Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
Натовп зібрався не дуже великий, і ніякими неприємностями нам це не загрожувало (не було тієї маси «професійних» роззяв, котрі неодмінно позбігалися б сюди, якби інформація про званий обід потрапила у пресу). А причиною галасу стало те, що «наш» боббі, бажаючи розчистити вхід, відштовхнув од дверей якогось літнього джентльмена; над ним схилилась якась блякла жінка з височенним чолов'ягою у старомодному капелюсі; вони кричали, щоб поліцейський не чіпав старого. Старий теж кричав щось незрозуміле, його циліндр валявся на бруківці, і жінка, піднявши його й почистивши рукавом, намагалася начепити той циліндр старому на голову. Раптом я впізнала в цій жінці Дейзі і зрозуміла, що старий джентльмен — це Гулд, а високий чолов'яга — Раунд.
Я не на жарт перелякалась (не дай бог зчиниться скандал, який потрапить потім у газети, для Честера це була б велика прикрість) і, швидко влізши в сукню, побігла вниз. Містер Гулд розпалився і не хотів нічого слухати, а Дейзі ще й досі намагалась одягти на нього циліндр. Я пояснила полісменові, що це наші друзі, і запросила містера Раунда в дім, але він демонстративно заявив, карбуючи кожне слово, що це неможливо.
— Надто пізно, місіс Німмо! Нам тричі відмовили у прийомі, а тепер ще й спустили на нас оцього цербера!
— Але ж, містере Раунд, полісмен просто не знав, хто ви.
Раунд підвищив голос (звертаючись більше до натовпу, ніж до мене):
— Хіба ви не знаєте, що через отой ганебний лист містера Німмо, адресований у «Лілмут стандарт», містер Гулд змушений був зняти свою кандидатуру до ради графства?
— З якої ж такої причини, містере Раунд?
— Ой лишенько! — заголосила Дейзі, яка, як завжди, нікого й нічого не слухала.— Примусьте його одягнути капелюха. У нього цілий тиждень нежить, не вистачало, щоб він застудив легені, тоді вже зовсім зляже.
— Справа в тому, місіс Німмо, що ваш чоловік ударив ножем в спину свого старого друга, і, можливо, вбив його.
— Ой лишенько! — верещала Дейзі.— Хай би вже хутчій приїхала машина!
Містер Раунд, котрий намагався тримати себе в руках, але раз у раз вибухав гнівом, тут же виголосив промову, в якій накликав усі земні кари на голови зрадників, що продали і свій клас, і свою ідею, перетворившись на лютих і мстивих гнобителів, що переслідують чесних людей, які насмілились мати власну думку й боронити її. Отже, я не менше за Дейзі зраділа, коли нарешті під'їхала їхня машина, і Гулд зробив спробу влізти до неї. Він так знесилів, що Раундові довелося припинити свій монолог і допомогти нам підсадити старого, а потім, уже в кабіні, підтримувати його за плечі, щоб той часом не випав. Гулдове тіло раптом на якусь мить обм'якло, і я, жахнувшись, подумала, що він от-от сконає.
Тим часом Дейзіному спокоєві можна було тільки позаздрити. Побачивши мій переляк, вона поцілувала мене й почала втішати своїм пестливим голосом:
— Сердешненька ти моя! Треба ж було, Ніночко, щоб це сталося саме тоді, коли в тебе обід! Але що ти хочеш від тарбітонців! Викинь їх з голови, іди собі, дорогенька, у тебе свій клопіт.
І справді, Гулдова неміч і Раундові монологи про якийсь лист у лілмутську газету так вибили мене з колії, що я забула про час. Я заклякла, розгублена, знетямившись так, ніби мене вдарило — і раптом побачила, що стою посеред юрби, яка з величезною цікавістю вивчає мою вечірню сукню. Мені стало ніяково й гидко, я жахнулася і цих людей, і (як не дивно) самої себе. Огида, ніби нудота, підступила мені до горла, і, підхопивши спідницю рукою, я метнулася сходами нагору.
91
Лють безпорадної людини, очевидно, тому така жахлива, що мимоволі починаєш думати: скільки ще є на світі тієї кривди, і як легко вона може впасти На твою голову і розчавити вже тебе, а не когось іншого. Мені й досі ввижалися зойки старого Гулда, а перед очима стояло його набрякле кров'ю обличчя і ноги, що дрібно тремтіли, як у лихоманці, коли ми з Дейзі пхали його в машину, щоб нарешті змусити змовкнути (нам це вдалося лише завдяки тому, що він був надто старий і кволий). І коли я підіймалась у вітальню, в мене самої тремтіли коліна,— так, ніби я щойно врятувалася від чогось неймовірно страшного.
І як же я здивувалася, коли, увійшовши до вітальні, побачила Честера в його улюбленому велюровому піджаку; він стояв, спершись ліктем на камін, а поруч, наче два охоронці, стовбичили Бутем з величезною купою паперів (не сумніваюся, що то все була макулатура, але Бутем вважав, що з паперами він має солідніший вигляд) і Селлі.
Селлі недавно звільнили від школи, щоб вона могла «вносити свою пайку у справу війни»; дівчинка була тепер уже вища за мене на голову. Тепер уся ця трійця поглядала на мене зверху вниз: на обличчі Селлі читався серйозний, але трохи поблажливий докір, у Бутема був чисто баранячий погляд, дурний або пихатий,— залежно від того, як до нього ставитись; а Честер стежив за мною з тим іронічним виразом обличчя, який він засвоїв ще з часів моєї «зради» на початку війни, той погляд означав: «Ану, що там ще вигадала наша люба леді?»
Уже давно, від часів моєї «зради», я не дозволяла собі критикувати Честера — в жодній формі, навіть натяком. Він був невисокої думки про мої розумові здібності, але варто було мені хоч трохи розбігтися з ним у поглядах, як він одразу починав сердитись. Віддамо Селлі належне: вона не раз брала на себе важкий обов'язок повідомляти Честерові неприємні новини, як-от, приміром, коли ми дізналися, що його водій продає газетам секретну про нього інформацію.
Я анітрохи не ображалася на Честера, чудово розуміючи, що сюди домішуються його почуття до мене (чи принаймні дещо характерне лише для нас обох,— для нього й для мене). І справді, коли я, на Честерову думку, часом не виявляла належного захвату щодо якогось його чергового політичного кроку, він частенько мстився на мені як на жінці, використовуючи для цього наші «інтимні взаємини». Не хочу вдаватися до подробиць, щоб довести це, та навряд чи знайдеться жінка, котра не знала б, як і в який спосіб сердитий, ображений чоловік уміє, ніжачи жінку, дати їй зрозуміти, що вона для нього — лише звичка, нудний подружній обов'язок, та й годі.
Однак зараз, може, тому, що я була така схвильована, а скоріше просто через те, що ці троє так на мене дивились, я, забувши про небезпеку, спитала Честера, чи він чув, що говорив про нього містер Раунд.
— Ти й справді написав про нього у лілмутську газету?
— Ти не гірш за мене знаєш, що Тед нажив собі капітал на минулій війні.
— Невже ти знову витягнув на світ божий цю стару історію? Це було так давно.
— Я тільки сказав, що людям, які нажилися на війні, не випадає так заноситися перед старими товаришами по партії,— лише тому, що вони по-різному розуміють свій громадський обов'язок! Зрозумій, Ніно, мені шкода Теда, але він сам мене спровокував на це. Він стає небезпечний — намагається розколоти партійні лави у своєму виборчому окрузі!
— Він постійно бере тата на глузи! — обурилась Селлі.— Не кажу вже про нетактовність! Влаштувати скандал саме сьогодні — це вже просто підло!
По тих словах вона наблизилась до мене, начебто бажаючи поправити намисто у мене на грудях, і зробила при цьому знак губами й очима, який, очевидно, я мала зрозуміти як прохання у жодному разі не дратувати зараз Честера.
Та я й сама зрозуміла, що вибрала дуже неслушну мить для такої розмови. Вже цілий тиждень Честер був у стані нервового збудження. Річ у тім, що Ллойд Джордж саме почав організовувати в парламенті опозицію (широкі кола ще не знали про урядову кризу), і Честерові разом з кількома іншими найважливішими міністрами належало тепер зробити вибір між ним та містером Асквітом. Ніхто не був певний, що Ллойд Джордж переможе, а в разі поразки йому та його прихильникам довелося б подати у відставку.
Як висловився Честер, на карту було поставлено не лише його майбутнє, а й наша перемога у війні. І наш сьогоднішній вечір (ми чекали газетного магната лорда Г. і трьох міністрів) мав поставити всі крапки над «і».
