Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
— З дітьми все гаразд — у них чудовий вигляд...
Я відповіла, що Селлі — втілення здоров'я, а ось із Томом трохи гірше: він спав з лиця і став дуже неуважний. Мені іноді здається, що від його теперішніх учителів (у нього й сина наших сусідів були спільні гувернантка та вчитель) нічого й чекати, йому потрібне щось інше.
На слові «вчителі» Честер підскочив, як обпечений.
— Сподіваюся, ти не маєш наміру знову почати розмову про закриту школу? — сказав він.— Здається, ми вже покінчили з цією злополучною проблемою?
— Я вже бозна-відколи не згадувала про школу.
— Так, але ти думаєш про неї, мрієш, сниш нею, весь час наводиш на неї розмову й підкладаєш шкільні проспекти та журнальні публікації про школи мені на письмовий стіл і диван.
— Але ж, Честере, я й справді дуже вболіваю.
— Не дужче, ніж я! Сказитися можна! Кажу тобі, піти на це я не можу! То був би злочин! Ну подумай сама, Ніно, в яке ти мене ставиш становище. Просиш відмовитись від принципів, та ще й зробити так, щоб усі це знали.
— А ти просиш мене віддати Тома у жертву твоїм принципам. Що я йому скажу, коли він виросте й зрозуміє, що його виховували не так, як інших... і виключно через якусь там політику?
І тут я побачила, що на цих моїх словах він почервонів... То було для нього щось нове, і це його вразило. Я відразу ж додала, що, звісно, розумію, як йому нелегко, але, може, він дозволить мені вирішити цю справу на власний ризик: адже не заперечуватиме ж він, що у таких речах треба давати всім свободу вибору.
— Безумовно! — миттю погодився Честер. І це було зрозуміло, він щиро вірив у свободу.
— А я, виходить, не можу мати такої свободи вибору?
Моя сміливість просто ошелешила Честера, і я, вирішивши скористатися перевагою (як за дитячих літ, коли ми билися з Джімом), сказала:
— Ти весь час тільки й говориш про те, що даєш мені право вибору, та мені, очевидно, вільно вибирати виключно те, що годиться тобі?
— Даруй, але це не так.
— Тоді на чому ж ми не сходимося?
— Річ не в тому, що я вважаю правильним, а в тому, що є таким насправді. Ти ж не хочеш сказати, що класова нерівність — явище цілком нормальне?
— Я цього не казала й не кажу, але вона існує, і не можу погодитися з тим, щоб Томове життя було зіпсоване лише тому, що нам хочеться зробити вигляд, ніби цієї класової нерівності нема й в природі.
Тут Честер завівся й обурено заговорив про те, що можна вважати нормальним у цьому світі, а що — ні, і, врешті решт, забив мені баки своїм монологом. Лише через годину по тому я згадала свої аргументи про те, що він позбавляє мене свободи вибору й не думає про Томове майбутнє.
Це, до речі, дуже звичний прийом досвідчених дискутантів. Я неодноразово чула, як Честер розбивав своїх опонентів, відводячи їх убік від теми суперечки і відповідаючи на питання, якого вони не ставили. А якщо вони починали заперечувати, він привселюдно звинувачував їх у тому, що вони чіпляються до дрібниць, самі не знають, чого їм треба і взагалі навмисне все заплутують.
Відчуваючи, що він хоче проробити цей трюк зі мною, я сказала, може, не надто ввічливо:
— Облишмо цю розмову, продовжувати її нема сенсу, ти все вивертаєш на свій лад.
Він мало не підскочив від обурення. Але я не дала йому й рота розтулити, швидко сказавши, що не промовлю більше ні слова, питання вирішене: чи не буде він такий ласкавий гукнути сюди Моллі, я повинна переодягнутися до званого обіду.
Увечері, коли ми повернулись, я була в такому розпачі, що мені несила було його бачити, і я зразу ж лягла (Честер завжди заходив спершу до свого кабінету подивитися, чи нема там якої записки від Бутема про термінові телефонні дзвінки), пославши до нього Моллі сказати, що страшенно втомилась (то була щира правда!) і маю намір випити снотворне. Це завжди треба було розуміти так, що мені хочеться побути на самоті, і тоді він лягав у маленькій кімнатці нагорі. Проте, на мій подив, Честер увійшов тієї ночі до моєї спальні (він відчував, що я готова на все) і спитав:
— Ти справді хочеш випити снотворне? Але ж ти ніколи не приймаєш свої пігулки три рази підряд.
То була правда, я боялася звикнути до наркотиків. Я відповіла, що вирішила зігнорувати своє правило, бо інакше не засну, а мушу будь-що заснути. І Честер вийшов, кинувши на мене погляд, сповнений ненависті. Він так мене жадав, що часто ладен був убити.
Мене охопив відчай. І не встигли за ним зачинитися двері, як я взяла з нічного столика коробочку зі снотворним і ковтнула заразом шість пігулок. Я проспала двадцять дві години і мало не вмерла, бо, судячи з усього, і в одній пігулці була досить велика доза. Вранці Моллі, перелякана тим, що не може мене добудитися, послала по Честера, він викликав двох лікарів, і їм тільки ввечері вдалося привести мене до тями.
Честер з переляку мало не збожеволів. Я ніколи ще не бачила людини в такому стані. Коли я прийшла до пам'яті, він стояв навколішки біля мого ліжка, не зводячи з мене очей; рот у нього був відкритий, брови задерті вгору, обличчя перекошене, ніби його грець побив.
Побачивши, що я прокинулась, він одчайдушно скрикнув і почав обціловувати мене, а потім обурено закричав (в голосі у нього бриніли сльози,— як у дитини, якій ви надавали ляпанців, і тепер вона вас ненавидить):
— Як ти могла? (Щоки йому запали й стали блідо-сині; враження було таке, ніби він тиждень голодував). Чом ти не сказала мені, що з тобою коїться?
Я відповіла, що то просто нещасливий випадок. Та він іще дужче розсердився й роздратовано обірвав мене:
— Ні, ні, далі так тривати не може. Хоч раз у житті скажи мені нарешті все як є.
— Я так втомилася сперечатись...
— Сперечатись? Але з ким? Може, ти хочеш звинуватити у всьому мене? Та ти розумієш, що накоїла? Що могла накоїти? Тобі завжди було байдуже, що в мене на серці.
Він так побивався (і був такий до краю нервово збуджений,— признаюсь, ми обоє плакали й ридали, ніби з нами сталось жахливе нещастя), що я злякалася за його здоров'я й почала запевняти Честера, що й на думці не мала вкорочувати собі віку чи робити щось таке ж безглузде. Мені було страшенно неприємно, що він підозрює мене у такому негідному вчинкові.
Нарешті (я була дуже слабка й мені хотілося «вилити свої почуття») я піддалась на його благання й призналася, що хотіла заснути й спати, спати, спати, а там будь що буде.
І припустилася помилки. Честерові ні за що на світі за жодних обставин не можна говорити правду — він умить її домислює.
Він негайно ж кинув:
— Це одне й те саме. Я так і знав.
І доки я подумки йому заперечувала, він додав:
— Це дуже схоже на тебе.
Честер вивільнився з моїх обіймів, підвівся й пильно подивився мені в очі:
— Господи, як я хотів би знати, що там у тебе всередині! Збагнути тебе несила!
Він і справді вірив, що це «одне й те саме» і «дуже схоже на мене». Я почала була доводити йому: якщо я не тямила, що роблю, то й не відповідаю за свій вчинок; але він сердито заперечив,— мовляв, я чудово все тямила. Хоча й не бажала сама собі в цьому признатися. Але раптом, посередині фрази, він спинився, обличчя його набрало незвичного для нього вигляду — водночас подив і лють (на якусь мить він, як це не дивно, нагадав мені Джіма, коли йому в дитинстві не щастило одержати бажаного); рвучко повернувшись, Честер вийшов з кімнати.
61
Честер ніколи не пробачив мені «гріховної та жорстокої» спроби самогубства (це могло бути згубним і для нього, слідство безумовно зіпсувало б йому кар'єру), і після тих подій він почав ставитись до мене зовсім інакше. Тепер він дивився на мене вже не тільки як на коштовну власність, а і як на певну проблему; вдався, так би мовити, до цілком іншої дипломатії. Як і раніше, я була окупованою територією і не заслуговувала на довір'я, але тепер мене ще треба було й боятися... Я могла завдати йому шкоди.
Це його страшенно гнітило, та винним у тому, що така ситуація склалася, він вважав лише самого себе й усіляко намагався дійти бодай мінімальної згоди, аби залагодити «ситуацію».
