Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗

На щастя, в день похорону вітер над протокою був несильний, що сприяло тій місії, задля якої ми виїхали на воду. Директор похоронного дому, чоловік, чарівні манери якого здавалися радше природними, ніж силуваними, узяв із собою урну з прахом Тес.

Не було багато розмов на борту катера, хоч Мілісента й зробила спробу. Вона обняла Синтію і сказала:

— Тес не могла б обрати більш чудового дня для виконання свого заповіту.

Можливо, якби Тес померла від хвороби, у цьому й можна було знайти певну втіху, та коли хтось помирає насильницькою смертю, то втіху не вдається знайти ні в чому.

Але Синтія спробувала сприйняти ці слова в тому дусі, в якому вони були сказані. Мілісента й Ролі були її друзями навіть задовго до того часу, як я познайомився з нею. Вони були її неофіційними тіткою й дядьком і перебували в міцній дружбі з нею протягом багатьох років. Якщо подивитися ще далі в минуле, то Мілісента виросла на тій самій вулиці, що й мати Синтії, і хоч Патрисія була на кілька років старша від неї, вони стали подругами. Коли Мілісента познайомилася й одружилася з Ролі, а Патрисія познайомилася й одружилася з Клейтоном, подружжя часто зустрічалися, й тому Мілісента та Ролі мали можливість спостерігати, як росла Синтія, і вони зберегли інтерес до її життя й після того, як її родина зникла. Хоч Ролі значно більше, ніж Мілісента, цікавився життям Синтії.

— День сьогодні чудовий, — сказав Ролі, немов відлунюючи голос своєї дружини. Він підійшов до Синтії, не відриваючи погляду від палуби, можливо, він думав, це допоможе йому зберегти рівновагу, коли катер вийшов у досить неспокійне море. — Але я знаю, що це не може полегшити твоє горе.

Памела підійшла до Синтії, трохи хитаючись і, мабуть, розуміючи, що високі підбори не дуже зручні, коли ти ходиш по палубі катера, й обняла її.

— Хто міг це зробити? — запитала її Синтія. — Тес ніколи нікому не зичила зла. — Вона шморгнула носом. — Остання людина з цього боку моєї родини. Відійшла.

Памела обняла її міцніше.

— Я знаю, моя люба. Вона була такою доброю до тебе, такою доброю до всіх. Певно, то був якийсь божевільний.

Ролі з огидою похитав головою, жестом, який означав: «До чого докотився цей світ!», і наблизився до стерна, дивлячись на кільватерний слід від катера на воді. Я підійшов і став поруч із ним.

— Дякую, що ти сьогодні прийшов, — сказав я. — Це багато важить для Синтії.

Він здавався здивованим.

— Ти жартуєш? Хіба ти не знаєш, що ми ніколи не залишимо наодинці з горем ані її, ані тебе? — Він знову похитав головою. — Як ти думаєш, хто це був? Якийсь психопат?

— Ні, — сказав я. — Не думаю. Принаймні я не думаю, що йдеться про цілковитого незнайомця. Гадаю, Тес хтось убив із якоюсь спеціальною метою.

— Ти справді так думаєш? — запитав він. — А як вважає поліція?

— Вони не мають жодного ключа, наскільки мені відомо, — відповів я. — Коли я розповідав їм про те, що сталося багато років тому, ти побачив, як затуманювалися їхні очі, так ніби це було забагато, щоб вони могли прийняти його в себе.

— А чого ти від них сподівався? — запитав Ролі. — Вони мають повні руки роботи, намагаючись зберегти мир у суспільстві тут і тепер.

Катер уповільнив хід і зупинився. Директор похоронного дому підійшов до них.

— Місіс Арчер, я думаю, ми готові.

Ми збилися в щільний гурт на палубі, й урну передали в руки Синтії. Я допоміг відкрити її, причому обоє ми поводилися так, ніби в руках у нас був динаміт, ми боялися ненароком випустити Тес із рук. Міцно тримаючи урну в обох руках, Синтія підійшла до краю палуби й перекинула урну, тоді як Ґрейс і я, Ролі, Мілісента та Памела стояли й дивилися.

Попіл випав із урни й упав на воду, розсипавшись по ній і розчиняючись у ній. За кілька секунд те, що фізично залишилося від Тес, зникло. Синтія передала порожню урну мені, й на мить здалося, ніби в неї запаморочилася голова. Ролі підійшов підтримати її, але вона жестом руки показала, що з нею все гаразд.

Ґрейс принесла троянду — її власна ідея, — яку вона кинула у воду.

— Прощавай, тітко Тес, — промовила вона. — Дякую за книжку.

Синтія говорила вранці, що хоче сказати кілька слів, та, коли надійшов час, вона не знайшла в собі для цього сил.

І я також не міг знайти слів, які здалися б мені більш значущими або сердечними, аніж прості прощальні слова Ґрейс.

Коли катер повернувся в гавань, я побачив низеньку чорношкіру жінку в джинсах і жовто-коричневій шкірянці, що стояла в кінці причалу, коли ми зійшли на берег. Вона була завширшки майже така сама, як і заввишки, але виявила дивовижну легкість і спритність, вхопившись за борт катера, коли той наблизився, й допомогла причалити його.

— Теренс Арчер? — звернулася вона до мене.

У її голосі відчувався бостонський акцент.

Я сказав, що так.

Вона показала мені значок, що ідентифікував її як Рону Ведмор, поліційного детектива. І не з Бостона, а з Мілфорда. Вона подала руку Синтії, щоб допомогти їй переступити з борту катера на причал, тоді як я взяв Ґрейс на руки й також ступив із нею на обчовгані дошки.

— Мені треба поговорити з вами хвилину, — сказала вона без прохальної інтонації в голосі.

Синтія, біля якої стояла Памела, сказала, що догляне Ґрейс, Ролі залишився позаду з Мілісентою. Ведмор і я повільно рушили вздовж причалу до чорного комфортабельного катера без розпізнавальних знаків.

— Ви про Тес? — запитав я. — Когось заарештували?

— Ні, сер, нікого не заарештували, — сказала вона. — Я певна, що для цього докладаються всі зусилля, але ця справа перебуває в руках іншого детектива. Наскільки мені відомо, певного поступу там уже досягнуто. — Вона говорила швидко й енергійно, слова вилітали з її рота, наче кулі. — Я тут, щоб поставити вам кілька запитань про Дентона Ейбеґнела.

У мене було відчуття, ніби мене шмагнули батогом.

— Так?

— Він зник. Його вже два дні немає, — сказала вона.

— Я розмовляв із його дружиною наступного ранку по тому, як він приходив до нас. Порадив їй зателефонувати в поліцію.

— Ви не зустрічалися з ним після того?

— Ні.

— А що-небудь чули про нього?

— Ні, — сказав я. — Не можу не думати, що його зникнення якось пов’язане з убивством тітки моєї дружини. Він бачився з нею незадовго до її смерті. Залишив їй свою ділову візитівку, й вона сказала мені, що приколола її до своєї дошки оголошень, яка висіла в неї на кухні біля телефону. Та коли її було вбито, я тієї візитівки там не побачив.

Ведмор щось записала до свого нотатника.

— Він працював на вас?

— Так.

— У той час, коли він зник. — Це не було запитання, тож я просто кивнув. — Якої ви думки?

— Про що?

— Про те, що з ним трапилося.

Іскра нетерпіння зблиснула в її очах. Мовляв, про що я можу вас ще запитувати?

Я помовчав і подивився на безхмарне синє небо.

— Мені дуже прикро висловлювати це припущення, — сказав я, — але, гадаю, він мертвий. Я навіть думаю, його вбивця зателефонував йому саме тоді, коли він був у нашому домі, обговорюючи з нами нашу справу.

— О котрій годині це було?

— Близько п’ятої пополудні, десь так.

— Раніше п’ятої, пізніше п’ятої чи рівно о п’ятій?

— Я сказав би, що рівно о п’ятій.

— Бо ми сконтактувалися з провайдером його мобільного телефону й попросили його дати нам інформацію про всі ті дзвінки, які йому надходили та його власні. Йому був дзвінок о п’ятій, зроблений із платного телефону в Мілфорді. Потім був іще один дзвінок, з іншого платного телефону в Мілфорді, який пройшов, а пізніше було кілька дзвінків від його дружини, на які він не відповідав.

Я не мав ані найменшого уявлення про те, які висновки можна з цього зробити.

Синтія та Ґрейс уже вмостилися на задньому сидінні кадилака директора похоронного дому.

Ведмор агресивно нахилилася до мене, і хоч, певно, була на п’ять дюймів нижчою, мені здалося, що вона нависла наді мною.

— Кому потрібно було вбивати вашу тітку й Ейбеґнела? — запитала вона.