Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗

— Це Тері Арчер.

— Містер Арчер! — сказала вона, і в її голосі мені вчулися нотки паніки. — Я саме збиралася зателефонувати вам!

— Місіс Ейбеґнел, мені справді треба негайно поговорити з вашим чоловіком. Можливо, з поліції вже телефонували йому. Я назвав їм ім’я вашого чоловіка учора ввечері й…

— Дентон до вас озивався? Ви знаєте, де він?

— Ні, не знаю.

— Це на нього зовсім не схоже. Іноді йому доводиться працювати всю ніч, ведучи спостереження, але на хвилину він завжди виходить на зв’язок.

Я відчув дивний біль десь на самому дні шлунка. Я сказав:

— Він був у нас учора пополудні. Десь уже надвечір. Доповідав про результати свого розслідування.

— Знаю, — сказала вона. — Я телефонувала йому відразу по тому, як він від вас поїхав. Він сказав, йому телефонував хтось іще й залишив повідомлення, що перетелефонує згодом.

Я пригадав, як у Ейбеґнела задзвонив телефон, коли він сидів у нашій вітальні, як я подумав, що то телефонує йому дружина, маючи на меті повідомити, що вона готує йому на вечерю, як він подивився на номер, здивований, що то не його домашній номер, і як перевів дзвінок на голосову пошту.

— Вони йому перетелефонували?

— Я не знаю. То була моя остання розмова з ним.

— Ви мали розмову з поліцією?

— Так. У мене мало не стався серцевий напад, коли вони прийшли до нас сьогодні вранці. Але йшлося про жінку, яку було вбито в її домі, неподалік від Дербі.

— Це тітка моєї дружини, — сказав я. — Ми поїхали її навідати і знайшли мертвою.

— Господи! — сказала місіс Ейбеґнел. — Дуже співчуваю.

Я став обмірковувати свої подальші слова, перш ніж їх сказати, адже віднедавна я виробив у собі звичку не все казати людям, щоб не тривожити їх даремно. Але, схоже, це була політика, що не виправдала себе. Тому я сказав:

— Місіс Ейбеґнел, я не хочу вас налякати, і, я певен, існує дуже поважна причина, чому ваш чоловік досі не обізвався, але думаю, вам треба зателефонувати до поліції.

— Та певно, — сказала вона спокійним голосом.

— Я думаю, ви повинні сказати їм, що ваш чоловік не озивається, хай навіть відтоді, як він останнє до вас озвався, минуло не так багато часу.

— Ви маєте слушність, — сказала місіс Ейбеґнел. — Я збираюся це зробити.

— І ви можете зателефонувати мені в разі, коли станеться щось несподіване. Дозвольте, я дам вам номер свого домашнього телефону, якщо ви його не маєте, і номер мого мобільного телефону теж.

Вона не попросила мене зачекати, поки знайде олівець. Я здогадався, що, будучи одружена, з детективом, вона завжди тримала біля телефону блокнот і авторучку.

Синтія увійшла до кухні. Вона наготувалася їхати в дім небіжчиці. Тес, нехай благословиться її серце, наперед спланувала свій похорон так, щоб він був легким для тих, кого вона любила. Вона оплатила його невеличкими частинами багато років тому. Вона заповіла розвіяти свій попіл над протокою Лонґ-Айленд.

— Синті… — сказав я.

Вона не відповіла. Від неї віяло морозом. Незалежно від того, чи здавалося мені це обґрунтованим, вона вважала мене, принаймні почасти, відповідальним за смерть Тес. Навіть я сам замислювався над тим, чи події не стали б розвиватися інакше, якби я розповів Синтії все, що я знав, відразу, як про це довідався. Чй була б Тес сама у своєму домі, коли прийшов її вбивця, якби Синтія знала, в який спосіб спромоглася Тес оплатити її навчання. Чи, може, вони б удвох були в якомусь іншому місці, працюючи як одна команда, можливо, допомагаючи Ейбеґнелові в його розслідуванні?

Я не міг цього знати. І незнання цього було чимось таким, із чим мені віднині доведеться жити.

Обоє ми, звичайно, на роботу сьогодні не пішли. Вона взяла собі відпустку в крамниці одягу на невизначений час, а я зателефонував до школи сказати, що мене не буде протягом кількох наступних днів, і їм ліпше замінити мене кимось з учителів, які мають вільні уроки. Хоч би кого вони знайшли мені на заміну, нехай йому щастить із моєю командою, подумав я.

— Відтепер я більше нічого від тебе не приховуватиму, — сказав я Синтії. — А сталася ще одна подія, про яку тобі треба знати.

Вона зупинилася, перш ніж вийти з кухні, але не обернулася, щоб подивитись на мене.

— Я щойно розмовляв із дружиною Дентона Ейбеґнела, — сказав я. — Він зник.

Вона трохи повернулася в один бік, так ніби з неї вилетів подмух повітря.

— Що вона сказала? — ніби через силу запитала Синтія.

Я їй усе розповів.

Вона постояла там ще хвилину, обперлася рукою об стіну, щоб відновити рівновагу, а потім сказала:

— Я повинна йти в похоронний дім, щоб ухвалити там останні рішення.

— Звичайно, — промовив я. — Хочеш, щоб я пішов із тобою?

— Ні, — сказала вона й пішла.

Протягом кількох хвилин я не знав, що з собою робити, у мене не було іншого діла, крім тривоги.

Я прибрав на кухні та навколо будинку, спробував, але без особливого успіху, міцніше закріпити телескоп Ґрейс на його штативі-тринозі.

Коли я повернувся в дім, мій погляд зупинився на двох коробках із-під черевиків на кавовому столику, які Ейбеґнел повернув нам учора. Я взяв обидві, приніс їх на кухню і поставив там на стіл.

Я почав діставати з них речі, одну за одною. Так само, мабуть, робив і Ейбеґнел, подумав я.

Коли Синтія, бувши ще дівчинкою-підлітком, забирала речі зі свого будинку, вона поскладала в ці коробки головним чином усіляку всячину, яку повигрібала з шухляд, зокрема й з тих шухляд, що були в нічних столиках її батьків. Як і більшість маленьких шухляд, вони були наповнені безліччю всілякого дріб’язку, важливого й неважливого, якимись монетами, ключами, про які давно ніхто не знав, що ними можна відкрити, були там також квитанції, купони, вирізки з газет, ґудзики, старі ручки з перами.

Клейтон Бідж не був сентиментальним, але він зберігав такі дивні речі, як вирізки з газет, наприклад знімок баскетбольної команди, до якої входив Тод. Але найбільше його цікавили ті публікації, в яких ішлося про риболовлю. Синтія розповідала мені, що він читав на спортивних шпальтах газет новини про змагання з риболовлі, а в РОЗДІЛі туризму — про глухі озера, де риби було стільки, що вона сама стрибала в човен.

У коробці було з півдесятка таких вирізок, що їх Синтія, певно, витягла з нічного столика Клейтона багато років тому, перед тим як усі меблі з будинку й сам будинок були продані, і я запитав себе, коли вона нарешті зрозуміє, що немає жодного сенсу зберігати їх далі. Я розгорнув кожну пожовклу вирізку, з великою обережністю, щоб не порвати їх і подивитися, про що в них ідеться.

Дещо в одній із них привернуло мою увагу. То була вирізка з газети «Гартфорд Курант». У ній розповідалося про риболовлю на річці Гаусейтонік. Той, хто вирізав цей клаптик із газети, — Клейтон, імовірно, — зробив це дуже старанно, акуратно пройшовшись ножицями у проміжку між першою шпальтою цієї історії й останньою шпальтою тієї, яка була залишена на своєму місці. Ця замітка була поміщена над якимись невидимими рекламними оголошеннями або іншими історіями, що розташувалися такою собі драбинкою в нижньому лівому кутку.

Ось чому мені здалося дивним, що замітка з розділу новин, ніяк не пов’язана з вудінням риби на штучну мушку, залишилася.

Вона була не більш як два дюйми завдовжки:

Чому, дивувався я, усе навколо розповіді про риболовлю було так акуратно обрізано, а цю коротеньку замітку залишено? Датою, проставленою вгорі газетної сторінки, було 15 жовтня 1982 р.