Дівчинка з Землі - Булычев Кир (читать книги бесплатно .txt) 📗
— Ну що ж, — мовив Перший капітан, — усі тут, нікого не забули?
— Усі, — відповів я.
Верховцев повів по драбині двох піратів, а я підійшов до товстуна.
— Більше піратів нема? — спитав капітан у товстуна. — На вашому кораблі нема нікого?
— Присягаю всім святим, що більше тут не лишилося жодного чоловіка! Можна спокійно йти, — відповів Веселун У. — Спокійнісінько. А потім ми висадимо в повітря це підземелля разом із проклятим кораблем Криса. І сліду не залишимо від піратського гнізда. Я слушно кажу?
— Слушно, — усміхнувся Другий капітан. — Дай-но я погляну востаннє на мою в’язницю. Все-таки чотири роки тут просидів.
— Постривайте! — крикнула раптом Аліса. — Він же бреше!
— Хто бреше? — здивувався Перший капітан.
— Товстун бреше. Коли я бігла за говоруном, я чула стогін.
Розділ 23
ПОЛОНЕНИЙ У ПІДЗЕМЕЛЛІ
— Не може бути… — охнув товстун і затнувся.
— Де полонені? — спитав капітан.
І так спитав, що ніякого сумніву не було: зараз товстун усе розкаже.
І товстун відразу ж задріботів до тунелю. Він бурмотів:
— Я геть забув… це все Крис… Я завжди казав… і завжди був проти.
— Даруйте, капітане, — озвалась Аліса, поспішаючи за нами. — Я б неодмінно згадала, та було так багато подій, що я забула. Але я б обов’язково згадала…
— Не журися, дівчинко, — заспокоїв Перший капітан і поклав їй на маківку широку долоню. — Ти молодчина, і ніхто тебе не звинувачує. А з цим піратом ми поговоримо окремо.
— Отут, — сказав товстун. — Зараз я світло запалю. Все буде чудово… Як я міг забути! Це все Крис.
Спалахнуло світло, і ми побачили за невеликим залом, у якому стояв піратський корабель, ще один довгий тунель, перегороджений неподалік від входу товстими ґратами.
Товстун підбіг до ґрат і неслухняними пальцями намагався вставити ключ у замкову шпарину.
Перший капітан відібрав у нього ключ і відсунув убік ґрати. Ґрати зайшли у нішу в стіні.
— Я сам… я сам… — бурмотів товстун, але його ніхто не слухав.
Не дивно, що товстун не хотів, аби ми побачили цей тунель. Обабіч його були кімнати, завалені награбованим майном, коштовностями та іншими трофеями.
— Ні, — мовив я, заглядаючи на ходу в одну з кімнат, — висаджу вати в повітря цього місця ми не будемо: тут стільки цінностей, що можна збудувати сто міст.
— Стривайте, — сказав Перший капітан.
Ми зупинилися, прислухались.
Здалеку, звідкілясь ізнизу, долинув ледве чутний жалібний стогін.
Ми поквапилися в той бік. Двері в одну з кімнат були замкнені.
— Ключ! — наказав капітан.
Товстун уже тримав ключ напоготові.
Кімната виявилася площадкою сходів. Звідсіля вниз вели круті східці, вирубані в скелі. В кінці їх були ще одні ґрати. Капітан спрямував у той бік промінь ліхтаря, і ми побачили, що за ґратами на купі ганчір’я на кам’яній підлозі сидить прикута до стіни дивна істота, в якій я ледве впізнав жителя планети Фікс, триногого великоокого фіксіанця.
Фіксіанець помирав. Мені досить було одного погляду, щоб зрозуміти це. Він був на останній грані виснаження. А крім того, він знемагав від катувань.
— Я його зараз уб’ю! — вигукнув Перший капітан, дивлячись на товстуна.
— Всеволоде, — прошепотів Другий капітан, — ти не впізнаєш…
— Не може бути!
І Перший капітан зненацька з такою силою рвонув забиті в камінь сталеві товсті ґрати, що вони зігнулись і вискочили з пазів. Він одкинув убік плетиво стального пруття і кинувся до вмирущого фіксіанця. Він підняв його на руки і поніс до виходу.
— Хто це? — спитала тихо Аліса.
Я похитав головою. Я не знав.
Поруч схлипував товстун. Він стримав на секунду сльози і відповів мені:
— Це Третій капітан. Вони гадали, що він давно мертвий.
Й одразу ж, наче згадавши про щось дуже важливе, товстун задріботів по коридору за капітаном, не перестаючи верещати:
— Це все він! Це все Крис!
Третій капітан був непритомний. Перший поклав його на підлогу й обернувся до мене.
— Скажіть, професоре, — спитав він, і голос його тремтів, — скажіть, чи можна чимось зарадити?
— Не знаю. Маю сумнів, — відповів я. Я нахилився над фіксіанцем. — Вони морили його голодом і мордували.
— Вони мордували його чотири роки, — сказав Другий капітан. — А ми були певні, що він давно мертвий! І якби не Аліса, залишили б його тут. І він їм нічого не сказав. Професоре, я благаю вас, зробіть усе можливе, щоб його врятувати!
— Мене не треба просити про це, — відповів я. — Передусім потрібні зміцнювальні уколи.
Алісо, біжи, люба, на “Пегас” і принеси звідтіля аптечку.
Аліса стрілою помчала коридором.
— Я з нею, — запропонував Перший капітан.
— Не треба! — відгукнулася Аліса на бігу. — Я краще від вас знаю, де шукати.
— Послухай, Третій, — звернувся Другий капітан. — Слухай. Не здавайся. Вже недовго терпіти. Невже ти не витримаєш в останню хвилину? Адже ми прийшли.
І раптом фіксіанець розплющив очі. Йому було дуже важко це зробити, бо його тіло вже помирало. Лише мозок боровся зі смертю.
— Все добре, — мовив він, — усе гаразд. Я нічого не сказав. Спасибі, друзі, що прийшли. — Він заплющив очі, і його серце зупинилося. Я відразу ж заходився робити фіксіанцеві штучне дихання. Але це не допомагало. Становище було безвихідне — я не мав ні хірургічних інструментів, ні діагностичної машини, ні лікувальних автоматів. І мені довелося вчинити так, як робили лікарі сто років тому.
— Я ризикну, — сказав я капітанам. — Боюся, що іншої ради нема.
— Ми вам віримо, професоре, — відповіли мені капітани.
Тоді я розітнув ножем груди Третьому капітанові, узяв у руку зупинене серце і почав його масажувати. Мені здавалося, що минула година, рука заніміла. Я не помітив, як підбігла Аліса з аптечкою та інструментами. Перший капітан сам увів у вену своєму другові оживляючу суміш.
І не знаю, що допомогло — мої зусилля чи дії Першого капітана, — але серце Третього здригнулося, ще раз… і забилося.
— Ще живлющого розчину! — наказав я.
Аліса передала ампули капітанам.
— Він дуже могутній фіксіанець, — запевнив я. — Будь-хто ін ший на його місці давно б помер.
Я дістав з аптечки зшивача, і за хвилину цей маленький апаратик зшив йому всі судини і зашив груди. Ми обережно перенесли фіксіанця на “Синю чайку”, де я міг подати йому справжню лікарську допомогу. Там до мене приєднався доктор Верховцев, і через півгодини ми могли вже сказати, що життя Третього капітана в безпеці.
Ми залишили Другого капітана чергувати біля його ліжка, а самі спустилися вниз, у печеру.
Нам треба було спочити. Перший капітан вийшов з нами.
Біля входу сидів навшпиньки товстун під охороною Зеленого.
— Він житиме? — спитав, боязко усміхаючись, Веселун У, ніби йшлося про його улюбленого брата.
— Так, — коротко відповів Верховцев. — Хоч ти зробив усе, щоб він помер.
— Ні, ні, що ви! — заметушився товстун. — Це все Крис. Невже ви досі не зрозуміли, яку фатальну роль він зіграв у моєму житті, як обманом і хабарами він утягнув мене в огидні авантюри? Адже мені що треба було? Весело жити і мати все, чого душа забажає. А йому? Йому потрібна була влада. Як інші люди харчуються супом і котлетами, так він живився владою. Якщо він протягом дня ні над ким не проявить влади, то для нього цей день втрачений. І йому потрібна була влада над планетами, над усією Галактикою. А мені що? Мені б тільки повеселитися. Адже я по суті некривдний чоловік, що попав під поганий вплив.
Ми відвернулися од товстуна, і він говорив далі, звертаючись до Зеленого, ніби хотів і справді переконати нас, що він веселе, сумирне ягнятко.
— Ну от, — сказав доктор Верховцев, усміхаючись так, що, зда валося, все його обличчя складене з тисячі добрих зморщок, — нарешті-таки всі три капітани знову зустрілися. Як за добрих давніх-давен. Певний час ви були надбанням історії, пробачте — історични ми реліквіями, а тепер…
