Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

Крім того, тепер нам не бракувало грошей. Ми приймали гостей на широку ногу й Честер вимагав (хоч він і далі вів усі рахунки, а Бутем платив за мої туалети, навіть за білизну), щоб я була гарно й модно одягнена.

59

Для мене, звичайно, головна зміна полягала в тому, що я стала дружиною політичного діяча, який не просто йде вгору, а наблизився уже, так би мовити, до вершини. Газети друкували мої фотографії, а один маляр навіть виставив в Академії мій портрет; вельми практична людина, він хотів у такий спосіб одержати від «нової влади» солідне замовлення. Наважуся сказати, що мені заздрили: я мала визначного чоловіка, який мене обожнював; так усі вважали. Честер і справді ніколи ще не бував зі мною такий щедрий і уважний, як тепер.

Та водночас зросла і його вимогливість до мене, й не лише у приватному житті; значно більше це торкалося життя світського, моїх громадських обов'язків. Наші дні були розписані візитами, балами, прийомами, офіційними сніданками, де мені було відведено роль «чарівної місіс Честер Німмо», надзвичайно цінної окраси для «віталень нового уряду, якому так бракує політичних постатей і розкішних маєтків торі».

Мені доводилось достеменно пнутися зі шкіри, щоб виправдати цю ідіотську репутацію (сфабриковану головним чином журналістами-радикалами, друзями,— не виключено, що й він доклав до цього рук!), бо не впоратися з відведеною мені роллю означало б зіпсувати «громадську думку» про Честера, а хіба можна скривдити людину, з якою у вас війна, хай навіть суто «моральна»?

Втім, траплялося, я забувала про свій обов'язок господині; що не кажіть, то було не моє амплуа. Мене хилило в сон (якщо вірити тітоньці — від лінощів), я майже не вміла приховувати нудьги (якщо вірити їй же,— надто любила розваги, хоча, щиро кажучи, не було в мене розваги, кращої за книжку!). Честер, у якого, здавалось, «і на потилиці були очі», відразу ж помічав моє недбальство й посилав мені багатозначні погляди. А коли ми з ним нарешті лишалися наодинці, зітхав:

— Так, нелегко було тобі сьогодні розважати старого Н...

— Хай йому біс!.. Сподіваюсь, ніхто цього не помітив?

— Дорогенька моя, я просто заздрю твоїй витримці! Ти ж добре знаєш, цей старий шкарбун... другого такого нема на цілий Лондон... тільки що — вмить ображається й починає лютувати. Він залюбки підклав би мені свиню, і повір, можливостей для цього йому не забракне.

У перекладі на нормальну мову це означало, що я таки образила якогось старого Н. (не дуже уважно вислухала його

нескінченну розповідь про те, що він сказав Гладстонові [13] 1884 року!), і Честерові така моя поведінка може тепер зашкодити. І я не лише просила пробачення, а й щиро шкодувала, що так вийшло. Атмосфера, в якій ми жили, ставала все напруженішою. Щиро кажучи, Честерова слава й безліч громадських обов'язків, від яких ми постійно залежали, не тільки не розрядили її, але й призвели до того, що витримувати це величезне напруження ставало дедалі важче.

Звісно, ми ніколи й словом не прохопилися про те, що Честер не дав Джімові повернутися до Англії. Та він би й не визнав цього. Про такі речі (як і про те, хто насправді батько Селлі) ми воліли мовчати.

Честерові ці приховані конфлікти й постійні недомовки, здається, анітрохи не заважали; як на мене, він навіть мав од них задоволення. Він звик (мабуть, з дитинства) жити у стані постійної війни, вічно маневрувати, змінювати позиції, міцнити оборону,— у таких справах він був великий мастак.

А от я, на відміну від нього, не могла жити з потайним ворогом, навіть якщо той ворог мене кохав.

А тут іще мені раптом сказали (приватно, і від цього повідомлення було мені неприємніше, ніж від думок, що я зрадила Джіма), ніби тепер, коли Честер став членом уряду, обійти правила й прийняти Тома до школи Істборо без попереднього запису буде не тільки не легше, а й значно важче. Школа мусила бути обережною, інакше б їй почали закидати, що певним суспільним колам вона віддає перевагу. Тома (йому було майже одинадцять) треба було негайно віддавати в Істборо... Вже тепер наявність вільного місця там можна було вважати за щастя.

І тут я остаточно переконала себе, що мушу, повинна виграти цю «битву за душу Тома», як висловився Честер. Очевидно, я розуміла це і раніше, але мала надію на Джіма, який приїде і влаштує все замість мене.

Але я навіть і не уявляла, як мені змагатися з Честером, що не менш од мене прагнув за будь-яку ціну здобути перемогу. Для нього це теж був вирішальний бій, і дозволити собі програти його він не міг. До того ж досі я все йому попускала. Нерідко мені думалося, чи багато є на світі жінок, які дозволили б, щоб їхні рахунки переглядав чоловіків секретар, і щоб вони не могли вийти з дому, не залишивши записки, де їх шукати? Так, я потрапила в таке скрутне становище тільки з власної вини, через свою слабку волю та ексцентричну вдачу, а головне, через своє прагнення до затишку (тітонька постійно повторювала, що то моя основна вада, і, може, мала рацію!); отже, на кого мені було нарікати?

Я ні на кого не нарікала, а проте все частіше мене охоплювало почуття, схоже на розпач. Іти на бій з Честером, навіть просто спілкуватися з ним було однаково, що вийти сам на сам проти акули, в якої не паща, а пастка. І його любов, і його ненависть однаково засмоктували мене, і я все глибше й глибше поринала у безпросвітну задушливу імлу.

60

Вочевидь саме від того розпачу (а не через якісь там жіночі хвороби, як пояснював лікар) я влітку катастрофічно схудла й зробилась дуже нервовою. Геть втративши апетит, я спала тепер по ночах усе гірше й гірше, а коли нарешті стуляла очі, мені снилися жахливі сновиддя (якось привидівся Том, він лежав мертвий, у черевиках для поло, на замуленому березі річки, серед якогось мотлоху, іржавих консервних банок, струхлявілих дощок і пожмаканих капелюхів) .

Зваживши на лікареву пораду, Честер повіз мене до Венеції (я її обожнювала!), яку сам він дуже не любив, та ще й був надзвичайно завантажений своїми міністерськими справами. Однак весь той час, доки ми там відпочивали, я хворіла, а після повернення й зовсім утратила сон. До того ж я схудла більш як на десять фунтів.

Честер був дуже пригнічений тим, що я поганішаю і, головне, не сплю (це заважало і йому спати), і він щоразу посилав мене до лікарів. А потім силував пити мікстури, яких я й на дух не зносила (бо змалку ненавиділа ліки). Від них у мене починалась алергія, і тоді я вже остаточно втрачала самовладання.

Навряд чи бідолаха Честер вважав, нібито мені подобається хворіти; таке припущення може вивести з рівноваги будь-кого з чоловіків (вони вважають це гидким трюком, і мають рацію), але зрештою він таки звинуватив мене у небажанні лікуватись.

Якось, коли ми збиралися йти на званий обід, він помітив, що у пляшечці скінчилася мікстура, а я йому забула про це нагадати. Обличчя йому налилося кров'ю (Честер дуже вірив у будь-які ліки, і передовсім — у новітню медицину), і він, не випускаючи пляшечки з рук, спитав:

— Ти справді забула?

— Так, але від того все одно нема пуття.

— Нічого іншого від тебе не почуєш. Ти хочеш одужати чи ні?

І він, ледве стримуючись, заходив по кімнаті, не приховуючи того, яких зусиль йому коштувало стриматись. Я відповіла, що, звісно, дуже хочу (втім, якщо вже казати правду, я сама не була в цьому переконана; я так втомилася, що мені все було байдуже), але не помітила, щоб хоч якісь ліки мені допомогли.

Честер нарешті спинився переді мною (я лежала на ліжку поверх ковдри, не маючи сили встати й почати переодягатись) і, зробивши свою «стойку», накинувся на мене:

— Що тебе гризе? Рахунки? Тітонька? Бутем? Бога ради, скажи все, як є. Хай би там що.— І по невеликій паузі різко спитав.— Джім?

Я сказала, що не розумію, про яку гризоту може йтися. Кілька хвилин ми мовчки дивились одне на одного. Потім, величезним зусиллям волі взявши себе в руки, Честер сказав: