Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Колись дуже давно люди збудували перші ракети, запустили над Землею супутники й станції, висадили розвідників на планетах Сонячної системи. З середини двадцятого століття, після польоту Юрія Гагаріна, слово “космонавт” означало одну з найпочесніших і найважчих професій.
Проте зірки ще довго залишалися такими ж недосяжними для людей, як і тисячоліття тому. Аж поки не було відкрито нову енергію для майже миттєвого подолання простору, поки кораблі не почали здійснювати стрибки до зірок у відомому людству Всесвіті.
Сріблясті нитки в Кулі Шляху були точними маршрутами кораблів. І якщо будь-якому кораблю за мозок правила найскладніша електронна система, що відповідала за безпеку подорожі, зручність, приємне самопочуття і спокій пасажирів, то Куля була серцем корабля. Капітан і штурман цілком довіряли Кулі.
У кожному кораблі є дві Кулі Шляху. Одна керує машиною. Друга зберігається в капітана. Оця друга Куля Шляху “Вікторії” й лежала на долоні в Карена. Він узяв її лише на кілька хвилин у порожній капітанській каюті.
Куля світилася за товстим склом, на спеціальній підставці. Карен знав цінність Кулі, знав, що її не можна займати, але якась владна сила вабила хлопчика до Кулі. Карен простягує руку. Серце в нього несамовито калатало. Він тільки подивиться й поверне…
— Де наш маршрут? — підкреслено спокійно мовив Карен. Вуха в нього пашіли. Куля пекла долоню. — Треба швидко розгадати…
— Ми знаємо зовсім мало порівняно з тим, чого не знаємо, — пригадав Олег стародавній вислів. — Як ти наважився?
— Лише на п’ять хвилин. Може, я хочу запустити “Вікторію” в невідому галактику. Аж на самісінький кордон Всесвіту. Або й далі.
— Було б здорово! — підтримав Олег. — І все-таки як ти міг…
— Тихше! — обриває Карен і озирається на Альку.
Дівчинка сидить неподалік струмка, щось малює на піску.
— Усе чую. Мені байдуже. Куди ви, туди і я, — відгукується Алька Фролова. — Карен, знайди мені в Кулі Фроловську галактику.
Карен морщить носа: які дурниці… Про всяк випадок, не одриваючи погляду від Кулі, питає:
— А така є?
— Батько казав. Коли я була маленька, він її відкрив. А назву дали потім.
— Гаразд… Малюй свої знаки. Може, й ти щось відкриєш…
— А ти як гадаєш, — грубіянить Алька, — і без ваших хитрощів усе відкрию…
— Мовчи!
Карен тихо свиснув, і діти шмигнули під зелене шатро низького дерева. Тут наче в альтанці. Пап іде стежкою з байдужим виглядом, а це означає, що він когось шукає. Пап проходить за два кроки від дерева; йому й на думку не спадає, що його вихованці під гіллям. Вихователь повернеться не скоро.
Сад “Вікторії” — як маленький густий ліс. Переплетене гілля, крихітна галявина, спокійний струмок, синє небо, плями сонячного світла на траві — все як удома, в лісовій школі, навіть ялинові шишки, і шелестіння листя від несподіваного вітру, і свист невидимих пташок.
Той, хто бодай раз літав на “Вікторії”, згадує перш за все не темний колодязь космічної ночі, а всипані глицею стежки, схожий на лісового спрута пень і думає: “Наступного разу обов’язково посиджу на тому пні”. Але дивно: притягальна сила зірок вабить пасажирів із саду в каюти, зали, на палубу — туди, де звично чекаєш суворого гудка сирени, де людина внутрішньо готується ступити в новий світ. Чудовий ліс “Вікторії” звичайно безлюдний.
— Нитка Чумацького Шляху… Туманність Андромеди… Крабоподібна…
— Спалах… Це вибух надзірок…
— І малому зрозуміло! Карене, Кулю час повернути!
— Не панікуй! їх дві на кораблі. Ця поки що не потрібна.
— А що то за червона лінія?.. Невже наш шлях?
— Спокійно. Запитання — ще не відкриття. Треба порівняти.
Карен дістає з кишені карту галактик. Розстилає на траві. Три голови схиляються над картою. Куля — світ відомих людству зірок — переходить з рук у руки. В лісі, як і досі, панувала зелена тиша…
Куля, що зберігалася у капітана, була потрібна для повернення на землю. Капітан відповідав за неї головою. Зараз капітан “Вікторії” сидів у своїй каюті без голови. Точніше, голова відомого в усіх галактиках Платона Вегова, як завжди, вінчала строгий кітель з блакитними блискавками нашивок, але, на думку самого Вегова, то була не його голова. Голова, яка мала оцінити небезпеку й прийняти рішення, надто поволі орієнтувалася в обстановці.
За земною звичкою капітан глянув праворуч — на схід, визначаючи, як і будь-який мандрівник, своє місцеперебування, і побачив на екрані незнайомі зірки. Ліворуч зяяв порожній футляр: Куля зникла. За три десятиріччя зоряного плавання “Вікторії” це був небувалий випадок. Такого взагалі не траплялося ні в космосі, ні на Землі!
Півгодини тому капітан почув гамір у коридорі й вийшов з каюти. Торпедоподібний пацюк, що промайнув повз нього, здивував капітана: земних пацюків він не бачив давно. Сіру кицьку Вегов упізнав одразу: Ірина Олександрівна часто літала на “Вікторії”.
— Платоне, кого ти розвів на кораблі? — замість привітання вигукнула біолог своєму давньому знайомому.
У голові в капітана почувся якийсь дивний дзвін. Мовби пробили невидимі склянки небезпеки.
У жодній зоряній лоції пацюки, звичайно, не згадуються. Але Вегов знав: пацюки, що проникли на світанку космоплавання в трюми вантажних кораблів, відрізняються од своїх морських предків. Не нахабним виглядом, не гостротою зубів, не довжиною хвоста — аж ніяк не зовнішніми ознаками. На вигляд пацюк лишився пацюком. Але космічний пацюк мандрує не по хвилях, а серед зірок. Отож коли взяти до уваги важливість усіх механізмів корабля, то пацюк у космосі дуже небезпечний.
Космічні пацюки подорожували на вантажних кораблях, привільно почуваючи себе в просторих трюмах. У пасажирських гризуни давно вже не траплялися. І єдиний пацюк, що наважився пробратися з “ваговоза” до лайнера, поводився дуже обережно, доки через природну пожадливість не заходився гризти те, що було йому не по зубах, і не попався на очі людям.
Капітан попрямував до штурманської рубки, щоб віддати наказ усім помічникам, механікам, стюардам упіймати зухвалого пацюка.
Йдучи до штурманської, капітан мусив відійти вбік, даючи дорогу пасажирові з довжелезними вусами. Вуса ледве вміщались у коридорі, шелестіли й вібрували, зачіпаючись за стіни. Такі вуса капітан бачив уперше.
Повернувшись до каюти, він одразу спостеріг, що Кулі немає на місці.
Удруге пробили незримі склянки: він, капітан, не замкнув каюти, коли виходив!
Стук у двері змусив капітана підступити до порожнього футляра, накинути серветку. Він гукнув, щоб увійшли.
Блідий перший помічник тримав у руці Кулю. Але не ту, що зникла, а другу — Кулю з машини, що керувала кораблем. Капітан Вегов знову впізнав ту Кулю. Склянки, які чув тільки він, видзвонювали безперервно: на кораблі надзвичайна подія!
Помічник поклав Кулю на капітанський стіл. Куля була пошкоджена: вм’ятини й подряпини порушували рівновагу галактик.
— Пацюк! — промовив капітан Вегов.
Перший помічник ствердно кивнув.
— Дайте мені всі розрахунки! — наказав капітан, дістаючи свою масивну люльку. — Хотів би я знати, куди нас занесло… Треба обміркувати, як доповісти Землі. Безглуздо було б на старості літ заслужити прізвисько пацючого капітана…
Вегов смалив люльку, позираючи то на екрани з графіками й розрахунками, то на Кулю. Йому ввижалася осміхнена пацюча морда, він уявляв вуса, що стояли сторчма, але не робив поки що ніяких висновків.
Капітан не квапився викликати Землю, де в космопорту зберігалася третя, контрольна Куля Шляху “Вікторії”. Найважливіше було дізнатися, в яку частину Всесвіту потрапила “Вікторія” після того, як гострі зуби торкнулися Кулі. Будь-яка подряпина в момент кидка через космос могла віднести корабель на мільярди кілометрів убік від цілі.
