Дівчинка з Землі - Булычев Кир (читать книги бесплатно .txt) 📗
15
Камера, в якій опинилась Аліса, була маленька і голісінька. Навіть стільця в ній не було. За дверима чулися голоси. Це була зовсім не камера, а просто один із складів космодрому, з якого спішно винесли все, щоб посадити туди державну злочинницю, котра вчинила замах на космонавтів.
Аліса сіла на підлогу. Вона була щаслива, тільки дуже стомилася і хвилювалась, що стало з археологом Рррр.
Вона розуміла, яка паніка зараз зчинилася на всій Колеїді. Адже ніхто нічого не може збагнути. І всі допитуються один у одного, чи живі й здорові космонавти. І тисячі всяких страшних чуток ходить по Колеїді.
Минуло хвилин п’ять, потім ще п’ять.
“Напевно, — подумала Аліса, — зараз усі клопочуться про космонавтів, їм не до мене”.
Згодом інша думка зародилася в голові. Дуже добре — їй пощастило врятувати Колеїду. А далі що? Адже ж їй тепер звідси ніколи не вибратися. І ніколи вона більше не побачить гамірливого й доброго Громозеку і не повернеться додому, на Землю…
Їй хотілося плакати. І вона заплакала. Може, навіть не з жалю до себе, а тому, що дуже стомилася й перехвилювалась. А коли вона трішки поплакала, то настрій у неї покращав. Бо вона зрозуміла, що її нізащо не залишать у біді. Якщо треба, з Землі привезуть іще три машини часу. І тоді сюди прийдуть по неї і Петров, і Річард, і, може, навіть сам Громозека. І все пояснять колеїдцям. І, можливо, навіть Алісі тут поставлять пам’ятник…
Й Аліса задрімала, прихилившись до білої стіни.
Її й справді ніхто не допитував, бо спочатку на космодромі зчинилася страшенна паніка. Та коли Алісу повели, а туман розтанув, то виявилося, що космонавтам анічогісінько не сталося. І якщо вже вони прилетіли, все одно урочистість мала тривати далі. І про Алісу на якийсь час забули.
16
Аліса не знала, скільки вона проспала. Може, хвилин десять, а можливо, й три години. Але раптом вона почула:
— Алісо!
Вона враз розплющила очі й огледілася.
Камера була порожня. За дверима так самісінько гупали кроки — її старанно охороняли.
— Алісо, ти мене чуєш?
— Це ти, Рррр?
— Я. Підійди до найдальшого від дверей кутка й допоможи мені.
Аліса тихенько підвелася й підійшла, куди велів Рррр.
І вона побачила, що там, у кутку, ґрати. До ґрат знизу притислося пухнасте обличчя маленького археолога.
— Не журися, — прошепотів археолог, підморгуючи бузковим оком. — Ми тебе виручимо.
— А ти як тут опинився?
— Зараз нема коли розповідати. Одне слово, поки вони кричали й ганялися за тобою, я розкрив “блискавку” на сумці і вискочив. Мене мало не затоптали. А потім я простежив, куди тебе повели, — адже на кошеня ніхто не звертає уваги. Тим паче, хвоста я все-таки пришив.
— Ну, і далі що?
— А далі я обстежив цю будівлю. І знайшов ґрати. Я їх відімкнув знизу, але мені бракує сили їх підняти. Нумо швиденько, піднатужся.
Аліса взялася за ґрати. Ґрати піддавалися ледве-ледве.
— Тягни! — благав Рррр. — Вони ось-ось по тебе прийдуть.
За дверима почулися голоси. Хтось ішов до камери.
Аліса щосили смикнула за ґрати, і вони випали й лунко дзенькнули об кам’яну підлогу.
— Стрибай! — наказав Рррр. — Не бійся, тут невисоко.
І тої миті, коли двері в камеру почали відчинятися, Аліса, замружившись, стрибнула в чорну дірку, і Рррр ледве встиг відскочити вбік.
— Біжи за мною, — сказав він.
Аліса довго бігла темними коридорами складного підземного господарства космопорту. Вона понабивала синців на руках і колінах, порвала рукав плаття, але зупинитися не могла — Рррр біг попереду і підганяв її:
— Спочинеш дома. Чуєш, за нами погоня.
Вони встигли вибігти на задній двір космопорту за хвилину до того, як усю будівлю оточили війська. Врятувало їх те, що народу на космодромі досі ще було так багато, що солдатам і поліцейським, які ловили державну злочинницю, було важко пересуватися швидко.
17
Довгий гамірливий день на планеті Колеїда вже кінчався. Сонце опустилося до високих дерев парку, який тягся за космопортом.
— Ой, як я втомилася! — мовила Аліса, добігши до першого де рева й обійнявши його стовбур. — От-от упаду.
Пухнастий археолог визирнув із-за дерева, дивлячись, чи нема погоні.
— Не розпускайся, Алісо, — сказав він. — Тримай себе в руках. Зроблено тільки половину справи.
— Чому половину? Ми ж усе зробили і врятували планету.
— Не знаю, — відповів Рррр. — Не знаю, моя дівчинко.
Він говорив, наче старий, мудрий дідусь.
— Ти розпилила вакцину, це так. Але тільки якщо ми повернемося назад, то дізнаємось, чи дало це який-небудь результат.
— Ти хочеш сказати, що ми повернемося і все лишилося як досі?
— Не знаю…
— Тоді краще не вертатися. Краще залишитися тут.
— Ти стомилася, Алісо, — мовив Рррр, — нервуєш.
До лісу долинали глухі удари барабанів. Це далеко-далеко грали оркестри. Густе тепле повітря здригалося від барабанного бухкання. Над дахом космопорту злетіла гірлянда величезних різноколірних кульок.
— Я просто не можу уявити, що вони всі захворіють, — озвалась Аліса.
— Можливо, й не захворіють. А якби ти не розпилила вакцини, ти б напевно знала, що всі вони приречені. І було б ще гірше.
Аліса кивнула. Маленький археолог казав правду.
— Відпочила трішки? — спитав він. — Нам треба поспішати. До темряви ми повинні відійти далеченько від міста.
— А куди ми тепер? — поцікавилась Аліса, якій нікуди йти не хотілося. Лягти б зараз на траву і заснути. А прокинутися вже вдома. — На вокзал?
— Ні в якому разі, — відповів Рррр. — Нас там відразу впізнають. Адже ти зараз після космонавтів найпопулярніша людина в місті. Кілька мільйонів колеїдян бачило тебе по телевізору. Ми підемо пішки.
І вони пішли через ліс. Рррр біг попереду. Він ішов за сонцем так, щоб вибратися до залізниці й уздовж неї добиратися до містечка, біля якого табір археологів.
Аліса натерла ногу, але роззуватися Рррр не дозволив. “Цікаво виходить, — подумала Аліса. — Поки ми їхали туди, я була головною, а тепер він раптом згадав, що він старший, і веде мене”.
Та сперечатися з маленьким археологом не хотілося. І не хотілося переконувати його, що все одно Петров із Річардом знайдуть їх і врятують. Адже Рррр тоді неодмінно скаже, що їх можуть не знайти.
Несподівано ліс кінчився. Він виявився вузьким. За ним починалося пустище, а далі знову будинки. І вийти з-під дерев було не можна— над пустищем кружляв маленький жовтий вертоліт, і від будинків до лісу поволі рухався цеп поліцейських.
— Облава, — сказав Рррр. — Вони підозрюють, що ми сховалися в лісі.
— Що робити? — спитала Аліса. — Заліземо на дерево?
— Вони здогадаються. Біжімо назад.
Виявляється, Рррр помітив у лісі якісь будівлі. Туди він і повів Алісу.
На чималій витоптаній і запиленій галявині, обгороджені низьким парканчиком, стояли атракціони — гойдалки, гірки, “чортові колеса” та інші машини для розваг, схожі на ті, що стоять у парках на Землі, і водночас зовсім не такі.
Втікачі залізли під скрипучу карусель і вляглися на землю. Зовсім близько нависала дощана підлога, і в щілину між дошками Аліса бачила тоненьку смужку дуже ясного неба.
Вони вчасно сховалися. Хвилини через три до атракціонів підійшли поліцейські. Чути було, як вони перегукуються. Потім один із них виліз на карусель, і дошки вгиналися під його чобітьми.
Алісі захотілося пчихнути — під каруселлю було повно пилюки й душно. Поліцейський зупинився просто над нею, затуливши підошвами світлу смужку, і спитав голосно в когось:
— Під каруселлю дивився?
— Ні, — відповіли здаля. — Сам поглянь.
— У мене ліхтаря нема.
— Без ліхтаря побачиш. Навряд чи хто туди міг залізти.
