Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— А що сказала на це мама?
— Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима, — отими своїми великими гарнющими очима, — та й каже: «А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, твоя правда». І пішла собі до вітальні. Їй було б стукнути мене по шиї за мою зухвалість, та так уже й звикла, що господиня мені в кухні ні до чого.
— Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам’ятаю, всі так казали, — підтвердив Джордж.
— А правда ж? Та й сама я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб йому поклали ще того пирога. А тоді й каже: «У вас чудова куховарка, місіс Шелбі». Я мало не луснула з гордощів, їй богу! Адже ж той генерал добре тямить, що таке смачна страва, — провадила далі тітонька Хлоя з самовдоволеним виглядом. — Він дуже милий чоловік, той генерал. З одного дуже високого роду в Старій Віргінії1 Атож, він тямить, що до чого, той генерал, не гірше за мене. Щоб ви знали, паничу Джордже, кожен пиріг має свій секрет, от тільки не всім воно до тями. А в генерала смак тонкий, я одразу це збагнула з його слів. Атож, він таки знається на куховарстві!
1 Стара Віргінія — південно східний штат, одна з перших територій, заселених англійцями в Америці. Спадкову аристократію Старої Віргінії вважали найвищою родом.
Тим часом Джордж дійшов до такого стану, що іноді буває навіть, у хлопчаків (правда, лише за надзвичайних обставин), — коли вже несила проковтнути більше ані шматочка. Аж тепер він помітив кучеряві хлопчачі голівки та блискучі оченята, що жадібно слідкували за вечерею з протилежного кутка.
— Гей ви, Мозе, Піте! — гукнув він, уломивши від пирога по чималому шматку й кидаючи їх дітлахам. — Мабуть, і вам хочеться солоденького? Тітонько Хлоє, спекла б ти їм якогось коржика.
Джордж і Том перейшли до затишного куточка біля грубки, а тітонька Хлоя, що встигла напекти ще цілу купу коржиків, узяла на руки малу донечку й почала її годувати, раз у раз і собі відкушуючи по шматочку, а водночас наділяючи й Моза з Пітом, що зважали за краще наминати свої коржики під столом, вовтузячись та борюкаючись між собою, а то й смикаючи за ніжки меншу сестричку.
— Ану годі вам! — погукувала на них мати, час від часу навмання тицяючи ногою під столом, коли хлопчаки надто вже розходилися. — Невже не можете посидіти тихенько, коли в нас у домі білі люди? Цитьте ви, чуєте? Ось постривайте, покажу я вам смаленого вовка — нехай тільки піде панич Джордж!
Важко сказати, що мала означати та страшна погроза, та, видно, саме через таку непевність вона майже не справила враження на малих грішників.
— Лихо, та й годі! — озвався дядько Том. — Так уже розбестились, що ніякого впину не знають.
Аж ось хлопчаки вилізли з-під столу, геть пообмазувані мелясою, і накинулися на сестричку з буйними поцілунками.
— Ану забирайтеся звідси! — гукнула мати, відхиляючи їхні кучеряві голівки. — Ви ж усі мені позліплюєтесь докупи й ніколи вже не розліпитесь. Біжіть-но хутчій до рівчака та вмийтеся, — звеліла вона, супроводжуючи свої слова двома потиличниками, що здавалися досить замашними, але викликали тільки новий вибух сміху, і хлопчаки, вискочивши надвір, повалилися один на одного й заверещали від захвату.
— Ну, чи бачили ви ще десь таких шибеників? — потішено мовила тітонька Хлоя. Тоді дістала старий рушник, зумисно на те припасений, змочила його водою із щербатого чайника й узялася витирати дівчинці личко та рученята, замащені мелясою. Начистивши малу так, що бона аж заблищала, тітонька Хлоя посадовила її на коліна дядькові Томові, а сама почала прибирати зі столу. Дівчинка скористалася з нагоди й тут таки почала смикати батька за ніс, дряпати йому обличчя й торсати пухкими рученятами його кучеряву чуприну — ця розвага, як видно, подобалась їй найдужче.
— Ач яке жваве маля! — вигукнув Том, піднімаючи дівчинку на випростаних руках, щоб краще її роздивитися. Тоді підвівся, примостив малу на своєму широкому плечі й затанцював з нею по хатині, тим часом як Джордж махав на них своїм носовичком, а Моз і Піт, що вернулися знадвору, гарчали, наслідуючи ведмедів, аж поки тітонька Хлоя заявила, що ій уже «голова розколюється» від того галасу. Та оскільки, як вона сама визнала, таке лихо траплялося з її головою щодня веселощі в хатині анітрохи не вщухли, і всі гарчали, стрибали й витанцьовували до цілковитої знемоги.
— Ну, вгамувалися вже? — спитала тітонька Хлоя, висуваючи з-під ліжка грубий приземкуватий поміст з постіллю, — А тепер, Мозе й Піте, гайда на боковеньку, бо скоро почнуть збиратися люди до молитов.
— Ой мамо, ми не хочемо спати. Дозвольте нам посидіти й подивитися. Це ж так цікаво!
— А й справді, тітонько Хлоє, сховай-но ти цю штуку, нехай вони посидять, — вибагливо мовив Джордж, штовхнувши ногою ту неоковирну подобу ліжка.
Тітонька Хлоя, якій важливо було тільки додержати звичаю, з видимим задоволенням посунула поміст назад і сказала:
— Ну що ж, може, воно піде їм на користь.
Усі, хто був у хатині, почали обмірковувати, як найкраще приготуватися до наступних зборів.
— І де його взяти стільців, щоб усім вистачило, ну просто ради собі не дам! — бідкалася тітонька Хлоя.
Такі збори відбувалися в Томовій хатині кожного тижня хтозна-відколи, хоч стільців у ній і не більшало, отож можна було сподіватись, що й цього разу якось обійдеться.
— На тому тижні старий дядько Пітер так співав, що аж уломив дві ніжки в оцього стільця, — сказав Моз.
— Ану цить! То, певно, ти сам їх відкрутив, знаю я тебе, — мовила тітонька Хлоя.
— Та дарма, ось я притулю його до стіни, і він ще стоятиме, — провадив далі Моз.
— Нехай тільки дядько Пітер на цього не сідає, бо він, співаючи, завжди соває стільця. Минулого разу він отак по всій хаті совався, — сказав Піт.
— От і добре! — зрадів Моз. — Посадимо його на цей стілець, а як він заведе молитву, то й гепнеться на підлогу! — І Моз гугняво заспівав, наслідуючи старого Пітера, а тоді повалився додолу, показуючи, як воно все буде.
— Зараз же облиш свої штуки! — гримнула тітонька Хлоя. — Як тобі не сором!
Але панич Джордж рішуче став на захист пустуна й сказав, що Моз — меткий хлопчина. Отож докори пішли намарне.
— Ну що, старий, тягни до хати барильця, — сказала тітонька Хлоя чоловікові.
— А пригадуєш, як на тому тижні, саме коли співали, одне барильце подалося і всі попадали на підлогу! — мовив Піт до Моза. — Ото було сміху!
Поки хлопчаки згадували ту пригоду, до хати закотили два порожні барильця і, підперши з боків камінням, щоб не хиталися, поклали на них дошки. Тоді поперевертали догори дном усі цебра й кадоби, що були в хатині, порозставляли хиткі стільці, і на тому приготування до зборів скінчилися.
— Панич Джордж так гарно читає! — сказала тітонька Хлоя. — Я певна, що він і сьогодні зробить нам цю ласку. У нього все виходить куди цікавіше.
Джордж охоче погодився: якому ж хлопцеві не хочеться трохи попишатись!
Незабаром у хатині зібрався чималий розмаїтий натовп: від поважного сивоголового патріарха, якому перейшло вже за вісімдесят, до зелених п’ятнадцятирічних підлітків. Одразу ж зав’язалася легка балачка про се про те: «Де це ви, тітонько Селлі, дістали таку гарну червону хустину?..» — «А ви чули, що пані збирається віддати Елізі оту свою муслінову сукню, коли пошиє собі нову, флерову?..» — «А містер Шелбі думає купити племінного жеребчика, щоб додати слави своєму кінному двору». Були там і такі люди, що належали іншим господарям і прийшли з їхнього дозволу, вони принесли всілякі новини із своїх ферм, і розмова точилася так само жваво та невимушено, як ото, бува, десь у вищих колах.
Тим часом, як у хатині раба люди весело гомоніли й молилися, в панських покоях відбувалися зовсім інші події.
Містер Шелбі й торговець сиділи у вже знайомій нам вітальні, а на столі перед ними були якісь папери та письмове приладдя. Господар лічив розкладені стосиками банкноти, потім віддавав торговцеві, і той перелічував їх після нього.
