Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗
— Я думаю, нам не варто брати пікап Вінса, — сказав я. — Копи шукатимуть його. Люди бачили, як я від’їздив від лікарні. Копи мають опис цієї машини, знають її номерні знаки.
Він кивнув, показав на невеличку декоративну тарілку на буфеті біля передніх дверей.
— Ключі мають бути там, — сказав він.
— Дайте мені секунду, — сказав я.
Я обійшов будинок і відчинив дверці пікапа «Додж». У кабіні було не так багато відсіків для зберігання речей: у дверях, між сидіннями та ще бардачок. Я зазирнув у всі. Під пультом центрального управління я знайшов пістолет, накритий стосиком мап.
Я погано обізнаний з пістолетами і, звичайно ж, почував себе не дуже впевнено, запихаючи його за пояс штанів.
Я мав уже досить проблем і без того, щоб додавати до них ще й звинувачення в завданні собі умисної рани. Скориставшись ключем Клейтона, я відчинив «Хонду», сів на місце водія і поклав пістолет у бардачок. Завів двигун, виїхав просто на моріжок і поставив машину так близько до передніх дверей, як тільки міг.
Клейтон вийшов із дому, ступив до мене кілька обережних кроків. Я вискочив, оббіг навколо автомобіля, відчинив дверцята з боку пасажира й допоміг йому сісти в машину. Я витяг ремінь безпеки, нахилився над ним і пристебнув ремінь.
— Окей, — сказав я, сідаючи на місце водія. — Рушаймо.
Я перетнув двір, виїхав на дорогу, звернув праворуч на Менське шосе й поїхав на північ.
— У вас усе вийшло, — сказав Клейтон.
Карета швидкої допомоги, майже впритул супроводжувана двома поліційними автомобілями, з увімкнутими блимавками, але вимкнутими сиренами, помчала на північ. Проминувши бар, до якого я заходив раніше, я звернув на схід, щоб виїхати на паркову дорогу Роберта Мозеса.
Виїхавши на автомагістраль, я відчув спокусу натиснути на газ, але все ще остерігався поліції. Тому обрав швидкість, яка перевищувала б крайню межу, але була не настільки високою, щоб привернути увагу.
Я зачекав, поки ми проминули Буфало і звернули на схід, до Олбані. Не можна сказати, що на той час я зовсім розслабився, та все ж, коли відстань між нами та Янґстауном стала досить значною, я відчув, що ймовірність потрапити до лап поліції за звинуваченням у викраденні пацієнта з лікарні та в тому, що поліція виявить у домі Слоуна, значно зменшилася для мене.
І тоді я обернувся до Клейтона, який сидів дуже тихо, поклавши голову на підголівник, і сказав:
— Ну ж бо розповідайте. Геть усе.
— Окей, — сказав він і відкашлявся, прочищаючи собі горло.
Розділ сорок четвертий
Його перший шлюб, пояснив Клейтон, був заснований на брехні. Та й другий також. Потім він перейде до нього. Дорога назад, до Коннектикуту, далека. Часу вистачить, щоб розповісти про все.
Але спочатку він заговорив про своє одруження з Інідою. Дівчиною, з якою він навчався в середній школі, в Тонаванді, передмісті Буфало. Потім він пішов навчатися до коледжу Канісія, заснованого єзуїтами, вивчав там бізнес із домішкою філософії та релігійних студій. Цей коледж був недалеко, звичайно, і він міг би жити вдома і їздити на навчання, проте він винайняв дешеву кімнату за межами кампусу, бо дотримувався тієї думки, що навіть тоді, коли до коледжу їздити недалеко, вам усе одно ліпше вибратися з-під батьківського даху.
Коли він закінчив навчання в коледжі й повернувся на місце свого колишнього проживання, то Ініда його вже ніби там чекала. Вони стали зустрічатися, й він побачив, що вона дівчина дуже рішучої вдачі й звикла завжди домагатися від тих, хто її оточує, всього, що їй заманеться. Вона вміла все використати на свою вигоду. Була приваблива, мала дуже гарне тіло і сильний потяг до сексу, принаймні в період його раннього залицяння.
Одного вечора, зі слізьми на очах, вона сказала йому, що вагітна. «Ой, тільки не це», — сказав Клейтон Слоун. Він подумав про своїх батьків, про те, як їм буде соромно за нього.
Вони так дбали про свою пристойність, а тут раптом дівчина завагітніла від їхнього сина, тож його мати захоче виїхати звідси, аби тільки не слухати, що базікають про них сусіди.
Тож йому не лишалося іншої ради, як одружитися. І негайно.
Десь через два місяці Ініда поскаржилася йому, що почуває себе погано, і сказала, що йде на прийом до свого лікаря, якого звали Джибс. Вона пішла до лікаря сама, а коли повернулася додому, то сказала, що втратила дитину. Сльози, сльози, ціле море сліз. Одного дня Клейтон зустрівся в ресторані з доктором Джибсом, підійшов до нього й сказав: «Я знаю, що не повинен би запитувати вас про це тут, що мав би записатися до вас на прийом, але все ж таки я дуже просив би вас сказати мені, чи Ініда, втративши дитину, може завагітніти знову?»
А лікар Джибс йому каже: «Та ви про що?»
Отже, тепер він зрозумів, з ким має справу. Із жінкою, яка може сказати все, готова на будь-яку брехню, аби здобути те, чого прагне.
Йому слід би тоді негайно розлучитися з нею. Але Ініда стала просити в нього пробачення, вона, мовляв, справді думала, що вагітна, але боялася піти до лікаря, щоб це підтвердити, а тоді виявилося, що вона помилилася. Клейтон не знав, вірити їй чи ні, і знову подумав про те, яку ганьбу накличе на свою родину, якщо покине Ініду, розпочне процес розлучення. До того ж Ініда захворіла, вона прикута до ліжка. Справжня це хвороба чи вдавана, він не знає, але знає, що не може покинути її в такому стані, в якому вона зараз перебуває.
Чим довше він залишався з нею, тим важче було йому зважитися на те, щоб піти від неї. Він швидко зрозумів, що Ініда завжди має те, чого вона хоче. Якщо ж ні, вона спроможна влаштувати справжнє пекло. Верещання, зойки, розтрощений посуд. Одного разу він сидів у ванні, а Ініда увійшла туди зі своїм феном для сушіння волосся й почала жартувати, показуючи, ніби хоче кинути його у воду. Але при цьому в її очах був такий вираз, що він зрозумів: вона здатна так вчинити будь-якої хвилини і зробить, не вагаючись, якщо побачить у цьому якусь вигоду для себе.
Він вирішив здобути користь зі своєї освіти, знайшов роботу в галузі збуту, став постачати матеріали, необхідні для механічних цехів та фабрик. Ця робота примушувала його подорожувати по великій території, у широкому коридорі між Чикаго та Нью-Йорком, коридором, який проходить повз Буфало. Його працедавець відразу попередив, що йому доведеться досить часто перебувати далеко від дому. Ця умова стала вирішальним аргументом для Клейтона. Адже він тепер матиме можливість надовго втікати від занудних докорів, від скиглення, від дивних поглядів, які вона часто на нього кидає і які свідчать про те, що триби й коліщатка в її голові не завжди крутяться так, як мали б крутитися. Він завжди з жахом повертається додому після своєї чергової ділової подорожі, намагаючись угадати, який список претензій підготувала йому Ініда, щоб викласти їх усі, як тільки він переступить через поріг свого дому. Що їй бракує гарного вбрання, що він мало працює або що двері чорного ходу риплять, коли їх розчиняєш, і це дратує її до божевілля. Єдина радість, яку він має, коли повертається додому, це зустріч зі своїм ірландським сетером Фліном. Він завжди вибігає привітати автомобіль Клейтона, так ніби він сидів на ґанку відтоді, як він від’їхав, чекаючи тієї секунди, коли він повернеться.
Потім вона завагітніла. Цього разу по-справжньому. Народився хлопчик, Джеремі. Ініда дуже любить цього хлопчика. Клейтон любить його також, але незабаром він усвідомлює, що це змагання. Вона хоче, щоб любов хлопчика належала тільки їй, і Джеремі ще й ходити не навчився, як вона вже розпочала свою кампанію, щоб отруїти взаємини між батьком і сином. «Якщо ти хочеш вирости сильним і успішним, — казала йому Ініда, — то маєш брати приклад зі своєї матері, бо, на жаль, під цим дахом немає сильного чоловіка, який міг би стати для тебе зразком». Вона твердила йому, що його батько мало робить для неї і як шкода, що Джеремі схожий на нього, але він зможе подолати цю ваду завдяки часу та своїм зусиллям.