Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— У добру халепу вскочили ми, Пашо, — Капітан Вегов з-під опущених повік блимнув на Прозорова. — Кажу тобі одверто, як штурманові. Нас занесло у невідомий космос. “Вікторію” притягує чорний карлик.
Пап чудово знав, що це означає.
Чорний карлик — мертва зірка.
Колись вона була величезною білою зіркою, що осявала ніч примарним світлом. Будь-який астроном, глянувши на її знімок, міг сказати, що зірка нездорова, її пожирає пекельний вогонь, що всередині в неї, як зернятко в яблуці, зріє чорна серцевина. Одного разу зірка вибухнула, перетворивши космічну ніч на яскравий день, затьмаривши на мить усі інші зірки. Світло її закрутилося у вогненні хмари, що потім упали на важку серцевину й погасли.
І це був саме той випадок, коли біле нараз стало чорним.
Чорний карлик невидимий сам по собі. Проте він нестримно притягує все, що рухається довкола нього: пил, газ, метеорити, світло зірок. І тільки з наростаючої швидкості падіння можна дізнатися, що ти в полоні у чорного карлика. Ось чому вчені називають такі зірки “чорною дірою”: у ці діри постійно вливається навколишня матерія й провалюється безповоротно.
Капітан увімкнув оглядовий екран, і йому відкрився світ чорної діри. Звичного для ока землян космічного неба не існувало. Великі бліді місяці звідусіль оточували корабель, і білого було значно більше, ніж чорного: “Вікторія” пливла в голубуватій імлі, в океані зірок, всередині зоряної кулі.
Машина корабля розрахувала, що колись чорний карлик був у тисячу разів більший за Сонце, і коли він погас, його маса стала стискатися з величезною швидкістю. Найслабша сила у Всесвіті — сила тяжіння, або гравітація, — виявилася наймогутнішою: зірка стислася, немов повітряна кулька, що з неї випустили повітря, тож будь-яка часточка всередині її завбільшки з кінчик голки важила мільярди мільярдів тонн.
— Урочиста ілюмінація, — спокійно промовив капітан, розглядаючи незвичайну картину.
Зірки, що оточували чорну діру, можна було назвати “сонцями навпаки”: їх промені струменіли не назовні, а всередину, до важкої мертвої зірки, і, доторкнувшись до неї, ту ж мить гасли. Ця межа називалася горизонтом чорної діри.
— Головне для нас — не заходити за горизонт, — лромовив Вегов. — Інакше впадемо в безодню.
Пап спостерігав дивовижні, немовби вивернуті навиврріт сонця. Навіть світло не могло вирватися за невидиму межу чорної діри! Бездонна!.. Її не можна заповнити нічим. Кожне тіло, що падало в діру, тише збільшувало її розміри.
— А ми повернемося назад? — штурман запитально дивився на капітана.
— Скоро дізнаємося, — загадково відповів капітан “Вікторії”. Він з’єднався з помічником: — Передайте, будь ласка, наші координати Землі й кораблю “Альфа”! — Вегов повернувся до штурмана: — Скоро ми дізнаємося, Пашо, куди спрямована Стріла нашого часу.
— Час іде від минулого до майбутнього, — сказав дещо здивований Пап. — Про це й дитина знає.
— Не кожна дитина переходить з одного зоряного світу в інший… Врахуй, штурмане: темпи перебігу й навіть напрямок часу поблизу чорної діри можуть несподівано змінюватися.
— Отже, при зворотному перебігові часу дорослий перетвориться в дитину? — пожартував Пап.
— Цілком можливо.
— А що буде з школярами?
— Не знаю.
— На нашому кораблі, — Пап усміхнувся, — вже з’явилися деякі прикмети минулого.
— Наприклад?
— Наприклад, король… Ви його бачили?
— Це отой, з гвардійськими вусами? — пригадав капітан.
— Що за порівняння! — пробурчав хтось із-за дверей.
Капітан розчинив двері й наткнувся на вуса.
— Негарно підслухувати, — зауважив капітан.
— А ви образили гідність короля, — скривджено мовив дивний чоловік. — Вуса моїх гвардійців — нікчемна трава у порівнянні з королівськими!
— Не обізнаний з правилами вашого королівства, — посміхнувся капітан.
— Я дуже поспішаю, — войовничо вів далі Мишук. — І вимагаю, щоб корабель прибув вчасно!
— Зважимо на ваше прохання.
— І, нарешті, найважливіше, заради чого я прийшов до вас, — таємниче повідомив король. — Я знаю, в кого Куля. Ще недавно я тримав її в руках…
Тут король згадав про свою ганебну втечу, і йому стало кисло в роті. Він дістав з кишені прозоре яблуко, витер його хусточкою.
— Невже Куля? — вигукнув Пап.
— З мого саду, — пояснив король і, хрумкнувши, надкусив яблуко. — З острова Тутика.
— Смачного вам, — побажав штурман.
— Дякую. — Король обтер хусточкою губи. — Так от, викрадач — залізний рицар.
Пап і капітан перезирнулися.
— Не вірите? — образився його величність.
— Як у вас опинилася Куля? — спитав капітан.
— її подарували мені юні друзі. — Король зітхнув. — Спершу все було жартом, просто грою… Я вирішив перехитрувати дітей і повернути Кулю без усякого галасу. Розумієте?
— Так.
— Аж тут втрутився отой залізний чоловік… Чесне королівське, він тут!
— Покажіть нам загадкового пасажира, — сказав Вегов.
В історичному залі король вказав пальцем на залізну постать у темному кутку:
— Це він.
Вегов підступив до залізного рицаря, клацнув пальцем по металу. Рицар не поворухнувся.
— Обладунок середньовічного рицаря, — пояснив капітан. — Будь ласка, гляньте, товаришу король.
І відкинув забороло.
— Але ж зовсім недавно він погрожував мені… — Король покосився на порожнє забороло. — Ой хитруни! — вигукнув він, ляснувши себе по лобі.
Нараз король відскочив, змахнувши вусами.
Усередині залізного обладунку щось глухо загуло. Рицар ніби ожив.
Гойднулася на стінах зброя, ворухнулися фігури на картинах, вродливі обличчя статуй освітилися вогнем, беззвучно виплюнули полум’я маленькі гармати…
І знову усе завмерло.
Але то вже був не звичайний зал корабля. Немовби розпливлися стіни “Вікторії”, і не темрява космосу, а земна зелень, небесна блакить оточували капітана та його супутників.
Капітан побачив безкрає поле і дивовижні, схожі на незграбних бабок, машини. Розметавши крила, тягнучи за собою хвіст, бабка ковзнула по траві, ривком, із зусиллям одірвалася від землі, шугнула в повітря… Услід за бабкою інші машини, що чимось віддалено нагадували “Вікторію” — довгоносі, з загнутими назад крилами, — штурмували небо… Аж ось злетів файєрверк ракет…
В ту саму мить штурман побачив море й старовинні галери. Галери пливли по хвилях, змахуючи дерев’яними веслами, а якийсь чоловік, стоячи на палубі, вдивлявся у нічне небо, визначаючи шлях по зірках.
Король здивовано вигукнув:
— Тутик! Мій Тутик!
Він упізнав пальми й хатини, полум’я вогнищ, і танці під дріб барабана. Первісно-прекрасний, знайомий із дідівських пісень стародавній Тутик, коли там ще поважали королівську владу, несподівано опинився поряд, за кілька кроків — тільки руку простягни! І король простяг руку, ступив крок і пересвідчився, що чудес у космосі не буває: острів щез.
— Що це було, Платоне Овсійовичу? — спитак Пап.
— Карлик, — кинув на ходу капітан, — його витівка. Тепер я знаю напевно: чорна діра зовсім поряд.
— Чорна діра? — пробурмотів король. — Звідки вона взялася на нашому шляху, капітане?
Капітан здивовано глянув на дивного пасажира: невже він знає про властивості незвичайного астрономічного тіла?
— А ми часом не летимо в пекло? — спитав король.
— Зараз з’ясуємо.
— Але, сподіваюся, зустріч з “Альфою” не відміняється?
— Капітан “Альфи” поки що не повідомив свого рішення.
— Я мушу пояснити! — схвильовано мовив король.
І він розповів про все, що сталося з Кулею Шляху.
— Хто знав, що все так по-дурному закінчиться. — Король розвів руками.
Вислухавши його розповідь, капітан запитально глянув на штурмана. Той спалахнув, промимрив: “Зараз з’ясую…” — І кинувся геть із залу.
