Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
то я навіть не уявляю собі, як вони можуть бути чесними. Такі, як наш Том, це просто чудо!
— Який жах! — мовила міс Офелія. — Невже вам не соромно за себе?
— Не знаю, чи соромно. Нас таких чимала громада, — відказав Сен-Клер. — Погляньте ви на вищих і нижчих у цілому світі — скрізь однакова картина. Нижчі верстви оддають і тіло своє і душу на пожиток вищим. Те саме і в Англії, те саме й повсюди… А ось і дзвоник! Тож забудьмо на час про наші суперечності й ходім, сестрице, обідати.
Після обіду міс Офелія саме була в кухні, коли хтось із чорної малечі гукнув:
— О, тітка Прю іде й бурчить, як завжди!
До кухні зайшла висока й кощава темношкіра жінка. На голові вона несла кошик з гарячими булками та хлібцями.
— А, це ти, Прю? — озвалася до неї Діна.
Обличчя Прю було похмуре, голос грубий і сердитий. Вона поставила кошик на підлогу, сіла навпочіпки і, впершись ліктями в коліна, промовила:
— Ох, краще б я вже сконала!
— Чому ви хочете померти? — спитала міс Офелія.
— Скінчились би тоді мої муки, — хрипло відказала жінка, не зводячи очей від підлоги.
— А навіщо ж ти напиваєшся, Прю, і сама собі робиш шкоду? — обізвалася чепурна покоївка з квартеронок, побризкуючи кораловими сережками.
Жінка спідлоба зиркнула на неї.
— Постривай, може, й сама колись така будеш. Отоді подивлюсь я на тебе! Радітимеш, як і я, краплині того зілля, аби тільки забути своє горе!
— Ану, Прю, — мовила Діна, показуй свої хлібці. Осьде й пані тут, вона заплатить.
Міс Офелія відібрала два десятки хлібців.
— Квитки отам на верхній полиці, в щербатому глечику, — сказала Діна. — Полізь, Джейку, дістань.
— Квитки… Які ще квитки? — спитала міс Офелія.
— Ми купуємо квитки в її хазяїна, а вона дає нам за них хліб.)
— А коли я вертаюся, хазяїн лічить квитки й гроші, і як чогось там недолічиться, то б’є мене смертним боєм.
— Так тобі й треба, — мовила Джейн, ота метка покоївка. — Ти ж береш його гроші й пропиваєш. Оце таке вона робить, пані.
— І завжди так робитиму. Інакше жити я не можу. А ото хильну та й забуваю своє горе.
— Це дуже погано й нерозумно, — сказала міс Офелія, — красти в хазяїна гроші й втрачати людську подобу.
— Може й так, пані. Та я однаково це робитиму, от робитиму — і край! Ох, сконати б мені швидше! Сконати й позбутися всіх мук…
Стара жінка важко підвелася й знову поставила на голову свій кошик, та, перше ніж вийти за двері, вона окинула поглядом молоду квартеронку, що й досі стояла, граючись своїми сережками.
— Думаєш, така вже ти краля з цими брязкальцями? Радієш, трусиш кучерями й позираєш на всіх, мов яка цяця. Та дарма, ось доживеш колись і станеш така ж стара, злиденна й немічна, як і я. А нехай би таки стала! Отоді побачимо, чи ти не питимеш. Питимеш, іще й як! Геть зіп’єшся. Та й по заслузі, отак-то!..
І, злісно гмукнувши, вона вийшла з кухні.
— Ач, стара потвора! — мовив Адольф, що прийшов по воду господареві для гоління. — Якби я був її хазяїном, я б ще дужче її лупцював.
— Куди вже там дужче, — заперечила Діна. — В неї і так уся спина розмальована, аж плаття застебнути не можна.
Як на мене, то таких низьких істот не слід би й пускати в порядні доми, — сказала міс Джейн. — Як ви гадаєте, містере Сен-Клер? — грайливо повела вона голівкою в бік Адольфа. Треба сказати, що, привласнюючи різні речі господаря, Адольф прибрав собі і його ім’я; отож серед кольорових жителів Нового Орлеана він був відомий як містер Сен-Клер.
— Цілком з вами згоден, міс Бенуар, — відказав Адольф.
Бенуар було дівоче прізвище Марі Сен-Клер, а Джейн належала їй.
— Дозвольте вас запитати, міс Бенуар, чи не до сьогоднішнього балу на вас ці сережки? Вони просто чарівні!
— Мені аж дивно, містере Сен-Клер, які ви всі, чоловіки, нескромні! — сказала Джейн, труснувши своєю гарненькою голівкою, так що сережки знов забряжчали. — От не танцюватиму з вами сьогодні цілий вечір, коли будете ще про щось питатися!
— Ой, та невже ж ви така жорстока? А я саме хотів спитати, чи будете ви сьогодні в своїй рожевій сукні, — не вгавав Адольф.
— Про що це ви тут? — запитала гарненька і жвава квартеронка Роза, збігаючи східцями до кухні.
— Цей містер Сен-Клер такий нескромний!
— Слово честі, ні, — мовив Адольф. — Ось нехай і міс Роза скаже.
— Я знаю, який він зухвалець, — сказала Роза, сердито стрельнувши оченятами на Адольфа. — Він так мене завжди дратує!
— О дами, дами, моє серце напевне розірветься між вас двох! — промовив Адольф. — Одного ранку мене знайдуть на ліжку мертвого, і винні в тому будете ви.
— Ви тільки послухайте, що каже це жахливе створіння! — вигукнули обидві дами, заходячись сміхом.
— Ану вимітайтеся звідси, ви! Нема чого тут мені під ногами крутитись і дурниці плескати, — обізвалася Діна.
— Тітка Діна того така сердита, що не може піти на бал, — зауважила Роза.
— Ні до чого мені ваші мулатські бали, — сказала Діна. — Вихиляєтесь там одне перед одним і вдаєте з себе білих. А насправді, ви такі самі негритянки, як я.
— Тітка Діна щодня мастить помадою свої шорсткі крутики, щоб вони випростались, — мовила Джейн.
— А вони однаково крутики, — докинула Роза, зловтішно труснувши своїми шовковистими кучерями.
— Хоч крутики, хоч патли — чи не те саме волосся— озвалася Діна. — А ось нехай би хазяйка сказала, хто з нас більшого вартий — дві отакі, як ви, чи одна я. Ану забирайтеся звідси, панство задрипане, не муляйте мені очі!
Тут розмову перервало втручання одразу з двох боків. Зі сходів долинув невдоволений голос Сен-Клера, що запитав Адольфа, чи не думає він там ночувати з водою для гоління. Водночас із їдальні вийшла міс Офелія і сказала:
— Джейн, Розо, чого це ви тут байдикуєте? Ану йдіть на місце та беріться до шитва!
Тим часом наш приятель Том, що був у кухні при розмові із старою пекаревою служницею, вийшов слідом за нею на вулицю. Він бачив, як вона почвалала геть, тихо стогнучи за кожним кроком. Зрештою вона поставила свій кошик на якийсь ганок і взялася поправляти стару вицвілу шаль, що була в неї на плечах.
— Давай я трохи понесу твій кошик, — співчутливо сказав Том.
— Чого б то? — озвалася жінка. — Не треба мені твоєї допомоги.
— Ти начебто хвора або щось із тобою не гаразд, — мовив Том.
— Ніяка я не хвора, — відрубала жінка.
— Якби я міг, — сказав Том, значливо дивлячись на неї, — якби я тільки міг тебе переконати щоб ти покинула пити. Хіба ти не знаєш, що це неминуча погибель?
— Я знаю, мені однаково горіти в пеклі, — понуро відказала жінка. — То нема чого про це балакати. Я бридка и погана, отож і втраплю прямісінько в пекло. Ой, тільки швидше б уже!
Том аж здригнувся від тих страшних слів, промовлених з похмурою пристрастю.
— Бідолашна! — мовив він. — А звідки ти родом?
— З Кентуккі. Тамтешній хазяїн тримав мене, щоб я родила й вигодовувала дітей, а коли вони трохи підростали, продавав їх. А тоді й мене продав торговцеві, а той перепродав теперішньому хазяїну.
— А чого ти стала так багато пити?
— Щоб приспати своє горе. Уже тут я народила ще одну дитину й думала, ще? сама її зрощу, бо мій хазяїн не торгує людьми. Яке було миле дитинча! Попервах і хазяйці воно начебто полюбилося, бо ніколи не кричало й було гарне та пухкеньке. А потім хазяйка заслабла, і я її доглядала й теж заразилася лихоманкою, і в мене пропало молоко. Дитина почала сохнути, а хазяйка й слухати не хотіла, щоб купити їй молока. Казала, що я любісінько можу годувати її тим, що їдять усі. А дитинча все сохло й кричало, кричало день і ніч, аж поки стало мов трісочка, і хазяйка від нього зовсім очманіла й казала, що то просто напасті. Казала, нехай би воно швидше померло, й не дозволяла мені бути при ньому ночами, бо, мовляв, через нього я не сплю й від того стаю ні на що не годна. Вона звеліла мені ночувати в її кімнаті, а дитинча я мусила залишати в комірчині на горищі, і одної ночі воно задихнулось там од крику, на смерть задихнулось От відтоді я й п’ю, бо той крик дотепер лящить у мене в вухах! П’ю і завжди питиму! Хазяїн каже, що буду я горіти за це в пеклі, а я йому — що мені вже й тут справжнісіньке пекло!
