Бувальщина прикордонника Гриви - Кирилюк Григорий Васильевич (читать книги онлайн .txt) 📗

Начальник вернувся до столу, простяг руку до зеленої коробочки польового телефону, подзвонив і незабаром почув знайомий голос начальника загону.

— Товаришу полковник, доповідає «Стіг», — сказав у трубку начальник застави. — Дозорний наряд командира відділення Гриви тридцять — тридцять п’ять хвилин тому в квадраті 24–03, поблизу безіменного потоку, де сьогодні почалась порубка, виявив сховані обгортки від шоколаду німецької фірми «Дубль В», виготовленого у Берліні, з портретом Гітлера. Гадаю, що ця деталь має відношення до надісланої вами шифровки… Моє рішення? Вислав посилений дозор у район лісосіки. Зараз посилаю групу переслідування з службовим собакою Жаром. Всі підступи до кордону перекриваю негайно… Слухаюсь!.. Буде виконано!

Коли прикордонник Заграйко з двома товаришами, взявши собаку Жара, вирушив на пошуки слідів, начальник зібрав решту бійців і молодших командирів застави, повідомив їм тривожну новину:

— Минулої ночі німецький розвідувальний літак порушив повітряний простір в районі міста К. Зенітники підбили літак. Він упав у лісі. Обгорілі рештки його знайдено. Загиблих льотчиків не виявлено. Є підстави думати, що екіпаж скористався парашутами і приземлився у прикордонній смузі. Цілком вірогідно, що льотчики спробують перейти через кордон. Можливо, на ділянці нашої застави. Ми маємо досить несподівану знахідку…

Начальник застави передав присутнім обгортки шоколаду.

— Пізнаєте, хто на портреті?

— Пізнаємо, — відповіло кілька голосів, — їхній фюрер… Гітлер…

— Перевірка контрольної смуги не виявила порушення кордону, — вів далі начальник застави. — Певно, коротка літня ніч не дозволила екіпажу перебратися через смугу…

Задзвонив телефон. Усі присутні затаїли подих, ждали, що скаже зелена трубка.

— Сліди ведуть у потік? — перепитав начальник застави. — Значить, водичкою? А як ви виявили? Ага. Зрушені камінці лежать мохом донизу? І так на відстані п’ятисот метрів? О, це гірше. Там мочари… Жар далі не бере сліду? Гаразд. Будьте біля потоку…

І, звернувшись до присутніх, наказав:

— Всім одержати у старшини сухий пайок на добу і бути готовими до виходу на кордон!..

А Ілько, нічого не відаючи про всі ці події, тим часом віз троси на лісосіку. Поруч з ним сидів Устимко. Братик таки упросив матір, і вона відпустила його з Ільком.

Устимко не зводив очей з дороги — так йому хотілося побачити оленятко.

Проїхали вони, можливо, з півтора кілометра. В тіні дерев хлопчики не помітили, як спершу ріденькі, потім густіші хмари закрили сонце. Коли віз проторохтів через місток, над горами сяйнула блискавка. Почав накрапати дощик.

Хлоп’ята натягли на себе брезент, яким прикривали продукти. Вихор і Зірка йшли вперед рівним кроком. У небі оглушливо гримнуло.

— Ти не боїшся грому, Устимку? — питає Ілько.

— Ні. Він же тільки в горах гарцює, правда, Ільчику?

— Ага, в горах.

— А оленятко тепер, мабуть, не вибіжить на дорогу?

— Сховалось від дощику.

— От і не сховалось, Ільчику. Я буду файно дивитись на дорогу, то й побачу. — Устимко трішки підвівся і лячно гукнув до братика: — Що це, Ільчику?!

Ілько схопився на ноги.

— Це… це по-о-овідь, Устимку!

Ілько силоміць посадовив Устимка на Зірку. Сам вихопив із-за пояса ножика, кинувся до посторонків, обрізав їх, виплигнув на Вихора. Коні відчули небезпеку, рвонулися на схил гори. А внизу вже розіллялася несподівана повідь — десь в горах пройшов великий дощ. У вузькій долині понад потічком, де пролягала дорога, клекотало, булькало, шумувало, наче в казані над великим вогнем.

Коні щосили дерлись між корчами на гору. Устимко обома руками тримався за гриву Зірки. Поруч колупав землю копитами Вихор. На ньому пригнувся Ілько. Він гукав до братика:

— Устимку, вода воза трутила. Тримайся!

— Я сі тримаю, Ільчику.

— Коні самі не підуть у воду. Вони знають!

Вибрались на рівніше місце. Попереду не було ні густого лісу, ні корчів. Манячили під низькими хмарами поодинокі куші ліщини. Везуть коні змокрілих хлоп’ят, а куди? Врятували від прудкої течії, а тепер можуть натрапити на вовків. Але неньо казав Ільчикові, що вовки бояться грому, то й десь поховалися. Ілько згадав, що зовсім недалеко, за лісосікою, починається кордон. Добре, коли їх зустрінуть прикордонники. А як не зустрінуть?..

Коні йдуть та йдуть.

Хлопчики сидять на них мовчки, принишкли. А від навислих хмар аж сутінно, хоч ще далеко до вечора. Нарешті попереду щось забовваніло, наче вежа. Коні підійшли до неї й уткнулися головами.

— А-а-а, хитрі,— зрадів Ілько, — ади, Устимку, коні сіно почули. Під оборіг привезли. От тямухи… — Потім огледівся й вигукнув: — Та це ж починається полонина! Я ж тут був з неньом!

— А вовків тут немає, Ільчику? — дрижачим голосом спитав Устимко. — Я боюсь вовків…

— Не бійся, — підбадьорював братика Ілько, — тут недалеко прикордонники. Із зброєю, о!

Над оборогом добротний дашок. Він зіп’ятий над чотирма наріжними стовпчиками. До них і прив’язав коней Ілько, подерся по стовпчику на сіно. За хвилину він повеселілим голосом гукнув до братика:

— Устимку, а тут сухо-сухо і тепло. Лізь до мене!

— Я впаду, Ільчику!

Ілько миттю зсунувся вниз, підсадив братика, і ось хлоп’ята уже в сухому сіні, як горобенята у гнізді, кубляться. Все глибше і глибше занурюються в запашне сіно.

— Ільчику, — почувся голос Устимка, — ади, щось біле-се-ньке, біле-се-ньке…

— То є якийсь… крам! — здивувався Ілько, витягуючи з-під сіна тонку, міцну і слизьку матерію. Наче вода, лоскотно вибігала вона з його чутливих долонь. — І пацьорки… Що то є?

— Бр-р-р… студено мені, Ільчику.

— А, що буде — най буде. Скидай мокру сорочечку, Устимку. Я тебе окутаю ось цією файною вереткою [3].

Братики загорнулися в білосніжну матерію, прикрилися пахучим сіном по саму шию, тільки голівки видно, щоб зручніше було наглядати за кіньми.

Десь стороною шумувала велика злива.

Над полониною котилися низькі клубчасті хмари, посипаючи молоду траву росянистим дощиком. Коні сумирно пофоркували внизу, хрумали сіно. Братики зігрілись у сіні, як у мами під пір’яною ковдрою. їм захотілося спати. Перший замовк Ілько. Устимко спитав:

— Ільчику, ти вже спиш?

— Ні.

— Про вовків думаєш?

— Ні. Про царя, Устимку.

— А якого царя? Повідай мені.

— Як ловив оленятко, то знайшов я того царя… на папірцях, о! Прикордонники взяли. Казали, що то є всіх шпигунів цар, о! Ну, спи, Устимку, спи. Дощ перестане, сонечко вийде, а мо’ прикордонники нас найдуть, тоді й додому поїдемо. Спи…

Але Устимко не міг заснути. Для нього все те було надзвичайно цікаве й таємниче: цар, шпигуни, прикордонники, біла веретка у сіні під оборогом… Він хвильку мовчав, потім вивільнив руку і сіпнув Ілька за чуб, показуючи на пагорбок:

— Ади, ади, Ільчику, ноги!

— Що ти, Устимку? Які ти ноги вгледів? То хмарини…

— Хіба хмарини ходять? Он-о-он!

Ілько неохоче визирнув з свого кубла і схопився, немов опечений. Устимко не помилився. Одна… дві… три. Три пари ніг ідуть в бік кордону. Ілько не бачив постатей тих, чиї це були ноги. їх сховали хмарини. Але ноги, як ножиці, мах-чик, мах-чик, мах-мах… «Ой, це нас розшукують!» — зрадів хлопець і гукнув:

— Ідіть сюди-и-и-и! Ми ту-у-ут! Під оборо-го-м!!!

Ноги зупинились. Потупцялись на місці. І — несподівано побігли далі. Незабаром вони зовсім щезли, ніби разом з хмаринами піднялись над землею.

— Не-е-ема… — розгублено мовив Устимко.

— То не наші,— стривожено сказав Ілько. — Бігме, Устимку, не наші люди.

Дощ не переставав. Не видно було жодного просвітку в небі. Хлопчики зігрілись, обсохли і заснули. Устимко щось пригортав рученятами до грудей. Мабуть, уві сні ловив оленятко…