Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

— Ні, твоя позиція вкрай хибна.— Він заходив по кімнаті.— Я не можу, розумієш, не можу на це погодитися, як би ти цього не бажала! То було б зрадою всіх тих принципів, які я обстоюю. Адже йдеться про душу хлопчика!

— Саме так! І лише тому я...

— Даруй,— спинив він мене таким тоном, ніби я дозволила собі блюзнірство,— це надто складне питання... Тут я не можу йти ні на які компроміси. Йдеться не конкретно про Істборо. Забудь про всі ті так звані закриті школи назавжди!

І коли я спробувала заперечити, він підняв руку з таким виглядом, ніби намагався втихомирити скандаліста, що хуліганить у церкві, й відрубав:

— Облиш, Ніно! Хіба ти не розумієш, я не можу нічого тут змінити? Моє рішення остаточне!

Суперечку ускладнювало й те, що саме на ту пору (слушний час виявився дуже неслушним) ми не могли розійтися по різних кімнатах (а про замирення не могло бути й мови), тож ми, лежачи в одному ліжку, силкувалися принаймні не торкатися одне одного. Посередині, де ми звичайно лежали, у матраці утворилася заглибина,— і мені доводилося, відсунувшись на край ліжка, мало не триматися за нього, щоб не скотитися до Честера. Тієї ночі ми обоє не спали, і, побачивши вранці у нього під очима синці, почувши, як підкреслено обережно він причиняє за собою двері до туалетної кімнати,— аби показати, що от, мовляв, хоч я й провинна, він однаково рахується зі мною,— я й справді відчула себе провинною.

Відтоді він і слухати не хотів про школу. Я бачила, як міцно тримається він за свої принципи. І то були цілком пристойні принципи. З його «політичного» погляду він, безумовно, мав слушність. Але, з іншого боку, я була переконана й у своїй правоті. Цілком зрозуміло, коли обидві сторони мають слушність, вони сваряться. Ось приклад: одна моя родичка вийшла заміж за Леттера, який надуживав алкоголем і погано поводився з нею. До того ж у них не було дітей, а вона просто марила дітьми. І вона пішла від нього до іншого. Та чоловік не схотів дати їй розлучення, її діти вважалися позашлюбними, родина коханця намагалася їх роз'єднати, і вони обоє не мали щастя. А винуватити було нікого,— кожен з них по-своєму мав слушність. Просто у них були різні принципи. Ось чому мене так збентежила ця сварка з Честером.

57

Як і слід було чекати, звістку про те, що Том не вчитиметься в Істборо, Леттери сприйняли надзвичайно бурхливо. Тітоньці, Бобові, Слептонам та всім іншим, і передусім Джімові, здавалося, що не віддати Тома до «кращої» школи ганебно й підло, і що все це має вигляд політиканської помсти.

Гадаю, Честер не дуже уявляв собі можливу реакцію моєї родини, бо йому й на думку не спадало, що такі люди як тітонька та Джім, Боб та Слептон теж мають свої дуже тверді й глибоко вкорінені погляди на «душу» (хоч вони ніколи й не говорили на цю тему) і вважають, що у людей на зразок Гулда й навіть Честера (хоч вони, може, в тому й не винні)— не душі, а мізерні душиці,— брудні, підлі й схильні у всьому вбачати підступний задум.

Джім, дізнавшись про Честерові рішення від тітоньки, прислав мені з Африки — вперше за півтора року — сердитого листа, де писав, що за відсутність у Тома пристойної освіти нестиму відповідальність я. Дивно й інше (бо досі Томова доля його майже не обходила): він написав кузенові Вілфреду, питаючись, чи можна йому повернутися до Англії. Звісно, тут був натяк на те, щоб той віддав його борги, передусім «борги честі», сплатити які Честер зумисне відмовився, аби закрити Джімові шлях додому (принаймні так ми гадали).

На той час Джім відбув в Африці вже цілих два роки — і розкошував, як міг, втішаючись життям. Скаржився він лише на одне,— що йому ніде грати в поло, бо там, бач, навіть не було для нього спеціального майданчика. Засмучувало його й те, що дуже рідко вдавалося вполювати великого звіра.

Його застава називалася Датчінлуга, а плем'я, підвладне Джімові, звалося луга. Тубільці носили на тілі лише сплетений з трави кошичок, що нагадував наперсток. Були вони канібали, проте їли тільки людей з інших племен і їздили верхи на поні без сідла. Джім похвалявся, що «ніколи не бачив таких гарних хлопців» і що «скільки б там не базікали пани професори про європейську цивілізацію, на цих землях своя цивілізація і своє життя, щасливіше, ніж у всіх професорів разом узятих».

Ці листи страшенно дратували тітоньку Леттер; вона казала, що це дуже схоже на Джіма — пристати в джунглях до зграї людожерів замість того, щоб звернути на себе увагу уряду й посісти якусь іншу посаду. І додавала: як там Джім не лає європейську цивілізацію, а проте відпустку захотів відбути в Каннах. Але попри все те Джім не дуже страждав на своєму «засланні» й лише іноді ремствував на те, що хоч половина зароблених ним грошей і осідає в кишенях кредиторів, не бачити йому ніколи старенької Англії; він, у всякому разі, не має наміру вертатися додому, доки перед ним закриті двері клубів та доступ на іподром. Лише тепер (це доказ того, яке значення він надавав проблемі «пристойної освіти» для Тома) він вирішив остаточно розквитатися з боргами. Він написав мені, що вся відповідальність за хлопчика лежить на мені (я й сама почувала себе у боргу не лише перед Томом, але й перед Джімом), і питав, що собі думають кузени: «Їм варто лише раз плюнути, щоб витягти мене звідси, аби вони цього забажали».

Я показала листа Слептонові та Вілфредові й сказала: ганьба, адже Джім не може повернутися до Англії лише тому, що він людина честі. Вони вислухали мої сентенції вельми співчутливо й пообіцяли «щось зробити»,— втім, не тому, що вважали Джіма мучеником, а вочевидь тому, що він, на думку Слептона, «порозумнішав».

І справді, кілька найдрібніших боргів Джім виплатив сам. Єдине, на що він витрачав гроші,— це на старі армійські ковдри для «своїх вождів», та ще на поні й мисливські ріжки, які він виписував з Європи, щоб його «хлопці» могли «як порядні люди» полювати на шакалів.

Помалу-малу й інші почали ставитися до Джіма зі співчуттям. Людям властиво міняти на краще свою думку про людину, коли вона «у вигнанні». А тут іще й протягом останнього року газети надрукували низку статей про збройні сутички в Нігерії, і публіці, яка вже відпочила від героїв минулої війни, потрібен був новий об'єкт для культу. Отож вона почала всіляко підносити «самотніх піонерів Pax Britannica [11].

Вілфред вже був майже залагодив усе з кількома Джімовими «кредиторами честі», але тут сталася подія, що перевернула всі наші плани.

58

То були вибори 1905 року, «катастрофа», коли ліберали до ноги розбили торі (Честер, якого висунув Тарбітон, здобув перемогу більшістю понад дві тисячі голосів — цифра просто нечувана впродовж усієї історії міста!) і сформували новий уряд, який пообіцяв провести ряд соціальних реформ. Честер одразу ж посів місце заступника міністра кам'яно-вугільної промисловості,— посаду дуже важливу, оскільки міністр входив до палати лордів. Честерові випадало представляти міністра у палаті громад, він мав там виголошувати промови від його імені.

Напевне, важко сьогодні й уявити, який ефект справила ота «революція» навіть на таких цілком розважних людей як Вілфред. Проте правда полягала в тому, що це була саме революція. Радикальні лідери на зразок Ллойда Джорджа (Честер завжди ставився до нього з деякою підозрою, вважаючи не дуже сталим у своїх принципах) направду воліли переробити країну на новий лад, створити, так би мовити, «патріархальну державу», яка прибрала б на себе батьківську місію опікуватися знедоленими, місію боротьби з хворобами й злиднями.

Все це різко суперечило вчорашнім уявленням про те, що може і чого не повинна робити держава. Навіть старі ліберали заворушилися й заговорили про те, що так недовго й скотитися «до економічної кризи й диктатури».

Головне ж —«у повітрі запахло» великими змінами. Я помітила ознаки цього навіть у нас в дитячій кімнаті. Нянька запитала мене (вона почала забувати, що Селлі треба вчасно міняти мокрі панчохи), чи то правда, що «армію розпустять»? Її брат служив у війську і боявся втратити місце.