Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗
Він мусив обдурювати Патрисію, хоча й намагався бути добрим до неї. Принаймні коли був удома.
Вона подарувала йому двох дітей. Спочатку хлопчика. Вони назвали його Тод. А потім, через два роки, дівчинку — Синтію.
Це було не життя, а якийсь дивовижний фокус.
Родина в Коннектикуті. Родина на півночі штату Нью-Йорк. Постійні мандри між обома.
Коли він Клейтон Бідж, то не перестає думати про те, що скоро йому доведеться повернутися до буття Клейтоном Слоуном. А коли він Клейтон Слоун, не може дочекатися тієї хвилини, коли знову вирушить у дорогу, щоб стати Клейтоном Біджем.
Бути Слоуном йому легше. Принаймні це його справжнє, чесне перед Богом прізвище. Він може не турбуватися, що хтось викриє його обман. Його посвідчення, папери — усі вони цілком законні.
Та коли він у Мілфорді, коли він Клейтон Бідж, чоловік Патрисії, батько Тода й Синтії, то завжди мусить стерегтися.
Ніколи не перевищувати швидкості руху. Дбати про те, щоб його стоянка була завжди оплачена. Він не хоче, щоб хтось виписав чек на номер його машини. Щоразу, коли він їде в Коннектикут, то з’їжджає з дороги, знаходить затишне місце, де ніхто не зможе його побачити, знімає зі свого автомобіля жовто-оранжеві знаки штату Нью-Йорк і ставить на їхнє місце украдену синю табличку з номерними знаками штату Коннектикут. Знову ставить номерні знаки Нью-Йорка, коли повертається до Янґстауна. Він повинен завжди стежити, щоб не замовити щось по телефону як Клейтон Слоун і через неуважність назвати при цьому свою адресу в Мілфорді.
Завжди користується готівкою. Йому не можна залишати за собою паперових слідів.
Усе в його житті фальшиве. Його перший шлюб побудований на брехні Ініди. Його другий шлюб побудований на брехні, яку він сказав Патрисії. Але чи, попри всю свою фальш, попри всю роздвоєність, чи спромігся він знайти певне щастя, чи бували в нього хвилини, коли він…
— Мені треба пі-пі, — сказав Клейтон, уриваючи свою розповідь.
— Що? — перепитав я.
— Я повинен відлити. Якщо ви не хочете, щоб я зробив це прямо тут, у машині.
Ми щойно проминули знак, який обіцяв центр обслуговування неподалік.
— Зараз буде зупинка, — сказав я. — Як ви себе почуваєте?
— Не дуже добре, — сказав він і кахикнув кілька разів. — Хочеться пити. І я ковтнув би ще кілька пігулок тайленолу.
Я прихопив пігулки тайленолу з дому, але не здогадався взяти з собою кілька пляшок води. Ми вже подолали чималий шлях, їдучи по швидкісній магістралі. Було близько четвертої ранку, а ми вже наближалися до Олбані. «Хонда», як з’ясувалося, була заправлена газом, тому привал був корисним для нас в будь-якому випадку.
Я допоміг Слейтону дочовгати до чоловічого туалету, зачекав, коли він зробить свою справу біля пісуара, провів його назад до машини. Наша коротка поїздка виснажила його.
— Залишайтеся тут, а я піду принесу води, — сказав я.
Я купив упаковку на шість пляшок води, приніс до машини, відкрутив пластиковий ковпачок на одній із пляшок і подав її Клейтону. Він зробив довгий ковток, потім прийняв по одній чотири пігулки тайленолу, які я поклав йому на долоню. Потім я під’їхав до газових помп і заправився, віддавши майже всю готівку, яка знайшлася в моєму гамані. Я побоявся скористатися кредитною карткою, боячись, що поліція вирахувала, хто викрав Клейтона з лікарні, й що вони стежитимуть за будь-якими операціями з моєю кредитною карткою.
Знову сівши в автомобіль, я подумав, що, певно, настав час ознайомити Рону Ведмор із тим, що відбувається. Я відчував, що чим більше розповість мені Клейтон, тим ближче я підійду до істини, що дозволить мені раз і назавжди покінчити з підозрами Ведмор щодо Синтії. Я понишпорив у передній кишені джинсів і знайшов візитівку, яку вона мені дала під час її несподіваного візиту до нашого дому учора вранці, перед тим як я вирушив на пошуки Вінса Флемінґа.
На візитівці був номер її офісу та номер мобільного телефону, але домашнього телефону там не було. Найімовірніше, вона спала о цій годині ночі, проте я міг би об заклад побитися, що вона тримає свій мобільник біля ліжка і що він увімкнений у неї постійно.
Я запустив двигун, від’їхав від помп, але на хвилину зупинився біля узбіччя.
— Що ви робите? — запитав Клейтон.
— Мушу зробити кілька телефонних дзвінків.
Проте, перш ніж зателефонувати Ведмор, я хотів іще спробувати знайти Синтію. Набрав номер її мобільника, потім номер нашого домашнього телефону. Безрезультатно.
Дивно, але це мене навіть утішило. Якщо я не знаю, де вона, то тим більше про це не знають Джеремі Слоун та його мати. Зникнути разом із Ґрейс, як з’ясувалося, було найліпшим варіантом поведінки для Синтії в тій ситуації, яка склалася.
Але мені все ж таки треба було довідатися, де вона. Переконатися, що з нею все гаразд. Що з Ґрейс усе гаразд.
Я подумав, чи не зателефонувати Ролі, але дійшов висновку, що, якби він довідався що-небудь, він би мені подзвонив, а я не хотів використовувати свій телефон більше, аніж мені було треба. Заряду акумулятора могло не вистачити навіть на один дзвінок.
Я набрав мобільний номер детектива Рони Ведмор. Вона відповіла після четвертого дзвінка.
— Ведмор, — сказала вона.
Вона доклала всіх зусиль, щоб її голос прозвучав не сонним і енергійним, хоч її прізвище пролунало радше як «Вед. Мор».
— Це Тері Арчер, — назвався я.
— Містере Арчер, — сказала вона, й тепер її голос прозвучав із більшою зосередженістю, — що там сталося?
— Я хочу сказати вам кілька речей дуже швидко. Я говорю з мобільника, який ось-ось помре. Прошу вас організувати пошуки моєї дружини. Чоловік на ім’я Джеремі Слоун та його мати Ініда Слоун їдуть до Коннектикуту з приміської зони Буфало. Гадаю, вони мають намір знайти Синтію і вбити її. Батько Синтії живий. Я везу його з собою. Якщо ви знайдете Синтію і Ґрейс, охороняйте їх, не випускайте із-під нагляду, поки я не приїду.
Я чекав, вона скаже: «Що-що?» або принаймні: «Що ви сказали?», але натомість почув:
— Де ви тепер?
— На швидкісній магістралі штату Нью-Йорк, повертаюся з Янґстауна. Ви знаєте Вінса Флемінґа, чи не так? Ви сказали, що знаєте.
— Знаю.
— Я залишив його в будинку в Янґстауні, на північ від Буфало. Він намагався допомогти мені. Ініда Слоун його тяжко поранила.
— Це не має ніякого сенсу, — сказала Ведмор.
— Авжеж, не має. Але пошукайте її, гаразд?
— Що ви можете сказати ще про цього Джеремі Слоуна та його матір? У чому вони їдуть?
— У коричневому…
— «Імпала», — прошепотів Клейтон. — «Шевроле Імпала».
— У коричневому «Шевроле Імпала», — сказав я. — Номер? — запитав я у Клейтона.
Він похитав головою.
— Номера я не знаю.
— Ви повертаєтеся сюди? — запитала Ведмор.
— Так. Ми приїдемо через кілька годин. Але пошукайте її. Я вже просив свого директора Ролі Карутерса також пошукати її.
— Скажіть мені…
— Це все, — сказав я, закрив телефон і поклав його в кишеню куртки.
Я переключив автоматичну передачу на «хід» і виїхав назад на автомагістраль.
— Отже, — сказав я, повертаючи Клейтона туди, де він закінчив, перед тим як ми з’їхали з автостради, — чи були моменти, коли ви почували себе щасливим?
Клейтон знову відхилився назад. Якщо він і мав якісь хвилини щастя, то лише тоді, коли був Клейтоном Біджем. Йому подобалося бути батьком для Тода й Синтії. Наскільки він може судити, вони теж відповідали йому любов’ю, можливо навіть, намагалися брати з нього приклад. Схоже, вони шанували його. Адже їх не навчали щодня, що він нічого не вартий. Звісно, діти далеко не завжди роблять те, чого їх навчають, але діти залишаються дітьми.
Іноді вночі, уже в ліжку, Патрисія йому казала: «Ти ніби перебуваєш десь-інде. У тебе такий погляд, ніби ти не тут. І ти, схоже, сумуєш». А він брав її у свої обійми й говорив: «Це єдине місце, де мені хочеться бути».
І то була правда. Він ніколи не казав нічого, ближчого до правди. Були хвилини, коли він хотів усе їй розповісти, бо не бажав, щоб його життя було побудоване на брехні. Йому не подобалося, що в нього є те, інше життя.
