Втрата - Барклей Лінвуд (мир книг TXT) 📗
Коли вона побачила мене, то запитала:
— Тітка Тес померла, тату?
Я подивився на Синтію, чекаючи від неї якогось сигналу. Сказати їй правду, не казати їй правду. Те або те. Але жодного сигналу мені не надійшло, тож я сказав:
— Так, моя люба. Вона померла.
Губи у Ґрейс затремтіли. Синтія сказала мені таким рівним голосом, що було очевидно: вона намагається стримувати свої емоції.
— Ти міг би мені сказати.
— Що?
— Ти міг би мені сказати про те, що ти знав. Про те, що тобі сказала Тес. Ти міг би мені сказати.
— Атож, — сказав я. — Я міг би тобі сказати. Я мав би тобі сказати.
Вона зробила паузу, ретельно добираючи слова:
— І якби ти мені сказав, можливо, цього не трапилося б.
— Синті, я не бачу, як би цього могло не статися, якби я тобі сказав. Такі речі відвернути чи навіть передбачити неможливо…
— Це правда. Ми ніколи нічого не знаємо наперед. Але я знаю одне. Якби ти сказав мені раніше про те, що Тес сказала тобі, про гроші, про конверти, я б сюди приїхала поговорити з нею про це, ми прихилили б голови одна до одної, намагаючись зрозуміти, що це означає, і якби я так зробила, то могла бути тут, і, можливо, ми б щось удвох придумали, й нічого такого не сталося б.
— Синті, я ж не…
— Чого ще ти не сказав мені, Тері? Які ще інші таємниці приховуєш під виглядом, ніби хочеш мене пощадити? Що вона тобі ще сказала, що ти знаєш таке, чого я не зможу витримати?
Ґрейс заплакала й заховала личко на грудях Синтії. Було очевидно, що ми зовсім забули про свій намір оберігати її від усього цього.
— Люба моя, присягаюся Богом, — сказав я. — Коли я від тебе щось і приховував, я робив це, дбаючи насамперед про твої ж таки інтереси.
Вона міцніше обхопила руками Ґрейс.
— Що ще, Тері? Що ще?
— Нічого, — сказав я.
Але була одна річ. Щось таке, що я недавно помітив і про що досі не розповів нікому, бо не знав, чи ця деталь має якусь вагу.
Працівники поліції, які мене допитували, знову привели мене на кухню й попросили описати всі свої рухи, де я стояв, що я робив, до чого доторкався.
Коли я виходив із кімнати, я випадково подивився на невеличку дошку для оголошень, яка висіла на стіні поруч із телефоном. Там була фотографія Ґрейс, яку я зробив під час нашої поїздки до Діснейленду.
Що мені сказала Тес по телефону, після того як Дентон Ейбеґнел навідав її?
Я сказав їй приблизно таке: «Коли ти пригадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому».
І Тес мені відповіла: «Саме це він і просив мене зробити. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї тепер, вона приколота до моєї дошки тут, біля телефону, поряд із фотографією, на якій Ґрейс стоїть поруч із Ґуфі».
Тепер візитівки на дошці не було.
Розділ двадцять перший
— Що ти говориш? — сказала вона.
Для неї це стало цілковитою несподіванкою.
— Так, це правда, — сказав він.
— Гаразд, гаразд, гаразд, — промовила вона. — І подумати лишень, ми щойно говорили про неї.
— Авжеж, говорили.
— Це просто диво дивне, — промовила вона тоном глибокої втіхи. — Що ти там був і все таке.
— Авжеж.
— Вона це заслужила, ти знаєш, — сказала вона.
— Я знав, ти не будеш засмучена, коли я тобі скажу. Але це означає, що нам треба кілька днів не висовуватися.
— Ти так думаєш?
Вона знала, що сама переконувала його в перевагах вміння дочекатися свого часу, але несподівано для самої себе відчула, як її опановує велике нетерпіння.
— Завтра має відбутися похорон, — сказав він, — і думаю, що будуть приготування до нього чи щось таке, а вона ж навіть не має інших родичів, які могли б потурбуватися про ії похорон чи не так?
— Думаю, що так.
— Отже, моя сестра буде дуже заклопотана, роблячи всі ці приготування, так? То, можливо, нам ліпше зачекати, доки все це закінчиться?
— Ти, певно, маєш рацію. Але в мене до тебе буде одне велике прохання.
— Яке? — запитав він.
— Зовсім невеличке прохання.
— Ну?
— Не називай її своєю сестрою.
Її голос прозвучав дуже твердо.
— Пробач.
— Ти знаєш, як я до цього ставлюся.
— Та знаю. Але ж вона все одно…
— Мені байдуже, — сказала вона.
— Гаразд, мамо, — мовив він, — Я більше так не робитиму.
Розділ двадцять другий
Людей, запрошених на похорон, було небагато.
Крім Патрисії Бідж, матері Синтії, в Тес не було ні братів, ні сестер. Їхні батьки, звісно, давно померли. Тес, хоч і була протягом короткого часу одружена, ніколи не мала власних дітей, і не було сенсу шукати її колишнього чоловіка. Він усе одно не з’явився б, а Тес не захотіла б бачити на своєму похороні того сучого сина.
Тес не підтримувала близьких стосунків із людьми з департаменту доріг, у якому вона працювала, перед тим як вийти на пенсію. Як не раз казала Тес, у неї там не було друзів. Колеги не вельми поділяли її ліберальні погляди. Вона належала до клубу гравців у бридж, але Синтія не знала нікого з членів, тож і там не було кому надсилати запрошення.
Власне, нам і не було потреби повідомляти кожному про похорон. Смерть Тес Берман стала однією з головних новин.
Були інтерв’ю з іншими людьми, які жили на її вулиці, що межувала з лісом, ніхто з них, до речі, не помітив нічого незвичайного по сусідству в ті години, які передували смерті Тес.
— Ця смерть справді викликає подив, — сказав один із жителів вулиці перед телекамерою.
— Нічого схожого в нас досі не було, — підтвердив інший.
— Ми тепер докладемо всіх зусиль, щоб надійно замикати двері та вікна наших будинків на ніч, — додав ще хтось.
Мабуть, якби Тес заколов один із її колишніх чоловіків або покинутий коханець, сусіди не відчули б такої тривоги. Але поліція заявила, що вони не мають уявлення, хто це зробив, нічого їм не відомо і про мотив. І підозрюваних теж немає.
Не було жодних ознак насильницького проникнення в дім. Жодних слідів боротьби, крім того, що стіл на кухні був трохи зсунутий, а один стілець — перекинутий. Було схоже, що вбивця Тес зробив свою справу швидко. Тес чинила опір не більш як протягом однієї секунди чи десь так, рівно стільки, щоб примусити свого нападника зачепити стіл і перекинути стілець. Потім ніж увійшов їй у тіло, і вона вмить померла.
Її тіло, як повідомила поліція, лежало на підлозі протягом двадцяти чотирьох годин.
Я подумав про всі ті справи, які ми робили, коли Тес уже лежала мертва в калюжі власної крові. Ми готувалися лягти в ліжко, спали, прокидалися, чистили зуби, слухали ранкові вісті по радіо, вирушали на роботу, обідали, жили своїм звичним життям протягом цілого дня, тоді як Тес уже не жила.
Думати про це було надто тяжко.
Коли я примусив себе облишити ці думки, мій розум перейшов на не менш тривожні теми. Хто це зробив? Навіщо? Чи стала Тес жертвою якогось випадкового нападника, чи її вбивство мало щось спільне із Синтією та з попередженням, висловленим у листі, надісланому багато років тому.
Куди поділася візитівка Дентона Ейбеґнела? Може, Тес не пришпилила її до дошки, як повідомила мені? Може, вона вирішила, що більше нічого не пригадає, а тому викликати його не буде потреби, а отже, зняла його візитівку з дошки і кинула її у сміттєвий кошик?
Наступного ранку, розтривожений цими та іншими запитаннями, я знайшов візитівку, яку Ейбеґнел залишив нам, і набрав номер його мобільника.
Відповів провайдер і запропонував мені залишити повідомлення, сказавши, що телефон Ейбеґнела вимкнений.
Тоді я зателефонував йому додому. Відповів жіночий голос.
— Містер Ейбеґнел удома?
— Хто телефонує?
— Це місіс Ейбеґнел?
— Хто це, скажіть, будь ласка.
