Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
По тих словах вона знову щезла у спальні (мабуть, боялась розплакатись), а коли виринула звідти, обурюючись ще голосніше, то сказала, що ніяк не добере, чом я так приліпилась до цієї гадини Честера?
Це було загадкою і для мене. Що більше я думала про те, як Честер шантажував Боба (я уявляла собі, як усе це ошелешило бідного хлопця, і катувалася думкою,— а раптом Боб вирішив, що до цього в якийсь спосіб причетна і я?), то дужче скипала гнівом. Втім, слово «гнів» тут явно недостатнє, щоб висловити всю ту огиду, страх і обурення, які охопили мене тоді (гадаю, щось подібне відчув і Честер, одержавши того листа від директора банку торі). Я чисто фізично відчула, як мене зусебіч оточують підступність і зрада. І тоді я сказала: все, немає такої сили, яка змусила б мене тепер повернутися до Честера, я назавжди залишуся з моєю любою тітонькою. Тітонька була дуже зворушена і, не стримавшись, ридма заридала. Вона знає,— сказала тітонька,— що я — єдине на всій землі створіння, яке її щиро любить. І мене охопив сором — за те, що раніше я так мало її любила, і я поклала собі у майбутньому любити її ще дужче.
І от саме в розпалі цієї надзвичайно зворушливої сцени до кімнати ввійшов Честер, обтяжений чималим кошиком з фруктами. Увійшов — і з найневиннішим виглядом привітався з нами.
53
Тітонька Леттер,— ми сиділи з нею на одному кріслі,— поволі підвелася (вона була не зовсім твереза, і пенсне збилося в неї набік,— дужче, ніж завжди), метнувши на нього пекучий погляд. Однак його поява заскочила її на гарячому,— я ще ніколи не бачила її такою збентеженою.
Відверто кажучи, я теж здивувалась. Гадаю, ні вона, ні я тоді ще до кінця не розуміли, який «товстошкірий» став Честер після всіх своїх перемог.
Честер, наче нічого не сталося, поставив фрукти на стіл і привітав нас із тим, що ми знайшли таку милу квартирку, та ще досить близько, і попросив у тітоньки дозволу прислати сюди краще, зручніше крісло.
Він поводився дуже тактовно (як родинний адвокат на похороні), але, на мій подив, зразу ж сказав, що хоч його й засмучує «невеличка розбіжність у наших поглядах», він переконаний: тітонька розуміє всю складність його становища. Звичайно, її дуже невистачатиме у комітеті, але вона вже зуміла поставити його діяльність на міцну основу.
Мені здалося, що тітонька от-от лусне від обурення. Та не встигла вона розтулити рота, як Честер миттю змінив не лише тон, а й вираз обличчя (ніби людина, яка з чемності прагне швидше покінчити з незручною ситуацією), і спитав у неї, чи не потрапляв їй на очі лист лорда Роузбері, опублікований у «Таймсі»? Чи, на її думку, треба кому-небудь з радикалів відповісти лордові?
Звичайно, тітонька чудово зрозуміла прихований сенс його монологу: він ні за що у світі не візьме її до себе на колишніх засадах, але якщо вона буде «слухняна», доступ до свого кола остаточно перед нею не закриє. Обличчя її наливалося кров'ю; мені здалося, що навіть Честер не на жарт перелякався. Ох, як я чекала від неї вибуху! Мені було нестерпно боляче дивитися, як цей чоловік преспокійно грається моєю бідолашною тітонькою, наче той кіт мишею.
Нарешті вона вичавила з себе, що йому навряд чи потрібні її поради: хоч би що вона сказала, він однаково вчинить по-своєму. А Честер ніби й не чув: він і далі говорив про листа, аналізував його, робив припущення про те, з якою метою його написано і яку підтримку він одержить від людей різних переконань; Честер згадав, що сказали про цю публікацію інші (містер Ллойд Джордж страшенно розсердився, а містер Асквіт порадив діяти якомога обережніш). І хоча тітонька вже деякий час щось зневажливо буркотіла собі під ніс, кидаючи на нього нищівні погляди (очевидно, так мала почувати себе дворняга, в якої вихоплюють з пащі шмат м'яса й натомість кидають обгризену кістку), помалу-малу вона почала йому відповідати. Воно й справді комизитися далі якось уже й не випадало. Не минуло й десяти хвилин, як тітонька вже завзято сперечалася з Честером про політику — у своїй колишній манері (хіба що трохи різкіше, ніби хотіла показати: я не маю наміру відмовлятися від своїх думок, аби зробити приємність Честерові Німмо!), і, поглянувши на них збоку, ніхто не засумнівався б, що це давні щирі друзі.
Мені бракує слів, щоб передати, як я здивувалася, коли побачила, як ці двоє людей, котрі оце щойно посварилися, здавалось, навіки, тепер зійшлися зовсім на іншому грунті,— не тільки не замирившись, але й не завдавши собі клопоту з'ясувати свої взаємини.
Однак моє обурення від того не поменшало. І коли, виходячи, Честер нагадав мені: «Ти не забула, серденько, що сьогодні в нас обідають Відлери?» (великі багатії, дають гроші на партію),— я нічого не відповіла. «Ти дуже розумний, голубчику, подумала я собі, але цього разу спіймаєш облизня. Бог із нею, з тітонькою, вона тобі пробачила — а я не пробачу».
Тільки-но ми залишилися з тітонькою удвох (я заварила їй чаю, бо вона не вміла ні налити води у чайник, ні поставити його на вогонь), як я їй сказала:
— Мене просто дивує, тітонько, як ви дозволили Честерові отак забити вам баки!
Але вона відповіла, як відрізала:
— Боже, яка ти вульгарна у виразах! Що це означає: «забити баки»? Ми з ним обмірковували вкрай важливу проблему, і він з належним розумінням поставився і до неї, і особисто до мене.
— Але ж він, тітонько, повівся з вами підло. Чи не самі ви щойно казали, ніби йому байдуже до всього, крім його особистої кар'єри?
— Ну то й що? Будемо сподіватись, він і справді зробить собі кар'єру, незважаючи на своїх підлабузників. Дякувати богові, не перевелися на світі люди, у яких вистачає мужності та честолюбства, щоб здобути справжню кар'єру. Такі люди нам дуже потрібні, особливо зараз. Поглянь, що діється на Сході. Це може обернутися війною в Європі. Але ти, звісно, навіть не вслухувалась у те, що він говорив. Якби зараз з неба зійшов сам архангел Гавриїл і сповістив, що завтра настане кінець світу, тебе хвилювало б одне: якого капелюшка надягнути з цієї нагоди.
Мені було кривдно чути від неї таке, та й ніколи я не цікавилась капелюшками і відповіла, що вона вочевидь вирішила пробачити Честерові, який поставився до неї так негідно.
Тітонька без упину бубоніла собі під ніс: «Забив мені баки!», гнів її все наростав, нібито цим я дуже образила її, і тут вона вже остаточно не втерпіла:
— Що значить пробачити? — вибухнула вона.— За кого ти нас маєш,— за провінційних бовдурів, отаких, як ти?.. І взагалі, що ти тут робиш?
— Я мала намір залишитись у вас.
— Залишитись у мене? Ти що — зовсім здуріла? Заради всього святого, візьми себе в руки, доки чоловік твій остаточно не втратив терпець і не вигнав тебе з дому. Тобі й так пощастило, що він прийняв тебе назад після твоїх походеньок.
Я мало не зомліла.
— А як же тоді ставитися до всіх ваших попереджень?— насилу вичавила я з себе.
Але вона в'їдливо відповіла: якщо я не здатна впоратися з чоловіком, що бігає за мною, висолопивши язика, то й четвертувати мене мало.
Одне слово, тітонька дала собі волю і наговорила такого (мабуть, вона не могла змиритися з тим, що в мене на очах її пошито в дурні), що я була рада піти й поспішила додому, аби встигнути переодягтись до вечері.
Того вечора Честер був такий жвавий, дотепний і милий (на людях він поводився зі мною аж надто церемонно), що перевершив самого себе: його просто роздимав переможний тріумф. Він раз у раз кидав на мене через стіл вдоволені погляди, і в них з'являвся той самий блиск (обід був на чотири особи, й Честер сидів досить близько, тож я могла бачити вираз його очей), який я помічала в них після мітингу, коли Честерові щастило взяти на глум котрогось бідаху, що посмів чіплятися до нього з якимось там запитанням.
Все — і те, як він тримався того вечора, і навіть те, з яким поважним виглядом походжав перед сном по кімнаті в самій сорочці (в нього була непогана статура, якби не ноги — незграбні, надто мускулясті й надто волосаті),— свідчило про явний тріумф. І хоч він удавав, ніби радіє візитові багатих Відлерів («Відлерова підтримка варта місця у кабінеті міністрів!»), і вітав мене з успіхом («Я ніколи не бачив тебе такою чарівною!»), насправді його розпирало від насолоди зовсім з іншої причини. Він святкував перемогу не лише над тітонькою, а й наді мною. Навіть даруючи ці компліменти, він дивився на мене з таким переможним виглядом, ніби хотів сказати: «Тепер ти, голубонько, у мене в руках... Цікаво, якої ти заспіваєш далі?»
