Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗

Бо саме таким стало його життя з Інідою та Джеремі. Воно стало іншим життям. Навіть якщо воно було тим життям, яким він починав жити, навіть якщо воно було тим життям, де він міг користуватися своїм справжнім прізвищем, міг показувати полісменові своє справжнє посвідчення, коли порушував правила дорожнього руху, це було те життя, до якого йому було нестерпно тяжко повертатися тиждень за тижнем, місяць за місяцем і рік за роком.

Але в якийсь дивний спосіб він звик до нього. Звик до брехні, звик до обману, звик розповідати вигадані історії про те, чому не зміг приїхати на те або інше свято. Якщо він був у Янґстауні на 25 грудня, то нишком вибігав до платного телефону з повними кишенями металевих грошей, щоб зателефонувати Патрисії й побажати їй та дітям веселого Різдва.

Якось у Янґстауні він знайшов у домі затишний куточок, сів там і не втримався від сліз. То був дуже короткий плач, достатній, щоб полегшити його смуток, зняти з його душі тягар. Але Ініда почула його, увійшла до кімнати, сіла поруч із ним на ліжко й сказала: «Не будь дитиною».

Тепер, коли він дивиться назад, то розуміє, що життя в Мілфорді для нього далеко не завжди було ідилічним. Тод захворів на запалення легень, коли йому було десять років. На щастя, він одужав від цієї хвороби. А Синтія, після того як їй виповнилося десять років, стала некерованою. Бунтівною. Іноді водилася з поганою компанією. Експериментувала з речами, для яких вона була ще надто юна, приохотилася до спиртного, і лише Бог знає, до чого ще.

Йому довелося вживати суворих заходів. Патрисія завжди була більш терплячою, виявляла більше розуміння. «Вона подолає це, — казала вона йому. — Вона добра дитина. Ми лише повинні допомогти їй».

Лише тоді, коли Клейтон був у Мілфорді, він хотів бачити життя досконалим. Іноді воно й справді наближалося до досконалості.

Але тоді йому доводилося сідати в автомобіль, вдавати, ніби він їде у справах, і поспішати до Янґстауна.

Від самого початку він запитував себе, як довго зможе це витримати.

Були хвилини, коли опори мосту знову здавалися йому найефективнішим розв’язанням проблеми.

Іноді він прокидався вранці й не міг відразу збагнути, де він сьогодні. Хто він сьогодні.

Він став припускатися помилок.

Ініда дала йому список продуктів, які він мав закупити в бакалійній крамниці, йому довелося поїхати по деякі до Льюїстона. Через тиждень Патрисія прала одяг і ввійшла на кухню зі списком у руці.

«Що це? — запитала вона. — Я знайшла це в кишені твоїх штанів. Почерк не мій». Серце Клейтона вискочило йому в рот. Його думки заметалися. Він сказав: «Я знайшов цей список у візку, певно, це був список тієї особи, яка брала його переді мною. Мені здалося цікавим порівняти, що купуємо ми і що купують інші люди, і я його взяв».

Патрисія подивилася на список: «Хоч би хто це був, він любить «Пшеничні джгутики», [43] як і ти». — «Нічого дивного, — сказав він, усміхаючись. — Адже вони виробляють мільйони коробок із цим продуктом не лише для мене».

Принаймні одного разу він поклав вирізку з янґстаунської газети, де була фотографія його сина з баскетбольною командою, не в ту шухляду. Він вирізав її тому, що, незалежно від того, як уперто налаштовувала Ініда Джеремі проти нього, усе ж таки любив хлопця. Він бачив себе в Джеремі так само, як і в Тоді. Було просто дивовижно, наскільки Тод був схожий на Джеремі на одних і тих самих етапах свого розвитку. Дивитися на Джеремі й ненавидіти його було те саме, що ненавидіти Тода, й він не був на це здатний.

Тож наприкінці однієї дуже довгої поїздки Клейтон Бідж із Мілфорда спрожнив свої кишені й поклав янґстаунську вирізку з баскетбольною командою сина в шухляду свого нічного столика. Він зберігав цю вирізку, бо пишався хлопцем, хоч той і був отруєний ненавистю до нього.

Він ніколи не звернув уваги на те, що це була не та шухляда. Не в тому будинку, не в тому місті, не в тому штаті.

Схожої помилки він припустився і в Янґстауні. Протягом тривалого часу він навіть не знав, у чому полягала та помилка. Думав, що, можливо, він зберігав там якусь іншу вирізку. Можливо, з його кишені випав список продуктів, складений Патрисією.

Потім з’ясувалося, що то був телефонний рахунок, надісланий на адресу в Мілфорді. На ім’я Патрисії.

Цей рахунок привернув увагу Ініди.

У ній прокинулась підозра.

Але не у вдачі Ініди було просто підійти до нього й запитати, що це таке. Вона мусила спершу здійснити власне розслідування. Стежити за тим, чи не з’являться інші знаки. Почати збирати докази. Відкрити й завершити справу.

І коли вона подумала, що доказів у неї досить, то вирішила й собі гайнути у подорож, коли її чоловік наступного разу виїхав із міста. Одного дня вона поїхала до Мілфорда, що в штаті Коннектикут. Це було, звичайно, до того, як вона опинилася в інвалідному візку. Вона була тоді рухлива й дужа.

Вона попросила когось доглянути Джеремі протягом двох-трьох днів. «Цього разу я поїду зі своїм чоловіком», — сказала вона.

Але вони вирушили в різний час і в різних автомобілях.

— Це і приводить нас, — сказав Клейтон, що сидів поруч зі мною, всохлий і зморщений, укотре прикладаючись до пляшки з водою, — до тієї ночі, протягом якої все й сталося.

Розділ сорок п’ятий

Першу частину цієї історії я знав від Синтії. Як вона не прийшла додому в призначений час. Сказала своїм батькам, що вона в Памели. Як Клейтон поїхав її шукати, знайшов в автомобілі з Вінсом Флемінґом, привіз додому.

— Вона була дуже люта, — сказав Клейтон. — Побажала, щоб усі ми померли. З криком пішла до своєї кімнати, й більше від неї не чутно було ні звуку. Вона була п’яна. Одному Богові відомо, що вона там пила. Певно, відразу заснула. Їй не слід було плутатися з таким хлопцем, як Вінс Флемінґ. Його батько був звичайним гангстером.

— Я знаю, — сказав я.

Мої руки лежали на кермі, й ми їхали крізь ніч.

— Отже, як я сказав, то був справжній скандал. Тод, бувало, щиро втішався, коли його сестра потрапляла в халепу, ви ж знаєте, якими можуть бути діти. Але не цього разу. Атмосфера була просто огидна. Перед тим як я повернувся додому з Синтією, він попросив, щоб я або Патрисія повезли його купити бристольського картону чи чогось такого. Як і кожен інший хлопчак на світі, він відклав реалізацію свого проекту на останню хвилину, йому конче був потрібен аркуш того картону для якоїсь презентації. Було вже пізно, ми не знали, де, в біса, зможемо купити це в такий час, але Патрисія пригадала, що вони продавали такий папір в аптеці, у тій, яка була відкрита протягом усіх двадцяти чотирьох годин на добу, тож вона сказала, що повезе його туди, й вони куплять той картон.

Він прокашлявся, ковтнув води. Голос у нього захрип.

— Але спершу Патрисії треба було зробити ту справу. — Він подивився на мене. Я поляпав долонею по своєму піджаку, відчув, що конверт лежить у кишені. — А потім вони з Тодом поїхали, в автомобілі Патрисії. Я сидів у вітальні, геть виснажений. Десь через два дні я мав знову вирушити в дорогу, провести якийсь час у Янґстауні. Я завжди переживав щось подібне до депресії в такі дні, коли мені треба було від’їздити й повертатися до Ініди та Джеремі.

Він виглянув у вікно, коли ми проминали тягач із причепом-дачею.

— Мені здалося, що Тод із матір’ю не повертаються надто довго. Минуло вже близько години. Аптека була не так далеко. Потім задзвонив телефон. — Клейтон кілька разів судомно втягнув у груди повітря. — То була Ініда. Вона телефонувала з платного телефону. Вона сказала: «Вгадай, хто це?» О Боже, сказав я. То був дзвінок, якого я, в певному розумінні, чекав завжди. Але я не міг собі уявити те, що вона зробила. Вона сказала, що чекає на мене на паркувальному майданчику ресторану Дені. Вона сказала, щоб я ліпше поквапився. Вона сказала, що треба буде зробити чимало роботи. Сказала, щоб я привіз рулон паперових рушників. Я вибіг із будинку, поїхав до паркувального майданчика ресторану Дені, подумав, можливо, вона в ресторані, але вона сиділа у своєму автомобілі. Вона не могла вийти.