Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

При цих словах дівчата неголосно засміялися, а сліпий, почувши їхний сміх, здригнувся. Сигарета випала в нього з руки. Він намацав її на землі, підняв і спитав;

— Хто це сміється? Хто?

Потім тихо покликав:

— Малїнда!

Малінда, один із носіїв, обізвався.

— Підійди ближче, Малінда, і слухай.

— Я слухаю.

— Підійди ще ближче, я щось скажу тобі на вухо.

— Я тут, біля тебе. Кажи.

— Тут щойно сміялися дівчата. Вони з міста?

— Еге ж, вони з Бурдвана.

— Я так і думав.

— Як ти розпізнав?

Сліпий посміхнувся:

— Почув дзенькіт їхніх браслетів і солодкі пахощі парфумів. Адже від простих людей тхне потом, і скляні браслети не дзенькають так ніжно. А їхні браслети — золоті?

— Так.

Хлопчик мовчки курив свою сигарету; іноді він виймав її з рота і з насолодою вдихав аромат парфумів.

— Вибачте мені, благородні пані… Ви щойно сміялися з мене… Я хочу сказати вам…

Смуглява була гостра на язик і любила пожартувати. Зашпилюючи волосся, вона обернулась до хлопчика й спитала:

— Ти до нас звертаєшся?

— Авжеж, пані. Скажіть мені, чого ви сміялися?

— То не ми, — заперечила дівчина.

— Ні, це сміялися ви.

Хлопчик усміхнувся:

— Звуки рогу не схожі на звуки флейти, і табла [8] звучить не так, як бляшанка.

Від здивування дівчина широко розплющила очі й перезирнулася із своїми супутниками.

Її подруга всміхнулася.

— Ти розсердився на нас за це?

— Розсердився? — вигукнув хлопчик. — Хіба я смію сердитись на таких, як ви? Я тільки хотів знати, чого ви сміялися. Та й годі.

— Ах ти ж порося! — втрутився буфетник. — Адже вони сміялися з твоїх хвастощів, що буцім ти можеш зачаровувати людей своїм співом.

— Але ж це правда, я насправді можуї

— Годі! Облиш вихвалятися!

— А хіба я вихваляюсь? Я кажу те, що є.

— А чи знаєш ти, перед ким вихваляєшся?

Хлопчик трохи зніяковів, а буфетник вів далі:

— Вони — з Калькутти. Вони знамениті співаки. Їх записують на пластинки… А наш Панкхірадж уявив собі, що він зможе захопити їх своїм поросячим вереском. Ха-ха!..

Засоромившись, хлопчик почав запевняти слухачів:

— Авжеж, я, звичайно, сказав дурницю. Справжню дурницю…

Смуглявка дістала з чемодана мило й промовила:

— Тут поблизу є ставок, не завадило о скупатися.

Хлопчик кинув сигарету й голосно розсміявся, задерши голову.

— Ви тільки погляньте на нього! Що це з ним робиться? — здивувався буфетник. — Ну, чого ти, Панкхі?

Крізь сміх Панкхі ледве вимовив:

— Я сміюсь від задоволення, пане Сінгх. Надто вже гарно запахло туалетним милом, аж дух захоплює!

— Я з радістю подарую тобі це мило, якщо ти заспіваєш нам ще одну з твоїх чудових пісень.

Панкхі почухав потилицю і спитав:

— Отже, якщо я заспіваю, ви подаруєте мені мило?

— Так.

— Але мені…— повагавшися сказав він, — мені й справді не годиться так вихвалятися. Хіба я смію співати перед вами?

— А чому б і ні? Ти співаєш дуже гарно. В тебе прекрасний голос.

— Вам справді сподобалось? — Обличчя його скривилося від беззвучного сміху.

Смуглявка покликала музиканта, й вони пішли до ставка.

— Пані,— звернувся до її подруги Панкхі.— Можна попросити тебе про одну послугу?

— Проси.

— А ти не розгніваєшся на мене?

Звичайно, ні. Проси, не бійся.

Але Панкхі не попросив, тільки раптом покликав:

— Нітай! Малінда! Де ви?.. Нітай!

— Навіщо тобі потрібен Нітай? — пробурмотав буфетник, який зачиняв свою ятку на обідню перерву. — Треба ж їм поснідати! І Нітай і Малінда пішли додому.

— Ти теж, здається, збираєшся йти? — спитав Панкхі.

— Авжеж. Ходімо, я й тебе нагодую.

— Дякую, але я не хочу їсти.

Було ще рано, а гаряче повітря вже посіріло від пилу.

Розпечений сонцем дах якось дивно потріскував.

Дівчина уважно подивилась на Панкхі. Він сидів мовчки, опустивши голову.

— Ти так і не сказав, про що саме хотів попросити мене.

— Я хотів попросити, щоб ти… — Панкхі зніяковів і, болісно скривившися, замовк.

— Та кажи! — підбадьорила його дівчина.

Тепер погляд її був спрямований кудись у далечінь, запнуту прозорим серпанком.

Повагавшись, Панкхі підвів голову:

— Я хотів попросити тебе, пані…

Однак він не встиг договорити: в цю мить на даху щось брязнуло, задзвеніло… Дівчина здригнулась і злякано спитала:

— Господи! Що це таке?

— Це, — пояснив Панкхі з почуттям власної зверхності,— це спека дзвенить у залізі. І дзвенітиме аж до вечора. Ось знову! Але тепер це вже не від спеки: просто на дах сіла ворона.

Дівчина вийшла з-під навісу на «платформу» і з цікавістю подивилася вгору. І справді, на даху сиділа ворона.

Коли дівчина повернулася, Панкхі збуджено промовив:

— Ось що я хотів тобі сказати… А ти справді не розгніваєшся?

— Скільки ж я можу запевняти тебе в цьому?

— Гаразд… Чи не погодишся… чи ти не погодишся заспівати?

Випаливши своє прохання, Панкхі немов занімів від збентеження.

Дівчина всміхнулась.

— Ти хочеш, щоб я для тебе заспівала?

І тоді Панкхі намацав її ноги, доторкнувся до кінчиків її пальців і сказав:

— Та хіба хто погодиться заспівати для такого, як я?.. Але і в мене є свої бажання, свої заповітні мрії. Хіба я не людина? Музику й співи я люблю всім серцем.

Може, дівчина пожаліла його в цю мить, а може, просто захотіла вдовольнити власну примху, та все ж вона погодилась.

— Гаразд, я заспіваю тобі. Тільки от лихо, — додала вона заклопотано, — мій музичний інструмент лежить на самому споді нашого багажа, його важко дістати.

— Музичний інструмент? Дарма. Співай так. Зараз дуже жарко, і ніжний, неквапний спів без акомпанементу буде як живильна прохолода…

Ця думка сподобалась дівчині. Порада сліпого насправді була слушна… І вона заспівала неголосно:

Якесь дивне, радісне хвилювання охопило Панкхі: слова цієї пісні наче проникали в найзаповітніші куточки його душі…

Та ось пісня скінчилася.

— Ну, як? — усміхаючись, спитала дівчина. — Тобі сподобалось?

— О пані! — палко вигукнув Панкхі, повертаючись із світу мрій до дійсності.

— Тобі сподобалась пісня?

— Вона зробила мене щасливим на все життя, пані.

Співачка розсміялася.

— Так, так… ти можеш сміятись, — задумливо проказав Панкхі.— Мені дуже пощастило… бо я ніколи й ніде не почув би тебе…

Гіркота, що прозвучала в останніх словах, вразила дівчину. Вона замовкла, не знаючи, що сказати.

— Дозволь мені припасти до твоїх ніг.

— Припасти до моїх ніг? Навіщо?

— Це мене… це мене зробить щасливим…

Якусь мить вона вагалась. Захоплені погляди, захоплені похвали, освідчення в коханні — все це давно набридло. Але таке поклоніння!.. І вона нічого не промовила: стояла й мовчки чекала.

Панкхі обережно доторкнувся до неї, потім розпростерся перед нею на землі й притулився обличчям до її ніг. Минула хвилина, друга… Раптом дівчина спитала:

— У тебе є рідні? Мати, батько?.. Вставай уже, чуєш? Досить! Устань!..

— Що це за нові витівки? — несподівано пролунав голос музиканта. Разом із смуглявкою він щойно повернувся від ставка.

— Вставай же, вставай! — умовляла Панкхі співачка.

Той нарешті підвівся з землі. Музикант і смуглявка поглянули на нього й голосно розсміялися. Хлопчикове обличчя вкривали червоні плями: то були сліди фарби, розмитої його сльозами 1.

— Витри обличчя, — сказала дівчина. — Воно все забруднене фарбою.