Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

— Бери, чаклуне, пригощайся! Сигарети добрячі, підрядчик дав.

— Не треба мені! — бридливо скривився Обгірам.

— Не треба? Це ж чому? Що тобі не до шмиги? Щиро скажу, брате, тут ти дав-таки маху. В наш час сама нечиста сила не прогодує. Йди до нас, помахаєш лопатою, гроші матимеш — дві рупії [5] на день. Під ногами вони не валяються.

— Ти краще побережи свою безклепку голову, поки я її тобі не розчерепив.

Джонок аж сахнувся від нього.

— Та ти що, ти що, — злякано забелькотів він. — Що я тобі поганого зробив? Якщо люди пристойно заробляють…

— «Пристойно заробляють»! — несамовитів чаклун. — Плювати я хотів на ваші заробітки, якщо через них забувають про честь. Затям, йолопе, що благодать ця скоро скінчиться. Чи ти забув, що матінка Шітала все бачить? Вона не потерпить гріха в селі, де їй споконвіку поклонялись!

У Джонока похололо в грудях: чи не надумав часом чаклун накликати біду на село? Адже він знає прокльони, йому кориться всіляка нечисть, тож неважко накликати біду на кого завгодно. Може, він просто страхає, а може, й справді затіває лихе проти села? Але ж за віщо? За який гріх? Адже народ дійшов краю: хоч бери та помирай— і ніхто не підійде до твого порога, ніхто тобі й води не подасть. Що ж поганого в тому, коли люди потроху оклигують! Чому ж тоді чаклун опирається, чому так лютує? Джонок нічого не міг второпати.

Довкола Обгірама утворилася пустка, але він наче й не помічав цього.

Якось увечері до нього підійшла дружина, Подда.

— Я хотіла б із тобою побалакати, — мовила вона.

Обгірам саме плів коша, поруч чадів гасовий каганець.

— Про що?

— Всі наші жінки працюють. І заробляють непогано…

— Що-о? — відставив коша Обгірам, уп’явшись у дружину поглядом. — Що ти надумала? Кажи! — гримнув він.

— Важкі часи настали. Коші продавати та злих духів виганяти — на це тепер не проживеш. А якби й я працювала, чи ж то зайва на день якась рупія…

Обгірама наче щось підкинуло.

— Начувайся, Поддо, кажу тобі! Начувайся! Іще хоч раз заїкнешся про це — нарікай на себе. Ми з чаклунського роду, нас обдарувала своєю ласкою матінка Шітала, тож скоріше сконаємо з голоду, аніж зганьбимо свою честь. Ми не раби, та нечиста робота не для нас!

Красуня Подда скривилась:

— Ти вже зовсім схибнувся на цій своїй честі, хтозна-як носишся з нею. Усе село пішло працювати, чого ж ми…

Обгірам замахнувся на дружину важкезним кулаком, але знадвору саме почулося:

— Чаклуне, агов, чаклуне!

— Хто ще там?

— Це я, Хіралал.

Подда накинула на голову краєчок сарі й відійшла в темний куток. Непевне світло каганця впало на Хіралала, що переступив поріг: його важко було впізнати — страх і розпач спотворили Хіралалові обличчя.

— Що сталося? — невдоволено кинув Обгірам.

— Рятуй, брате, благаю тебе! З дочкою зовсім погано. Метається в гарячці — дивитися страшно… Очі закочуються… Ходімо, поглянеш. — Голос у Хіралала тремтів.

— А-а, тепер і про чаклуна згадали!

— Не гнівайся, чаклуне, ходімо мерщій. Якщо вже ти матимеш гнів на нас, то що ж з нами буде?

Обгірам відчув зловтіху: он як, не одного тільки Крішнопрошада знає село! І він, чаклун, чогось вартий. Лікувати — спадкове ремесло чандалів, яке вони дістали з ласки матінки Шітали! Підрядчик може прихилити до себе селян зайвою жменею рису, та чи ж йому боротися з невидимим ворогом? Бо незримо бродить довкола чорний почет богині віспи зі смертоносними стрілами напоготові. Кому ж захистити від них приречених? Ніякому підрядчикові з його грошима не впоратися з тими, що збираються на відьомські ігрища в темних заростях чи опівночі на березі озера.

— Що ж, ходімо, — буркнув Обгірам і відгорнув край циновки на дверях.

Біля Хіралалової хижки вже товпився люд. Хвора — маленька дівчинка — безтямно корчилася, весь час гикала, качалася по землі, на губах у неї виступила піна. Хірала-лова дружина, схилившись над донькою, голосила, як над померлою.

Обгірам уважно придивився до хворої.

— Нечиста сила вселилася, — коротко виголосив він.

Натовп захвилювався, а голосіння стало іще розпачливішим.

— Цитьте! — прикрикнув Обгірам. — Принесіть-но мені гірчичного сім’я!

Чаклун почав виганяти нечисту силу. Він знову й знову жбурляв у хвору гірчичне насіння, кропив водою, але нечиста сила не виходила: дівчинка так само билася в корчах. Чаклунове чоло зросив піт, а в серце закрадався острах: нічого не виходить. Село огортали вечірні сутінки. В непевному світлі каганця, що от-от погасне, очі дівчинки здавалися такими страдницькими, що навіть чаклунові стало моторошно. Випробувано всі замови — ніщо не допомагає: мабуть-таки, дівчинку не врятувати.

Зненацька темне подвір’я прорізав яскравий пучок світла від електричного ліхтарика. Порипуючи черевиками, до Хіралала підійшов Крішнопрошад. Поруч із ним був якийсь поважний чоловік.

— Я почув, — мовив Крішнопрошад, — що твоя донька, Хіралале, занедужала, і привів тобі лікаря. Це мій приятель, він тут випадково у своїх справах. Вважай, тобі неабияк пощастило.

— Але ж її взявся лікувати чаклун, пане, — нерішуче промимрив той.

— На першому б суку повісити вашого чаклуна! — запально вигукнув по-англійському лікар. — Шарлатанством тут не зарадиш, недугу цим не проженеш. А відійди-но, шановний, трохи вбік зі своїми ганчірочками, дай мені оглянути хвору.

Обгірам тільки набичився і не зрушив з місця. Крішнопрошад спрямував пучок світла йому в обличчя.

— Відійди ж. Як ти не старався, а нічого не допомагає. Дай лікареві оглянути дівчинку.

Обгірам і не ворухнувся.

— Хіралал покликав мене, я її і зцілятиму. А всілякі там костоправи мені не указ.

— Йолоп! — спалахнув лікар. — Та він же доконає дівчинку! Під суд треба таких!

Кров шугнула Обгірамові в голову, світ захитався перед ним.

— Стережися! — вереснув він і зайшовся зливою брудної лайки.

У відповідь лікар штурхонув чаклуна в груди. Той відлетів убік і жвакнувся об землю, розсипавши свої святі реліквії.

Натовп заціпенів.

— Посоромся, Шен, — докірливо похитав головою Крішнопрошад. — Це вже ти занадто…

Але той, наче нічого й не сталося, вже схилився над хворою.

— Іншої ради не було, — незворушно відповів він. — Ця тварюка мало не спровадила дівчинку на той світ. Тут панькатись нема чого! А тобі, Крішнопрошаде, раджу вжити заходів: негідник мусить стати перед судом.

Так, лікар Шен нагодився вчасно. Він зробив дівчинці укол, і їй покращало, гикавка майже припинилась.

Побувши біля хворої ще трохи, лікар нарешті підвівся і запалив сигарету.

— Тепер усе гаразд: криза минула. До речі, а де той мерзотник?

Від сильного удару в груди чаклун відлетів у темний куток подвір’я, але там його вже не було. Ніхто й не помітив, коли він підвівся і куди зник.

Глибока ніч. На небі завис вузенький серп місяця, і в його тьмяному сяйві мріють віддалік намети, ніби білі поснулі птахи. Ще недавно там горіло яскраве світло, лунали пісні, барабанний дріб, а зараз усе огорнула тиша. Попереду блискотливою змією в’ється нова дорога. Обгірам ще здаля відчуває її отруйливий подих і аж тіпається від ненависті.

У грудях пече — добре-таки штурхонув його лікар. Чаклун сідає на постелі. Поруч безтурботно спить Подда.

Обгірам підводиться, запалює каганець, дістає із закапелка червоного вузлика. Від несамовитого хвилювання трусяться руки, погляд застиглий і жорстокий — погляд мстивця, що зважився на вбивство. Ні, йому замало порішити самого тільки лікаря. Йому треба винищити весь поганий корінь, що приніс сюди скверну й приниження.

Чаклун підніс до очей темну пляшку. На денці її біліло кілька крихтинок. Ні Крішнопрошад, ні навіть лікар і не здогадуються, який страшний дух ховається в цій пляшці. Білі крихти — не що інше, як сухі віспяні лусочки, які безвідмовно викликають пошесть. Служителі Шітали готують із них ліки, а іноді ними і приборкують непокірних. Чаклуни не раз карали неслухняних, заносячи ці лусочки в їхню оселю, розпорошуючи в повітрі, підсипаючи в колодязь. І діяло безвідмовно.