Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Крізь кущі просунулися шорсткі вуса, ручища накрила пень, що на ньому лежала Куля. Алька заверещала. Хлопці зчудовано уп’ялися очима в руку, що схопила Кулю. У вічі вдарили іскри: пальці були внизані перснями.
— Цікаво! — пролунав гучний голос. — Отакі самі яблука ростуть у моєму саду.
Біля пенька, довкола якого сиділи діти, височіли блискучі чоботи зі шпорами. У чоботи вставлено мундир з великими, незнайомими дітям орденами. Далі був витягнутий ніс, круглі хитрі очі та щось дуже густе, войовниче, волохате, в чому важко було зразу розпізнати заплутані серед гілля вуса.
Алька завмерла. Карен ступив назустріч несподіваному гостеві:
— Віддайте. Це не яблуко.
— Зна-аю, що не яблуко, — глузливо проспівали вуса. — Знаю і не віддам.
— Це не ваша річ! — відрубав Олег.
— Гарненька дрібничка.
— Зовсім не дрібничка. Це… — Алька затулила долонею рота.
Унизані перснями пальці обмацували Кулю Шляху. Вона яскріла дужче, ніж усі коштовності незнайомого.
— Що в неї усередині? — бурмотіли вуса. — Схоже на зірочки.
— Не зірочки, а галактики, — поправив Карен.
— Ти смієш учити мене, почесного академіка всіх у світі наук!
— А скільки у світі галактик? — запитала Алька.
— Та для мене будь-яка галактика — це дурниця, порошинка… — відповів “почесний академік”.
— А скільки у світі дітей? — уперто допитувалася Алька.
— Ось не мороч мені голови! — відмахнувся незнайомий. — Така чудова іграшка… Ця куля буде сувеніром у моїй колекції…
Вуса дивного пасажира помітно розпушилися: тримаючи в одній руці Кулю, він другою рукою виймав їх з кущів.
Обличчя в Карена світилося привітністю, навіть радістю. Друзі розуміли, що Карен вирішив не здаватися.
— Шановний академік, — Карен мало не мурчав, — добре знає, що сувенір кладуть до колекції після того, як одержать його в подарунок.
— Юний учень, певно, не знає основного правила моєї держави, — в тон йому проказав викрадач Кулі. — Те, до чого доторкнулася королівська рука, належить королеві.
— Королеві?
— Саме так.
— Ви і є Мишук передостанній? — спитав Олег.
— Називайте мене так: Його Королівська Величність Мишук Передостанній, — відрекомендувався король, ховаючи Кулю до кишені під орденом.
— У Тихому океані? — уточнив Карен, пригадуючи дивну табличку на одній з кают.
— Цей океан довкола мого королівства.
— Острова Ту тика? — пискнула Алька.
— Так на всіх картах позначено мій острів.
Його величність стояв перед ними, потверджуючи своїм виглядом, що на планеті Земля всупереч історичним законам зберігся один-єдиний король. Сперечатися з королем, звичайно, марна річ.
— Ваша передостанність, — похмуро промовив Олег, не сподіваючись на чудо, — поверніть Кулю, вона нам потрібна.
— Ну й нетяма!.. — здивувався король. — Я так детально пояснив, а він нічого не збагнув.
— Давайте поговоримо по-людськи, — запропонувала Алька. — Замість цієї кульки ми подаруємо вам інші сувеніри.
— Спершу допоможіть мені виплутатися з джунглів! — пробурчав король.
Діти розплутали королівські вуса, вийшли з саду. У залі його передостанність довго відсапувався, пихтів і махав руками, аж поки вуса не набули королівського вигляду.
— За ритуалом ви зобов’язані подякувати мені, — сказав король.
— Отакої! — спалахнула Алька. — За свій вчинок ви повинні вибачитися!..
— Ми не на острові Тутик, — нагадав Олег.
— Там, де ступає король, на два метри навколо його територія, — уточнив король, поглядом шукаючи свої двері. — А каюта, ясна річ, повністю. Ось вона, праворуч.
І король велично попрямував на свою територію.
— А чому два метри? — не відступав Карен. — Невже у вас такі довгі вуса?
— Рівно два від краю й до краю. На цій площині я особа недоторканна. — Король навіть підняв вказівного пальця.
— Недоторканна, — повторив Карен і підморгнув Олегові.
— Зрозуміло, — мовив Олег, киваючи Альці.
— Ой! — скрикнула Алька.
Ноги її почали ковзатись по гладенькій підлозі, і вона незграбно впала під королівські ноги. Дзенькнули шпори. Майнули в повітрі вуса. Його величність Мишук передостанній перелетів через Альку й гепнувся на живіт.
Блискуча Куля випала з кишені й покотилася прямо до королівської каюти.
Розчинилися двері. На гамір вискочив темнолиций хлопчик.
— Ісілю! — закричав Мишук, лежачи на підлозі. — Хапай Кулю, роззяво! Мою, королівську Кулю.
Карен майже дотягнувся до Кулі, проте негреня вхопило її і зачинило двері…
— Нарешті я вас знайшов! Що тут відбувається? — випалив, несподівано з’явившись, Пап. Сонячно-рудий прудкий Пап устиг оббігти весь корабель. — Поважний чоловік упав, а ви — мов скам’яніли! Не впізнаю вас, земляни…
Пап допоміг королеві підвестися.
— Слизька підлога, — зітхнув, поморщившись, король.
— Його величність втратив рівновагу, — пояснив із серйозним виглядом Карен.
— І впав прямо мені під ноги, — закінчила Алька.
— Пусте. — Мишук змахнув вусами. — Юні друзі допомогли мені вибратися з джунглів. На острові Тутику я за послугу віддячую королівським знаком. — І його королівська величність, давши Каренові щигля в лоб, пішов собі геть.
— Зовсім не дотепний знак з вашого боку! — обурився Пап.
І аж присвиснув від здивування, коли в нього перед носом зачинилися двері.
Табличка на каюті сповіщала:
ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ
МИШУК ПЕРЕДОСТАННІЙ.
Острів Тутик. Тихий океан.
Не турбувати!
— Здається, я десь читав про Тутик, — спроквола мовив Пап. — Невже той самий? Тільки король напевне останній, а не передостанній!..
— Музейна особа! — ущипливо сказав Алька. — Вихваляється і б’ється. Як він опинився в космосі?
— Болить? — спитав Пап у Карена. — Король виявився аж ніяк не казковий… Я підозрюю, що ви дуже насолили йому.
Тільки тепер збагнув Карен, що він накоїв. Куля Шляху — в кишені якогось допотопного короля… Що тепер робити?
Тільки тепер Карен збагнув, що вкрав у самого себе, у своїх товаришів усі на світі Кулі Шляху. А раптом вони ніколи не повернуться назад?
— Як справи, любі астронавти? Ви вже в Далекому космосі?
Микола Семенович, директор лісової школи трохи глузливо дивиться на них з великого, на всю стіну, екрана: мовляв, я далеко, сам у порожній школі, а все знаю про вас. Хоч директор і молодий, але вже математичне світило; про нього кажуть, що він ночами креслить графіки майбутнього, не тільки складаючи наперед розклад занять, але й передбачає вчинки своїх учнів, навіть їхні пустощі.
— Карене, ти вже розібрався в галактиках?
Алька, безперечно, облітала весь корабель… Олегу, є нові малюнки? Сподіваюся, Всесвіт дає вам маленькі уроки!..
— Усе гаразд! — доповів Пап. — Летимо…
— Батьки летять вам назустріч, — сказав директор. — Бажаю щасливого Батьківського Дня!
Камера переключилася на Марс, і вони побачили, як директор розмовляє з диспетчером про інших учнів.
Урочистий день для всіх учнів лісової школи, для всіх дітей Землі! Бути поруч із батьками, де вони не працювали б, побачити, довідатися, як цілий рік вони жили без тебе… Пірнути вкупі з батьком у морську западину, полювати на восьминога, з’їхати з височезної гори на лижах, стрибати у скафандрі через малі місячні кратери, побачити в Далекому космосі погасле Сонце — все це найщасливіші години для майбутніх підводників, космонавтів, дослідників. Радості вистачить на цілий рік!.. Потім літаки, підводні човни, ракети відвезуть дітей назад. І знову — перше вересня, зима, весна, довгі місяці до нового Батьківського Дня.
