Дівчинка з Землі - Булычев Кир (читать книги бесплатно .txt) 📗
Розділ 4
ПРОПАЛИ ГОЛОВАСТИ
Розвідники Малого Арктура зустріли “Пегас” дуже врочисто. Тільки-но ми опустилися на металевий настил посадочного майданчика, який захитався під вагою корабля і в щілини між смугами бризнула руда гнила вода, вони хвацько підкотили до нас на всюдиході. Із всюдихода вийшли три добрих молодці в червоних чумарках, одягнених поверх скафандрів. За ними вийшли ще три космонавти в розкішних сарафанах, також надітих поверх скафандрів. Молодці й молодиці несли хліб-сіль на тарелях.
А коли ми зійшли на мокрі металеві смуги космодрому, вони наділи нам на шоломи скафандрів вінки із тамтешніх пишних квітів.
У нашу честь у тісній кают-компанії бази розвідників було приготовлено урочисту вечерю. Нас пригощали консервованим компотом, консервованою качкою і консервованими бутербродами.
Механік Зелений, який був на “Пегасі” шеф-кухарем, теж не осоромився — він поставив на святковий стіл справжні яблука, справжні збиті вершки із справжньою смородиною і, найголовніше, справжнісінький чорний хліб.
Аліса була головним гостем. Усі розвідники люди дорослі, їхні діти лишилися вдома — на Марсі, на Землі, на Ганімеді, і вони дуже скучили без справжніх дітей. Аліса відповідала на різні запитання, чесно старалася здаватися тупішою, ніж вона є насправді, а коли вернулися на корабель, поскаржилась мені:
— Їм так хочеться, щоб я була маленькою нетямою, що я не стала їх засмучувати.
Наступного дня ми передали розвідникам усі вантажі й посилки, але, на жаль, виявилося, що на полювання за тутешніми звірами вони нас запросити не зможуть: починався сезон бур, усі річки й озера повиходили з берегів, і мандрувати планетою було майже неможливо.
— Хочете, ми вам головаста піймаємо? — спитав начальник бази.
— Ну, хоча б головаста, — згодився я.
Мені доводилося чути про різних рептилій Арктура, але з головастом я ще не зустрічався.
Години через дві розвідники принесли великий акваріум, на дні якого дрімали метрові головасти, схожі на гігантських саламандр. Потім розвідники втягли по трапу ящик з водоростями.
— На перших порах вистачить, — сказали вони. — Врахуйте, головасти дуже ненажерливі і швидко ростуть.
— Треба готувати більший акваріум? — запитав я.
— Краще навіть басейн, — відповів начальник розвідників.
Його товариші тим часом втягали по трапу ще один ящик із кормом.
— А як швидко вони ростуть? — поцікавився я.
— Досить швидко. Точніше нічого сказати не можу, — відповів начальник розвідників. — Ми їх не тримаємо в неволі.
Він загадково всміхнувся і заговорив про інше. Я спитав начальника розвідників:
— Вам не доводилось бувати на планеті імені Трьох Капітанів?
— Ні, — відповів він. — Але іноді до нас прилітає доктор Верховцев. Якраз місяць тому він тут був. І повинен вам сказати, він великий дивак.
— А чому?
— Навіщось йому знадобилися креслення корабля “Синя чайка”.
— Даруйте, а що в цьому дивного?
— Це корабель Другого капітана, який пропав безвісти чотири роки тому.
— А нащо Верховцеву цей корабель?
— Отож — нащо? Я про це його й спитав. Виявляється, він пише зараз книжку про подвиги трьох капітанів, документальний роман, і не може писати далі, не знаючи, як збудований цей корабель.
— А хіба цей корабель був особливий?
Начальник бази поблажливо всміхнувся.
— Ви, я бачу, не в курсі справи, — сказав він. — Кораблі трьох капітанів були зроблені на спеціальне замовлення, а потім ще пере будовані самими капітанами — адже вони були на всі руки майстри. Це були дивовижні кораблі! Пристосовані для всіляких несподіва нок. Один із них, “Еверест”, який належав Першому капітанові, стоїть нині в Паризькому космічному музеї.
— Чому ж Верховцев не міг звернутися до Паризького космічного музею? — здивувався я.
— Бо всі три кораблі були різними! — вигукнув начальник розвідників. — Капітани були люди з характером і ніколи нічого не робили по два рази.
— Ну гаразд, — сказав я, — ми полетимо до Верховцева. Дайте нам, будь ласка, координати його бази.
— Залюбки, — відповів начальник розвідників. — Перекажіть йому від нас велике вітання. І не забудьте перенести головастів у басейн.
Ми попрощалися з гостинними розвідниками й полетіли.
Перед тим як лягти спати, я вирішив оглянути головастів. Виявилося, що схожість із саламандрами в них тільки зовнішня. Вони були вкриті твердою блискучою лускою, у них були великі сумні очі з довгими віями, короткі хвости роздвоювалися і закінчувались густими жорсткими щітками.
Я вирішив, що перенесу головастів у басейн зранку — нічого з ними за ніч в акваріумі не станеться. Я кинув головастам два оберемки водоростей і погасив світло у трюмі. Початок було зроблено — перші тварини для зоопарку вже на борту “Пегаса”.
Вранці мене розбудила Аліса.
— Тату, — сказала вона, — прокинься.
— А що сталося?
Я глянув на годинник. Була ще тільки сьома ранку за корабельним часом.
— Ти чого підхопилася ні світ ні зоря?
— Закортіло подивитися на головастів. Адже їх ніхто ще на Землі не бачив.
— Ну й що? Хіба для цього треба будити старого батька? Ти б краще увімкнула робота. Поки він готує сніданок, ми б не поспішаючи встали…
— Та постривай ти, тату, зі своїм сніданком! — неввічливо перебила мене Аліса. — Я тобі кажу, встань і подивись на головастів.
Щось у її голосі мене стривожило.
Я підхопився з ліжка і, не вдягаючись, побіг у трюм, де стояв акваріум. Видовище, яке я побачив, було вражаючим. Головаста, хоч це й неймовірно, за ніч виросли більше ніж удвічі і вже не вміщалися в акваріумі. Їхні хвости висовувалися назовні і звисали майже аж до підлоги.
— Не може бути! — сказав я. — Треба мерщій готувати басейн.
Я побіг до механіка Зеленого і розбудив його:
— Допоможи, головасти так виросли, що мені їх не підняти.
— Я попереджав, — мовив Зелений. — Ще й не те буде. І для чого тільки я згодився працювати в бродячому зоопарку! Для чого?
— Не знаю, — відповів я. — Ходімо.
Зелений одягнув халат і поплівся, буркочучи, в трюм. Коли він побачив головастів, то вчепився собі в бороду і застогнав:
— Завтра вони весь корабель займуть!
Добре ще, що басейн був заздалегідь наповнений водою. З допомогою Зеленого я перетяг головастів. Вони виявилися зовсім не важкими, але сильно виривались і вислизали з рук, отож, коли ми опустили в басейн третього, останнього головаста, то засапалися і спітніли.
Басейн на “Пегасі” невеликий — чотири на три метри і завглибшки два метри, — але головастам у ньому було просторо. Вони заходилися кружляти по ньому, шукати їжу. Не дивно, що вони зголодніли — адже ці істоти, напевно, збиралися встановити рекорд Галактики із швидкості росту.
Поки я годував головастів — на це пішла половина одного з ящиків із водоростями, — в трюмі з’явився Полосков. Він був уже вмитий, поголений і одягнений по формі.
— Аліса каже, що в тебе головасти підросли, — почав він, усміхаючись.
— Та ні, нічого особливого, — відповів я, вдаючи, що такі чудеса мені не вдивовижу.
Тут Полосков заглянув у басейн і охнув.
— Крокодили! — сказав він. — Справжнісінькі крокодили! Вони ж людину проковтнути можуть.
— Не бійся, — заспокоїв я, — вони травоїдні. Розвідники б нас попередили.
Головасти плавали біля поверхні води і висовували назовні голодні пащі.
— Знову жерти захотіли, — сказав Зелений. — Скоро за нас візьмуться.
Під обід головасти досягли двох з половиною метрів завдовжки і доїли перший ящик із водоростями.
— Могли б попередити, — бурчав Зелений, маючи на увазі розвідників. — Адже знали й думали: нехай фахівці помучаться.
— Не може бути! — обурилась Аліса, якій розвідники на прощання подарували вирізану з дерева модель всюдихода, шахи з кістки викопного паралелепіпеда, ножик для розрізування паперу, виточений із кори скляного дерева, і ще безліч цікавих речей, які вони самі майстрували довгими вечорами.
