Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

55

Якось ми з Честером їхали у відкритому ландо з мером однієї з округ Іст-Енду, який теж брав участь у додаткових виборах. Коли ми в'їхали на міст Беттерсі, Честер почав розповідати (він уже встиг вивідати, що мер добрий сім'янин,— Честер напрочуд швидко знаходив «спільні інтереси» з можливими прибічниками), що Том часто потихеньку втікає від няньки саме сюди, на цей міст, на своє улюблене місце, і дивиться на річку.

Проїжджаючи повз це місце, ми всі глянули туди — і дружно ойкнули: там стояв Том і, перехилившись через парапет, дивився, як з баржі розвантажують гравій. Він так сильно перехилився вниз, що я злякано крикнула: «Стій!» і, не дочекавшись, доки візник спинить коней, вискочила з ландо. Мені здалося, ще мить — і хлопчик зірветься вниз. І справді, Том так захопився, що мало не втратив рівновагу. Підхопивши його на руки, я заговорила з ним, та він, здавалось, і не помічав мене. І лише коли я знову опустила його на брук, він подивився на мене з великим подивом, ніби щойно прийшов до тями.

На зворотному шляху чоловіки почали підсміюватись над ним (мер висловив припущення, що Том прогулює уроки і натомість вивчає «умови праці вантажників», бо це може знадобитися на майбутніх виборах його татусеві; мер вважав, що найкращий спосіб сподобатися хлопчикові — це його піддражнювати), але у Тома ще довго був розгублений вигляд, ніби він не міг звикнути до цього чужого йому світу, куди його так зненацька і так грубо перенесли.

А Честер — останнім часом це вже стало в нього звичкою — скористався нагодою прочитати хлопчикові мораль. Деякі люди, сказав він, схильні розважатися тим, що витріщаються з мосту на те, як розвантажують баржі; а чи замислюються вони над тим, як мало заробляють ці вантажники і як важко їм живеться?

Спершу його слова не дійшли до моєї свідомості,— як і Том, я перебувала в зовсім іншому вимірі. Страх, що пронизав усю мою істоту, коли мій хлопчик у мене на очах мало не загинув, розбив у моїй душі щось звичне й задубіле, випустивши на волю цілий рій почуттів, які тепер шугали й стиналися між собою у темних проваллях свідомості. Від руки Тома, що міцно стискала мою, ніби я була для нього єдиним зв'язком з реальністю, струміла якась владна енергія. То була навіть не любов, не волання про допомогу (на ту мить Том так само мало думав про мене, як і про Честера) , а щось зовсім, зовсім інше. І це інше нагадувало мені про те, що я вже почала забувати, хоч і не хотіла цього,— про речі, без яких дитина не може бути щасливою. Мені здається, що в дитинстві я мала це щастя, якого був позбавлений Том. Не знаю, як назвати це щастя, можливо,—«чиста радість буття».

І раптом мені стало так гидко! Гидко через те, як мій любий Честер скористався сьогоднішнім випадком, аби прочитати Томові чергову лекцію на соціальну тему. І я собі вирішила: «Лишати й надалі його під Честеровим впливом — це злочин».

Уся політична атмосфера, в якій ми жили, здалась мені раптом надзвичайно задушливою, непридатною для життя. Несподівано,— аж сама здивувалася (мене ще й досі лихоманило від думки про те, що Том міг зірватися в річку!),— я сказала, що мушу негайно відвезти малого додому.

Чоловіки віддали нам ландо. Я картала себе за те, що завдаю їм стільки клопоту, і відчувала, що вони вважають мене за типову пані, вередливу й розбещену. Але грати й далі роль зразкової дружини мені вже було нестерпно. Я була змушена, просто таки змушена покласти цьому край.

56

Звичайно, єдиною можливістю витягти Тома з політиканської атмосфери Гросвенор-Парейду — було віддати його в закритий коледж. Я знала, що Джіма відіслали до школи у шестирічному віці, коли батьки його були за кордоном, а пізніше він вступив до Істборо [10]. Всі Леттери кінчали Істборо, і ні в кого не було сумніву, що ми пошлемо туди й Тома. Тітонька неодноразово нагадувала мені, що час уже вписати туди Тома, але я знала Честерове упередження щодо подібних навчальних закладів, та й не так просто було сказати йому: «Тома треба відправити до школи, щоб розлучити з тобою. Ти надто тиснеш йому на психіку». Честер однаково б не погодився з цим (скоріше просто не зрозумів би мене); головне ж — з ним довелося б довго й нудно сперечатися,— родинні традиції для нього не існували.

Я гадаю, для більшості родин нема кращого звичаю, ніж розлучати батька з сином, коли у хлопчика починається перехідний вік, але (тепер я це добре розумію) у тих родинах, де так роблять (і де батьки переважно посідають високе становище або мають надто крутий норов), про це не думають і не говорять. Та, кажучи правду, балачки і навіть роздуми про таке можуть тільки все зіпсувати. Цей звичай передається з роду в рід, як віра (про яку теж не сперечаються), або, скажімо, форма носа.

Але Честерів «спадок» був, порівняно з моїм, трохи інакший, і мені доводилося майже з кожного приводу сперечатися з ним. Заговоривши нарешті з Честером про школу, я зрозуміла, що суперечка буде значно серйозніша, ніж мені думалося.

Я лише зауважила (знайшовши слушний момент, єдино можливий для такої важливої розмови: того дня Честер пречудово виступив з промовою і був у грайливому й навіть веселому настрої), що ми досі так і не вирішили, де навчатиметься Том.

Честер (він саме лягав спати і вже присів на ліжко з нічною сорочкою в руках; я купила йому кілька піжам, але він і далі спав у сорочці, бо в деяких радикальних колах, передусім у домі Гулда, піжам не визнавали, вважаючи їх ознакою снобізму і навіть вільнодумства) завмер.

— Знову Істборо? — вигукнув він.

Я відповіла, що ні слова не сказала про Істборо.

— Ти думаєш про це відтоді, як Том з'явився на світ.

— Але ж, Честере, чом я не можу дбати про свого сина й думати про те, що йому корисно. Гадаю, при його слабких легенях йому не така вже буде радість жити в Лондоні.— І вже сміливіше додала: — Такій вразливій дитині, як Том, обставини, що склалися в нашому домі, страшенно шкідливі.

Честер звісив з ліжка ногу й схрестив руки на грудях. Ця поза мала означати, що подумки він уже зайняв своє місце на парламентській лаві. Він уп'явсь у мене таким лютим поглядом, що я зрозуміла: момент для розмови вибрано не найкращий. Так уже ведеться, що кращі моменти стають гіршими, коли все повертає не в той убік, куди треба. Він сказав мені металевим голосом,— куди й поділася його чемність,— що посилати шестирічну дитину в закритий коледж може лише божевільний.

— Але, може, ти вважаєш, я погано впливаю на Тома чи недостатньо про нього дбаю?

— Що ти, Честере, як тобі таке й у голову зайшло? Саме тому, що ти так добре ставишся до Тома, я переконана, ти не захочеш зіпсувати його майбутнє.

— Отже, знову Істборо... Я знав, що рано чи пізно ми до цього прийдемо.

Я сказала, таж він і сам це знає: для того, щоб Тома зарахували учнем в Істборо, його слід негайно внести до списку абітурієнтів.

— Отже, ти твердо вирішила зробити з нього сноба?

— Нічого подібного. Просто я не хочу, щоб він чимось відрізнявся від інших хлопчиків нашого кола. (Я всіляко уникала при Честерові слова «клас»; почувши його, він просто шаленів). Неприємно почувати себе гіршим за інших.

— Цілком з тобою згоден. Саме тому я й кажу: треба, щоб усі діти вчилися в однакових школах.

— Не заперечую, Честере, хай вчаться в однакових, але — в закритих. Я просто не хочу, щоб Том почував себе гіршим за інших.

— Інакше кажучи, ти прагнеш зробити з нього сноба, бо всі ці твої «інші» — теж сноби. Ні-ні, я категорично проти.

— Я шаную твої погляди, Честере, ти маєш рацію.

— Тоді про що ж ми сперечаємося?— він здивовано глянув на мене.

— Та мені здається, що і я маю рацію.

— Не можемо ж ми водночас мати рацію обоє — і ти, і я?

— Не знаю, але це справді так.

Якусь мить Честер мовчки вивчав мене, а потім почервонів і сердито заперечив: