Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

Околиці ферми, гай, чагарі — усе те, мов уві сні, промайнуло повз Елізу й лишилося позаду, а вона простувала собі далі, минаючи одне по одному знайомі місця, не відчуваючи втоми, не спиняючись перепочити, аж поки рожевий світанок застав її за багато миль від тих місць, на великій дорозі.

Еліза не раз супроводила свою господиню, коли та вирушала навідати якихось родичів у невеликому містечку Т., на березі річки Огайо, тому вона добре знала ту дорогу. Дістатись туди і якось перебратися через річку — то було перше, що вона похапцем визначила собі за мету, коли надумала тікати. А там — нехай буде, що буде.

Коли на дорозі почахли з’являтися запряжені кіньми візки, Еліза, чуття якої були загострені небезпекою, збагнула, що її кваплива хода й нестямний вигляд можуть викликати підозру. Тому вона спустила хлопчика на землю, поправила на собі одяг і пішла хоча й швидко, проте не настільки, щоб це привертало до неї увагу, У клуночку в неї були коржики та яблука, і тепер вони стали їй у пригоді, щоб змушувати малого швидше йти. Еліза котила яблуко перед собою, хлопчик пускався бігти за ним, і з допомогою цієї вигадки вони здолали ще одну милю.

Невдовзі вони підійшли до густого гайка, де дзюркотів прозорий струмочок. Хлопчик давно вже просив їсти й пити, тож Еліза перелізла разом з ним через огорожу і, примостившись за великою кам’яною брилою, щоб не видно було з дороги, дістала з клуночка йому поснідати. Хлопчик був здивований і засмучений тим, що вона сама нічого не їсть, та коли він обняв її за шию і спробував упхнути їй у рота коржик, вона відчула, як до горла їй підступає давлючий клубок.

— Ніні, Гаррі, любчику мій, матуся не може їстоньки, доки не сховає тебе від біди! Нам треба йти далі… ще далі, аж поки дійдемо до річки.

І вона знову швидко вийшла на дорогу і знову рушила вперед, стримуючи себе, щоб її хода видавалась розміреною та неквапливою.

Тепер Еліза була за багато миль від тих місць, де її знали в обличчя. Та коли б і трапився дорогою хтось знайомий, вона подумала, що добре ім’я її господарів надто відоме, тож навряд щоб у ній запідозрили втікачку. До того ж і сама жінка, і її хлопчик мали досить світлу шкіру, і з першого погляду ніхто й не подумав би, що вони належать до кольорової раси, — ось чому вона сподівалася пройти непоміченою.

Отак собі міркуючи, Еліза десь над полудень спинилася біля чепурного фермерського будиночка, щоб перепочити й купити якоїсь їжі для себе та дитини. Тепер, коли небезпека віддалилась, її надлюдське нервове напруження трохи послабло, і вона відчула втому й голод.

Господиня, добродушна й балакуча жінка, була рада, що нагодилася жива душа, з якою можна поговорити; тож її цілком задовольнило Елізине пояснення, ніби вона вирушила погостювати тиждень у знайомих, які живуть неподалік. О, як би вона хотіла, щоб це справді було так!..

За годину перед заходом сонця Еліза підійшла до містечка Т. — зовсім зморена, із збитими ногами, одначе не занепала духом. Передусім вона поглянула на річку— адже там, на тому березі, була воля!¹

1 Річка Огайо, ліва притока Міссісіпі, правила за кордон між рабовласницьким штатом Кентуккі та «вільним» штатом Огайо.

Стояла провесна, і річка кипіла й вирувала. Величезні крижини, важко перехиляючись, сунули за водою. Берег з боку Кентуккі химерно випинався далеко в річку, і крижані брили громадилися тут одна на одну й застрягали у вузькому закруті, перепиняючи дорогу кризі з верхів’я, і та крига стала на всю широчінь річки, утворивши щось ніби величезний хиткий пліт, який майже сягав кентуккійського берега.

Еліза на хвильку спинилась, оглядаючи цю невеселу картину: вона одразу збагнула, що на пором тут нема чого й сподіватися, а тому рушила до невеличкого заїзду на березі, щоб розпитатися про перевіз.

Господиня поралась коло плити, заклопотана готуванням вечері. Почувши позад себе лагідний та сумний Елізин голос, вона обернулася з виделкою в руці.

— Вам чогось треба? — запитала вона.

— Чи нема тут якогось човна, щоб переправитись на той бік у Б.? — озвалась Еліза.

— Де там! — відказала жінка. — Човном тепер не переїхати.

Страх і розпач, що відбились на Елізиному обличчі, вразили господиню, і вона запитала:

— Вам так треба на той берег? Хтось занедужав? Я бачу, ви дуже стривожені.

— Моїй дитині загрожує велика небезпека, — сказала Еліза. — Я дізналася про це тільки вчора ввечері і пройшла чималу дорогу, щоб потрапити на пором.

— От біда! — мовила жінка, враз пройнявшись материнським співчуттям. — Так мені вас жаль… Соломоне! — гукнула вона у вікно до невеликої хатини на задвірку.

У дверях з’явився чоловік у шкіряному фартусі, з бруднющими руками.

— Слухай, Соломоне, — мовила до нього жінка, — той чоловік повезе сьогодні вантаж через річку?

— Він казав, спробує, якщо можна буде переїхати, відповів Соломон.

— Тут є один, що має сьогодні ввечері переправити дещо на той бік, як не злякається, — пояснила господиня. — Він прийде сюди вечеряти. То ви посидьте, почекайте його… Ач який гарненький хлопчик! — додала вона, простягаючи малому коржика.

Та хлопчина, зовсім знеможений, аж плакав з утоми.

— Бідолаха! Він не звик так багато ходити, а я його весь час підганяла, — мовила Еліза.

— Ну, то покладіть його отут, — сказала господиня, відчиняючи двері до маленької спальні, де стояло зручне ліжко.

Еліза поклала змореного хлопчика на ліжко і тримала його рученята в своїх, доки він заснув. Та для неї спочинку не було. її вогнем пекла думка про переслідувачів, і вона втупила тужливий погляд на збурену, неспокійну річку, що пролягла між нею та жаданою волею.

Тут ми її на час і залишимо, щоб побачити, що роблять її переслідувачі.

Хоч місіс Шелбі обіцяла, що обід буде подано зараз же, проте скоро з’ясувалося — і то вже вкотре, — що слово куди прудкіше від діла. Отож, незважаючи на наказ господині, вголос даний у присутності містера Гейлі і переказаний тітоньці Хлої принаймні півдесятком юних посланців, та високоповажна особа лише сердито пирхнула, покрутила головою і знову взялася до роботи з надзвичайною статечністю й неквапливістю.

Не знати чому, але вся челядь була переконана, що зайве зволікання не завдасть господині великої прикрості. Аж подив бере, скільки враз нагодилося всяких причин, щоб затягти справу. Один безталанний невдаха примудрився перекинути підливу, і довелось готувати її наново, з усією належною увагою та ретельністю. Тітонька Хлоя прискіпувалась до найменших дрібниць і на всі запити коротко відказувала: вона, мовляв, не подасть на стіл сиру підливу з тієї причини, що комусь там треба когось ловити. Ще один грішник перекинув відро з водою і мусив знову тюпати до криниці, а інший, в свою чергу, упустив на підлогу масло. Час від часу в кухні з’являвся якийсь вісник і хихочучи повідомляв, що містер Гейлі «такий сердитий, аж на стільці ніяк не всидить, і тільки те й робить, що бігає то до вікна, то до дверей».

— Хай побігає! — обурено мовила тітонька Хлоя. — Ще не те йому буде, коли не схаменеться. Ось прийде його остання година, то побачимо, якої він тоді заспіває.

— Не минути йому пекла, щоб я так жив, — сказав малий Джейк.

— Та й по заслузі! — похмуро докинула тітонька Хлоя. — Він же стільки душ людських занапастив, що й не злічити! — І вона високо піднесла руку з виделкою.

Усі в кухні дуже шанували тітоньку Хлою і пильно дослухалися до кожного її слова. Отож і тепер, коли обід нарешті понесли до їдальні, кухонна челядь мала хвилину дозвілля погомоніти з нею і послухати, що вона скаже.

— Він горітиме в пеклі цілу вічність, правда ж? — спитав Енді.

— Ото б мені подивитись на нього! — докинув малий Джейк.

— Діти!.. — раптом пролунав голос, і всі здригнулися.

То був дядько Том. Він тихо зайшов до кухні й стояв у дверях, слухаючи їхню балачку.

— Діти, — сказав він. — Ви самі не тямите, що кажете. Вічність — то страшне слово, жах навіть подумати. Не можна бажати вічної муки ні одній живій істоті.