Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

І поступово я переконала себе в тому, що Честер направду не міг передбачити підступного нападу Німеччини на Бельгію, що у військовому кабінеті він незамінний, і що його святий обов'язок, як він сам про це сказав,— відмовитися від слова, яке він давав цілком за інших обставин; у житті, мабуть, не завжди можна дотримуватися своїх обіцянок.

І це справді так. Спробуйте довести, що, зламавши слово (і поставивши на кін власну честь!), Честер не вчинив подвиг! Гадаю, він і сам у це тоді повірив (якщо при всіх його життєво важливих громадських обов'язках у нього лишався час думати взагалі про такі речі). І вже, звичайно, повірив у це потім.

Щоправда, я однаково не могла позбутися якогось неприємного відчуття (якщо не помиляюсь, цим до певної міри я й намагалась пояснити свою подальшу «легковажну й нерівну поведінку»), але спричинилося до цього не Честерове «ренегатство», а зовсім інше — його погляд і тон, яким він сказав мені: «Вся ця метушня скоро забудеться». Важко було відігнати думку, що за цими словами стояв тверезий політик, який чудово все розрахував,— вони означали тільки одне: «Так, я можу безкарно зламати слово, бо у стрімкій зміні світових подій все швидко перетреться». Не хочу сказати, що я тоді багато думала про це: я надто була стривожена долею Тома, надто заклопотана, щоб знову й знову повертатися до питання, чому ця фраза так міцно засіла мені в голові і чому вона мені така неприємна.

Годі й казати, що Честер не помилився у своїх розрахунках. Уже не за шість місяців, а за шість тижнів (правда, за ці шість тижнів німці підійшли до Парижа) навіть я здивувалася, дізнавшись, що Раунд написав у «Кур'єр» про велику зраду, а Гулд вивів Честера з кількох релігійних комітетів. Я не могла зрозуміти, як вони можуть бути такими сліпими. Вся метушня навкруги «зламаного слова» стала такою ж давньою історією, як атаки Піля [19] на парламент за відміну хлібних податків.

89

Ці перші тижні видалися мені вічністю. Чомусь вважають, що за спокійного життя час минає повільно, але це не так. Ніщо так не уповільнює час, як постійні турботи, загальна нервозність та різка зміна подій. Честер працював день і ніч, іноді навіть не лягав спати; траплялося, подрімає півгодинки на канапі не роздягаючись — і знову до роботи. Том місив грязюку у військових таборах і набував солдатського досвіду. Перший цепелін уже скинув свої бомби, а я намагалась поєднувати свої громадські обов'язки (як місіс Німмо, дружина одного з військових лідерів, я мала очолювати чимало всіляких комітетів і щоденно відвідувати госпіталі) з клопотами по господарству, а за нових і надзвичайно важких умов це було нелегко. То були часи воєнного лихоліття, і люди йшли до нас чередою — з раннього ранку (вже вдосвіта біля наших дверей сиділи солдати-відпускники, хто з важливим повідомленням, хто зі скаргою, а хто просто так, бо залишився без грошей) до пізньої ночі (коли на таксомоторах з'їжджалися Честерові колеги з секретарями). Усіх їх треба було нагодувати, до того ж з'являлись вони зовсім несподівано. Були вони здебільшого люди чужі, незнайомі — Томові приятелі по табору, мільйонери, що одержували від Честера вигідні контракти на поставки сировини, генерали, що намагалися пропхати свої плани військових дій — народ непоганий, але дуже різний, звести всіх разом було важко. Може, тому вони й поводилися в нашому домі, як у готелі. Хоча політика відкритих дверей ішла від Честера (він був переконаний, що найціннішу інформацію дають йому офіцери, які прибули безпосередньо з передової, і навіть солдати). Сам він сидів угорі, зачинившись у себе в кабінеті, і навіть мені не дозволялося приводити до нього абикого,— крім кількох довірених осіб з «особливого списку»: там був газетний магнат лорд Г. та кілька найвпливовіших міністрів. Втім, Честер дуже сердився, коли до нього не міг прорватися котрийсь із тих, хто прибув з Франції.

Я не могла скаржитися на нові порядки в нашому домі. Людина, яка завдала собі на плечі тягар турбот військового міністра, варта того, щоб їй забезпечили твердий робочий режим; така людина — наче ціла установа, яка не зможе існувати без чіткої організації. Тому іноді мені доводилося впродовж цілих годин займатися візитерами, і наші видатки, передусім на спиртне, неймовірно зросли. Дякувати богові, вже на другому році війни Честерові акції почали давати прибутки, і ми нарешті хоч якось зводили кінці з кінцями. Я переконалася в тому, що велика людина, у всякому разі, державний діяч, який стоїть біля керма, має неодмінно бути багатієм. Звичайно, прем'єр-міністрові держава дає все необхідне для ведення домашнього господарства, і навіть оплачує його слуг; у нас нічого такого не було, крім Честерової щомісячної платні та полісмена, котрий мав стежити за тим, щоб анархісти чи ірландці не прирізали, бува, нас у ліжку.

І все одно якось хтось кинув у вікно їдальні бомбу, котра лише випадково не вибухнула. Але на такі інциденти ми вже не звертали уваги (кому з міністрів тоді не погрожували!): саме тоді почалася битва біля річки Соммі [20]. Том уже вислужився на офіцера (а бути офіцером утричі небезпечніше, ніж простим солдатом), і ми самі не розуміли, як могли в такі страшні часи їсти й спати, не кажучи вже про прийоми гостей та вибір нових капелюшків.

Але з часом ми переконалися: в цій новій для нас ситуації життя тривало так, ніби нічого й не сталося,— незважаючи на всі драми, так само як і на героїзм, до якого теж усі помалу-малу звикли. Адже пароплавом кермують однаково — і коли він іде річкою, де найбільша глибінь п'ять футів, і коли він виходить в океан, де глибина п'ять миль.

90

На другому році війни Раунд звинуватив Честера у заздалегідь запланованому вбивстві юнака на прізвище Броум.

Ось коротко суть справи: цей хлопчина організував страйк, у нього забрали бронь і відправили на фронт, де він першого ж дня помер від серцевого нападу. Очевидно, мав хворе серце і був непридатний до військової служби.

Відверто кажучи, той Броум завдав нам чималого клопоту (то були часи, коли містер Ллойд Джордж розпочав «кампанію» за поліпшення військової бази, і кожен страйк означав нові жертви серед наших солдатів), а Честер, звичайно, не міг знати про його хворе серце. Йому доповіли про це лише після того, як Броум помер. Медична довідка про стан його здоров'я загубилась у морі інших не дуже термінових і нікому не потрібних паперів.

Висновки про терміновість і важливість будь-якого папірця робив не Честер, а його численні секретарі. Щиро кажучи, можна було б нагадати багато випадків, прикріших за історію з Броумом, навкруги яких, однак, ніхто не зчиняв галасу: міністрові хоч не хоч доводилося бути «безсердечним», не міг же він втручатись у кожну дрібницю. Міністри існують не для того, щоб вирішувати проблеми окремих людей, у них на це немає часу, вони заклопотані проблемами цілих «класів» та «прошарків».

Честерові друзі всі в один голос радили йому викинути «цю нещасливу Броумову справу» з голови; і справді, якби Честер дозволив собі брати близько до серця кожну таку історію, вбачаючи в ній щось більше, ніж рядовий «випадок» і чергові неприємності для себе, він тільки псував би собі нерви й не зміг би працювати на такій відповідальній посаді.

Я була дуже сердита на Раунда за його несправедливі напади на Честера. За місяць після цієї історії, коли Честер давно вже дав усім вичерпні пояснення щодо справи Броума, в нас був званий обід. Я саме переодягалась, власне, збиралася надягнути сукню (до речі, вельми гарненьку; на цьому етапі війни ми вже не «вбирались», як раніше, але Честер наполіг, щоб того вечора я була у найкращій сукні) — і раптом почула якісь вигуки з вулиці. Спершу я не звернула на них уваги — на думці в мене було зовсім інше. Жінка, як правило, подумки вирішує водночас добрячий десяток справ,—і, старанно водячи пушком по щоці (Честер не зносив і натяку на пудру), я згадувала Тома, тривожилася за Джіма, від якого вже понад два місяці не було жодного рядка, і благала бога, щоб обід смакував сьогодні гостям (у нас тоді саме почалася «криза з обслугою») і злостилася на взуттєву крамницю, котра досі не прислала мені нові черевички. Підвівшись, щоб одягти сукню, я нарешті звернула увагу на галас за вікном, але перш ніж узяти сукню з рук покоївки, вирішила визирнути у вікно й переконатися, що «наш» полісмен розчистив доволі місця для проїзду гостей.