Бувальщина прикордонника Гриви - Кирилюк Григорий Васильевич (читать книги онлайн .txt) 📗
— Дивлюсь собі… — ніяковіючи, відповів Ілько.
— Гм, дивлюсь собі,— примружився лісоруб, — значить, байдики б’єш, Іллюхо-тямухо. А у нас возій спіткнувся та й вивихнув ногу і тепер у лікарні. А ти вже такий, що міг би й возія замінити, га?
— То чому ні? От спитаю неня…
— Я сам його спитаю. — І, подобрішавши, додав: — Так ти, Іллюхо, завтра зранку аби був у мене. Маєш довгі канікули?
— А на все літо, вуйку…
— То добре… Будемо різати ліс на прикордонні.
Батько не перечив Ількові стати возієм. Навіть радів, що синові трапилась посильна праця на лісоділянці. Підвезти лісорубам інструмент чи харчі, насипати коням вівса в жолоби та повести до потічка напоїти — не така вже й важка робота. І лісосіка недалеко. Катайся собі туди й назад у супроводі як не лісорубів, то майстра або прикордонників…
Ранок застав Ілька коло стайні лісоділянки. Вихор і Зірка задумливо похрупували буряки з вівсом. Ілько чистив їх скреблом та щіткою. Розумні тварини стояли сумирно, покірливо наставляли голови, коли їздовий накладав на них шлеї. Ілько завбачливо повисмикував гриви з-під шлей, щоб не натерти коням шиї, рівняв посторонки, щоб орчики не стукали їх по ногах. Лісоруби дивилися на Ілька, попихкували люльками і говорили між собою:
— Ади, Ілько відає діло…
— То є втіха єму.
— А най тямує.
Біля комори навантажили Ількові на віз свіжоспеченого хліба, поклали солонини, поставили діжечку бринзи, мішечок кукурудзяного борошна, а в самому задку припасували мідний казан. І — в путь.
Теплий, радісний день пливе над Карпатами.
Ілько поволі їде знайомою дорогою. Попереду, на відстані кілометра або й того менше, ідуть собі гуртом лісоруби, гомонять.
Море лісових квітів зачаровує хлопця. Майже до коліс припадає розквітлий звіробій, рожевими пелюстками тремтить шипшина, мідними головами жовтіє буркун. Над ровами та якимись старими ямами цвіте плакун-трава. Ваблять зір перші чорниці, тендітні сироїжки, лисоголові маслюки.
А птахи? Що вони виробляють з самого ранку в лісі!.. Заслухався маленький возій, задивився, замріявся… Раптом Вихор і Зірка задерли голови, форкнули, смикнули віжки, поточились назад. Ілько глянув уперед і побачив зовсім недалеко на дорозі оленя. Олень здивовано зиркнув чорними великими очима на коней, тупнув ногою і, поки Ілько підбирав віжки в руки, стрибнув з дороги вбік, зник у чагарнику.
Ілько аж иа ноги звівся. І в цю мить він помітив, як слідом за рогатим оленем метнулось маленьке оленятко. Воно застряло в сухоломі, перевернулося на спинку. Ілько накинув віжки на гілку дубочка, що ріс над самою дорогою, підбіг до сухолому. Він упав на оленя, обхопив його, як маленьку дитинку, руками. Оленя відчайдушно пручалось, але не могло вивільнитись з чіпких рук хлопчика.
Оленя було мокрісіньке від вух до ратичок.
— Файно викупалось у росі,— ласкаво заговорив до нього Ілько, — але ти не смикайся, не плач, не тремти. Я тебе не вб’ю. Ось нарву травички, витру, обсушу…
Ілько простяг руку між сухоломом за торішнім злежалим листям. Воно лоскотно зашерехтіло під пальцями. Та замість листочків він підняв сіруваті, дивно поцяцьковані папірці. «Ого! — мовив до себе Ілько. — Які цікаві! А най потім роздивлюсь». І поніс папірці разом з оленятком до підводи.
На лісосіці підводу зустріли знайомі прикордонники на чолі з командиром відділення Гордієм Гривою. Вони перевірили у лісорубів перепустки. Ілька лише жартівливо спитали:
— А в тебе, Ілько, є папери?
— А маю, маю, — несподівано відповів хлопчик.
— Що, на оце оленя паспорт дістав у заповіднику?
— Ні. Я його злапав на дорозі. А папери ось… нате.
Гордій Грива взяв з Ількових рук папірці, здивовано роздивляється. Що за чудасія?.. «Бер-бер-бер», — беркає командир, а зрозуміти напису чужою мовою не може. З’юрмились прикордонники довкола командира, розглядають малюнки.
— То якийсь цар, — втручається Ілько, — лишіть мені. Я відвезу сестричці. Най бавиться.
Один з прикордонників узяв папірці в свої руки, понюхав і вигукнув:
— Щоб я пропав, коли у цій обгортці не лежав шоколад!
— Агій на вас, хлопці,— мовив лісоруб, що стояв поблизу. — На наших лісосіках чоколяди споконвіку не росли. Та й з лісорубів ними ще ніхто не ласував. Хіба у пана лісничого коли бувало…
— Обгортки зовсім свіжі, — сказав Грива. — Як вони потрапили сюди? — І до Ілька: — Де ти знайшов ці папірці, Ільчику?
— Зараз покажу. От най заберуть усе з воза.
З лісосіки поверталися до лісодільниці вчотирьох: Ілько, два прикордонники і Гордій Грива. На тому місці, де Ілько зловив оленятко, дозорці розпрощалися з юним возієм. Вони захопили з собою папірці з «царем».
Ілько ж швиденько подався додому, радіючи, що везе такий несподіваний дарунок сестричці Домці та молодшому братикові Устимкові.
Ще з хвіртки Ілько гукнув Домці та Устимкові, які гралися на подвір’ї під волоським горіхом:
— Ану, вгадайте, що у мене в мішку?!
— Пока-жи, Ільчику, — затягнув Устимко, — по-ка-жи…
— Звірюку ймив, ось що! — мовив Ілько і показав мордочку оленяти. — Вовк, г-рр-рр…
Домця випустила кошика з рук і з криком та лементом побігла до хати.
— Мамцю, Ілько вовка ймив. Я боюся во-в-ка!
— Не репетуй, дурненька. Це не вовк! — гукнув їй услід Устимко.
— Хр-хр-р, — лякав Ілько Устимка, — баць його лобиком.
— А я не боюсь кізочки, а я не боюсь…
— Це оленятко, Устимку.
Сінешні двері трішки відхилилися, з-за них визирнули лякливі оченята Домці. Вона недовірливо дивилася на Устимка, який уже гладив по голівці оленятко і слізно просив:
— Ільцю, подаруй мені оленятко, подаруй!
— Ні, я його Домці віддам. Вона виростить з нього великого оленя. Він буде у нас на подвір’ї пастись. І тоді до нас з усіх осель ходитимуть люди дивитися, о!
— А ти мені ще зловиш, Ільчику?
— Зловлю.
— А я оленятко вирощу і пущу в ліс. Потім воно само до нас буде прибігати. Ага, Ільцю? Правда, буде?
— А буде.
— Але ж ти візьмеш мене з собою, Ільцю? — заглядає Устимко в братові очі.— Я хочу видити, як ти будеш ймити оленятко. Візьми…
Ілько задумався. Воно удвох веселіше їхати. Але… чи відпустить мати братика?
Та поки що Ілько сів обідати. А мати сказала — як прийде батько з застави, то змайструє оленяткові кліточку. Домця вже зготувала тваринці кукурудзяну кулешу, посипала цукром, але оленя не їло. Мати дістала соску, налила у пляшечку молока, настромила соску на шийку і підставила до мордочки тваринки. Оленя крутнуло голівкою, наче соромилося ссати при чужих. Та коли мати запхала соску йому в рот, оленя весело зацмокало. Діти вдоволено забігали довкола нього. Ілько аж присідав, сміючись з кумедної тваринки. Він геть забув і про «царя» на шоколадних обгортках, і взагалі про знайдені папірці. Нарешті й сам підсів до миски з кулешею. І так смачно обідав, наче справжній лісоруб.
Тим часом знайдені Ільком папірці з «царем» примусили Гордія Гриву відіслати прикордонника Громика на заставу. А сам він лишився з Вариводою в районі лісосіки…
— Коли виявили обгортки? — з незвичайною зацікавленістю запитав начальник у Громика.
— Хвилин тридцять тому.
— Де саме?
— На закруті потоку.
— Ясно. Що ви помітили на місцевості біля схованки шоколадних обгорток?
— Трава не зім’ята. Роса не струшена. Слідів нема.
— Повертайтесь на лісосіку, — наказав начальник, — і пильно несіть службу. Знахідка хлопчика дуже інтересні…
— Слухаюсь.
Відіславши Громика, начальник з дзвоном відімкнув залізну скриньку, де у нього зберігались секретні документи, дістав щойно одержану тривожну телеграму з загону. Ще раз перечитав її, швидко підійшов до карти. Ось воно, голубувате «колінце» потоку поблизу дороги. Він добре знає цю місцевість. Взимку тут хоч писанкою покоти — така пухнаста снігова рівнина з темно-зеленими ялицями, може, столітнього віку. Напровесні, коли щезає сніг, над джерелом, у затінку, ще довго блищать срібні скалки крижин. Влітку потік заростає густою травою, а дно його береться зеленим нальотом моху. Прибіжить косуля напитись, зрушить копитцем камінчик, і він біленькою цяточкою булькає в прозору водичку. Восени потік і його береги засипає листя бука, ліщини, затрушує хвоя. Слід людини тоне в цьому настилові. Але ж зараз кінець травня?! Над потоком буйно підводиться молода трава, витягується в стебло. Наступи, і слід віддрукується, як печатка на зеленому аркушеві. «Якщо ці обгортки дійсно сховані були німецькими льотчиками, то в якому ж напрямку вони пішли, не лишивши по собі слідів? Невже потоком? А це гірше… Жар може не взяти слід. Запах вода змиває. А де парашути екіпажу? Це ж не голка в стіжку сіна».
