.
Той вплив, який мала на нього Кассі, був досить „дивний і незвичайний. Легрі був її повновладний господар, утисник та мучитель і добре знав, що вона проти нього цілком безпорадна. Однак і найзапекліший негідник, живучи поруч сильної вдачею жінки, мимоволі під падає під її вплив. Коли Легрі купив її, вона була, як казала сама, добропристойна і делікатна, а він безжально розтоптав її душу своїм грубим чоботищем. Але з часом, коли повсякденне приниження та гіркий розпач загартували її лагідну жіночу душу й роздмухали в ній полум’я лютої ненависті, вона й сама забрала над ним якусь владу, так що Легрі, повсякчас утискаючи її, почував перед нею дедалі більший острах.
Особливо посилився цей вплив відтоді, як Кассі неначе потьмарило розум і в мові її частенько стало прохоплюватися щось таємниче, лиховісне й незбагненне.
Днів через два Легрі сидів у старій вітальні біля вогню, що кидав довкола мерехтливі зблиски. Був один з тих непогожих вітряних вечорів, коли старі занедбані будинки виповнюються безліччю химерних звуків. Деренчали шибки, хляпали віконниці, вітер бурхав, гоготів і стугонів у димарі, щоразу дмухаючи з каміна куривом та попелом, неначе там гарцювало хтозна-яке збіговисько чортів. З годину чи дві Легрі перевіряв рахунки, тоді читав газети, а тим часом Кассі сиділа в кутку, похмуро дивлячись на вогонь. Нарешті Легрі відклав газету і, побачивши на столі пошарпану книжку, яку перед тим читала Кассі, взяв її до рук і почав гортати сторінки. То був дешевенький, грубо розмальований збірник оповідок про криваві злочини, про духів, привиди та інші надприродні явища, і все ж історії ті якимось чином захоплювали кожного, хто починав їх читати.
Легрі форкав, тьхукав, а проте читав далі, перегортаючи сторінку за сторінкою. Нарешті він вилаявся й пожбурив книжку на підлогу.
— Ти ж не віриш у привиди, правда, Кассі? — промовив він, ворушачи дрова в каміні. — Я думав, у тебе досить глузду, щоб не боятися якогось там гуку.
— То байдуже, чи я вірю, чи ні, — буркнула у відповідь Кассі.
— Колись, бувало, на морі мене теж пробували страхати такими брехнями, — сказав Легрі. — Та мене не обдуриш. Я не з тих, що дослухаються до всіляких нісенітниць, дзуськи!
Кассі пильно дивилася на нього із свого затемненого кутка. В очах її світився загадковий вогонь, що завжди сповнював душу Легрі тривогою.
— Увесь той гук зчиняють пацюки і вітер, — провадив Легрі. — Пацюки часом зіб’ють тобі такий шарварок, що ой-ой-ой! Я не раз чув, що вони виробляли в корабельному трюмі. А вітер… Та коли бурхає вітер, можна почути все, що хочеш, це вже як є!
Кассі знала, що Легрі боїться її незворушного погляду, отож і далі мовчала, втупившись у нього з тим самим дивним виразом.
— Ну ж бо, жінко, кажи! Чи ти не згодна зі мною? — вигукнув Легрі. ‘
— А що, хіба пацюки можуть спуститися сходами, перейти коридор і відчинити замкнені на ключ та ще й стільцем підперті двері? — сказала Кассі. — А тоді підступити до ліжка $ покласти на тебе руку? Отак…
Говорячи, Кассі пронизувала Легрі своїм палючим поглядом, а він дивився на неї, як заворожений. А коли вона торкнулась його своєю холодною, мов крижаною, рукою, він аж сахнувся і люто вилаявсь.
— Брешеш, паскудо! Не було такого!
— Атож, звісно, що не було. Хіба я казала, що було? — зневажливо посміхнулася Кассі.
— Але… ти… ти справді бачила? Ну що там, Кассі?.. Кажи!
— А ти сам піди й заночуй там, коли хочеш знати, — відказала Кассі.
— Він спускається з горища?
— Він? Хто? — запитала Кассі.
— Ну… те, про що ти казала.
— Я нічого тобі не казала, — похмуро відрубала Кассі. Легрі стривожено ходив по кімнаті.
