Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович (читать книги регистрация TXT) 📗
Дементьєв вийшов на вулицю і, задумавшись, зупинився коло під'їзду. В дивне потрапив він становище: здавалось, так вдало влаштувався в один із відділів тимчасового штабу, а вийшло навпаки, — наблизився до музею, а не до порту, який був головною його метою. Може, тільки через кілька днів, коли відправлятимуть фонди музею, він матиме доступ до порту. А вже сьогодні, мабуть, з порту відходять транспорти з солдатами, з технікою…
Дементьєв безпорадно озирнувся на всі боки.
— Весна, пане капітан… — тихо промовив вартовий.
— Так, так… весна…
А весна квапилась. Хоча день був зовсім не сонячний, уздовж тротуарів бігли струмки, із брязкотом падали бурульки, в ринвах гуркотіли льодяні обвали. Дементьєв якось одразу все це побачив і почув. Так, весна працювала з усієї сили, а він?.. Дементьєв поквапливо пішов вулицею. Але на першому ж перехресті зупинився. «Куди я так поспішаю? Куди?.. Треба хоч пообідати».
Кафе «Оріон» було серед рекомендованих німецьким офіцерам. Така рекомендація — теж частина прославленого німецького порядку. Поряд інше кафе — порожнє. А в «Оріоні» вільного місця не знайдеш. Тютюновий дим висить під стелею сизим покровом. Не змовкає гул від розмов. Дементьєв помітив вільне місце за столиком у далекому темному кутку — там сиділи три офіцери. Всі вони були з інженерних військ Тодта. Дементьєв попросив дозволу сісти за їхній стіл. Офіцери, як по команді, мовчки знизали плечима: мовляв, що поробиш, заборонити ми не можемо. Дементьєв сів і заглибився у вивчення меню. Офіцери мовчали. Замовивши, Дементьєв вийняв з кишені газету і почав читати.
— Що цікавого, капітане, знайшли в газеті? — насмішкувато спитав один з офіцерів.
— Молодці ваші колеги! — не відриваючись од газети, сказав Дементьєв. — За десять днів оперезали Берлін неприступним поясом із сталі та бетону.
Офіцери мовчки перезирнулись. Потім один з них сказав:
— Нашим колегам там добре, у них в руках уся техніка. Спробували б вони щось зробити голими руками, коли замість техніки тобі дають якийсь папірець з наказом, вважаючи, що він всесильний…
Знову, як по команді, офіцери зітхнули і надовго замовкли. Дементьєв насторожено, але терпляче ждав продовження їхньої розмови.
Раптом один з офіцерів вихопив з кишені папір і олівець.
— А що коли зробити так? — сказав він і почав щось креслити на папірці.
Інші два офіцери підсунулися до нього і стали уважно розглядати креслення.
Дементьєв чув потім тільки уривчасті фрази, з яких спочатку нічого не міг зрозуміти.
— … Скошений поміст великого запасу міцності… Просувається щільно до борту…
— А як він пересувається вздовж?
— Два тягачі. Максимум — три…
— А якщо різна висота бортів?
— Це треба обміркувати…
— Робити поміст із сегментів, які можна буде прибирати…
— Ідея. Саме так…
— А хіба можна такий поміст побудувати за одну добу?
— Якщо дадуть саперний батальйон — можна.
— А дадуть?
— Ходімо у штаб.
Офіцери розплатилися й пішли. Цієї ж хвилини їхні місця зайняли два майори і капітан. Зважаючи на все, це були фронтовики — обвітрені обличчя, огрубілі руки, втома і злість в очах. Вся їхня розмова точилася переважно навколо того, чим їх тут нагодують.
Дементьєв пішов. Звичайно, йому хотілося посидіти ще — може, фронтовики теж заговорили б про евакуацію, і він довідався б про щось нове. Але після того, як він поїв і розплатився, сидіти за столом, коли по кафе весь час у розшуках вільного місця тинялись офіцери, було неможливо: це могло викликати підозру.
Так, а офіцери інженерних військ напевне зв'язані з евакуацією. І для евакуації вони повинні щось зробити за одну добу. Одну добу… Що ж робити? Яких вжити заходів, щоб наблизитись до головної мети?.. Дементьєв, ідучи додому, думав тільки про це.
Зовсім несподівано ввечері в гості до Дементьєва прийшов майор Зандель. Прийшов похмурий і ніби за один цей день схудлий. Дементьєв уже помітив, що майор — вразлива натура з мінливим настроєм, і тепер дуже зацікавився, чому майор такий похмурий.
Зандель зачинив двері і підійшов дуже близько до Дементьєва:
— Вам полковник нічого не говорив?
— Радив позалицятися до хазяйської дочки! — засміявся Дементьєв.
Зандель навіть не посміхнувся; задумався на мить і сказав:
— Однаково секретом це лишитись не може… Здається, сьогодні вночі починається евакуація військ. Їх перекидають на захист Берліна.
«Ось воно!» — радісно і в той же час тривожно подумав Дементьєв, але байдуже спитав:
— Усіх військ?
— Очевидно.
— Ну що ж, верховному командуванню видніше! — безтурботно зауважив він. — Адже нас це не стосується?
— Ні, капітане, стосується. Наш відділ почне тепер працювати з максимальним навантаженням. Мельх сказав, що під наші вантажі приділятимуть місця на кожному транспорті.
— Нарешті робота! — весело вигукнув Дементьєв. — Бо від першого завдання я мало не засумував. Воювати з музейними дідусями я не вмію.
— Ця війна, Рюкерт, тільки починається. І поки ми не вивеземо звідси все, що можна вивезти, самі ми звідси не виберемося! — майже вигукнув Зандель.
— Треба постаратись виконати наше завдання якнайшвидше! — так само весело сказав Дементьєв, ніби не помічаючи нервовості Занделя. — Може, нам ще вдасться взяти участь у боях за наш Берлін. У мене сверблять руки провчити росіян. Вони не розуміють того, що Німеччина боротиметься, поки буде живий хоч один німець, і що останнє слово війни ще не сказане.
Зандель дивився на Дементьєва майже жалісно: він вирішив, що в особі Рюкерта він не знайде співрозмовника для відвертої розмови про те, що зараз гнітило його.
— У мене чогось страшенно розболілася голова, — сказав він. — Даруйте, капітане, я піду: мені треба лягти в ліжко. Не дай боже захворіти в такі дні…
Зандель пішов. Дементьєв сів за стіл і стиснув голову руками. Ну ось, почалося те, заради чого його послали в це місто. Швидко і дуже успішно зумів він легалізуватись, навіть заручитися довір'ям начальства. Волею випадку він влаштувався на роботу. Але всі його намагання марні, якщ він не зможе діставати точну і вичерпну інформацію про військові транспорти.
Правда, першу — хоч ще й неперевірену інформацію він уже має: евакуація починається сьогодні вночі. Про це негайно треба повідомити командування. Дементьєв швидко вдягнувся і пішов за рацією на явочну квартиру Павла Арвидовича.
Місто, оповите темрявою, здавалося мертвим. На вулицях ні душі. Проїде машина з пригашеними фарами — і знову темрява й тиша. Коло виходу на Шестигранну площу Дементьєва зупинив патруль. Почувши пароль, солдати козирнули, і він рушив далі.
Павло Арвидович чекав Дементьєва кожного вечора, давно приготував рацію, але дуже боявся, що його квартирант помітить прихід чужого і запідозрить щось недобре.
Цього вечора квартирант затримався на роботі довше, ніж звичайно, і Дементьєв зустрівся з ним коло будинку. Вони мовчки козирнули один одному і почали підніматися сходами. Разом вони зупинилися і перед дверима в квартиру Павла Арвидовича.
— Ви теж сюди? — здивовано запитав гестапівець.
— А ви, мабуть, і є мій суперник? — засміявся Дементьєв. — Сьогодні я шукав собі кімнату і зайшов у цю квартиру. Мені сказали, що тут уже живе офіцер гестапо. Щоб не тинятися по місту з чемоданом, я попросив у хазяїна дозволу залишити його до вечора. І тільки оце зараз іду за своїм багажем. Іду й боюсь, що хазяїн разом з квартирантом за такий пізній прихід спустять мене із сходів.
Нічого не відповівши, гестапівець натиснув кнопку. У дверях виросла постать Павла Арвидовича. Побачивши Дементьєва разом з квартирантом, він просто закам'янів.
— Здрастуйте ще раз і, будь ласка, пробачте! — весело сказав Дементьєв. — Я тільки зараз знайшов собі кімнату. Дайте мені, будь ласка, мій чемодан.
— Ах, чемодан! Зараз, зараз…
Павло Арвидович побіг у свою кімнату за чемоданом. Гестапівець ввійшов у передпокій, але зупинився біля відчинених дверей.
