Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Здається, ми десь поблизу Базельбада, — каже Сеймур, підходячи до мене. — Нас віддаляє від міста оцей ліс. Минемо його пішки. Шофер швидко оклигає.
— Невже не можете і в нього встромити ампулку?
— Скінчилися. Та воно без ампулки й краще. Якщо фургон довго тут стоятиме, дорожня поліція неодмінно зацікавиться ним. Хай шофер їде собі.
Посуваємося навмання в темряві між деревами, поки виходимо на якийсь путівець. Дощ майже ущух, зовсім легенько постукує по листю.
— Ви коли-небудь були в Базельбаді? — тихо запитує американець.
— Проїздом.
— Зручний кордон. По один бік — Базельбад, а по другий — Базель. Це, власне, одне місто, кордон розділяє вулиці, двори, навіть будинки. Я збирався переправити вас через одну таку будівлю.
— Але канал закупорився…
— Не закупорився. Боюсь, що він ненадійний. Після того, як ті типи заворушилися, я не можу довіряти нікому. Це була дуже близька мені людина. Та я вже казав вам: часто дружба — лише проміжна ланка між двома зрадами.
Йдемо повільно, трохи похитуючись. Пахне вологою і мокрим листям, як у моїй спальні на тій віллі.
— Відчуваєте цей гострий запах? — запитує Сеймур.
— Запах свіжості.
— Запах кладовища, — заперечує американець.
— Ви ніколи не ходили кладовищем?
— Доводилось. Мої сестри взагалі не були на могилі матері, тож треба хоч мені відвідувати її. — Він зупиняється перевести дух і додає:
— Мати не дуже любила мене. Я вам розповідав, що з'явився на цей світ небажаним. Але я ходжу на її могилу. Мабуть, людині все-таки треба когось любити. Хоч одного-єдиного. Хоча б свою матір.
Нарешті ми видираємося на узгір'я. Тут ліс кінчається. Протилежний схил горба майже голий. Внизу крізь пелену дрібного дощу видніють світлі стрічки вулиць, позначені лимонно-жовтим пунктиром на чорній дошці ночі.
— Так, Базельбад, — каже Сеймур. — Там, ліворуч, є пропускний пункт. А праворуч — другий. Ми перейдемо посередині.
Він показує на якесь темне місце між ясними лініями вулиць.
— Там наш приватний пропускний пункт, Майкле.
— Хіба й ви підете зі мною?
— Змушений. Ви самі не зорієнтуєтесь.
— Я хотів спитати, як зорієнтуєтесь ви після того, як заворушилися друзі Райєна.
— Їхні дії — то вже остання конвульсія. З Райєном покінчено раз і назавжди. Його місце — за гратами. А з вашим зникненням двері його камери зачиняться.
Він виймає з кишені пачку сигарет, дивиться на неї, потім тицяє назад у кишеню.
— Ми будемо переходити кордон на будівельному майданчику. Котлован, бетонні підмурки, колони й балки — взагалі сприятлива обстановка. Лінія кордону — символічна. Якщо нас не помітять, ми перейдемо її мов на прогулянці. Якщо, ж помітять, доведеться бігти — вперед чи назад, залежно від обставин. Кордон, який він не є, все-таки кордон.
Сходимо з горба, порослого густою травою, гальмуємо наш спуск. За триста метрів попереду в мокрій темряві блищить білий ореол першого міського ліхтаря.
— Підемо вздовж шосе, спокійно й не поспішаючи, — напучує мене американець. — Нам нема чого хвилюватися. Принаймні звідси й до кордону ми — цілком легальні громадяни.
— Я не хвилююся, Уїльяме.
— Знаю, знаю. Вам це не вперше.
Йдемо путівцем вздовж асфальтової стрічки. Дощ знову ллє як з відра. На жаль, я вже не певен, що негода — це добрий знак. Наближається північ. Рух автомобілів ще досить жвавий, та між шосе й пішохідною алеєю тягнеться високий живопліт, тому ми не дуже ризикуємо, що нас хтось помітить.
Обабіч шляху починають з'являтися будівлі, шосе поступово перетворюється на вулицю, широкий, освітлений флуоресцентними ліхтарями проспект, над яким вітер похитує сріблясту завісу дощу.
Та Сеймур веде мене глухою бічною вуличкою — рідкі ліхтарі, замкнені гаражі, темні склади й де-не-де низенькі будівлі з темними вікнами. Кілька випадкових перехожих. Поліцейських не видно. Поки що все гаразд, як казав той дивак, падаючи з хмарочоса.
— Ось і наша вулиця, — тихо каже Уїльям, і ми звертаємо за ріг. Вуличка, як і попередня, глуха й погано освітлена. З одного боку довга сліпа стіна якогось ангара, з другого — ще довший паркан.
Сеймур нечутно ступає вздовж паркана. Я йду слідом, відчуваючи, що мій мокрий піджак став важкий, а вода стікає струмками за комір сорочки. Пройшовши метрів п'ятдесят, американець відсовує на паркані дошку й зникає. Я прослизаю за ним.
По той бік паркана зовсім темно. Настільки темно, що тебе охоплює облудне почуття, наче ти нарешті потрапив у безпечне місце.
— Трохи посидимо, поки очі звикнуть до темряви, — шепоче Сеймур. — Он бачите, навпроти вже Швейцарія.
Не бачу. Нічогісінько не бачу. Переді мною морок, наче величезна яма, наче мертве болото, наче бездонна порожнеча. Потім поступово починаю розрізняти крізь сітку дощу обриси якоїсь великої будови, великої за площею, бо стіни поки що зведено лише на рівні першого поверху.
Можливо, ця будівля — то вже Швейцарія, але зараз вона здається мені недосяжно далекою. А тут, перед нами, темніють лише великі ями невідомого призначення й невизначеної глибини.
— Ви готові, Майкле? — ледь чутно запитує Сеймур.
— Настільки готовий, що далі нікуди.
— Тоді йдіть за мною. І не треба поспішати. Нас ніхто не чекає.
Він обережно посувається між двома ямами, крок за кроком, наче йде по трясовині чи по тонкій кризі. Я ступаю слідом за ним, дивлячись собі під ноги, наскільки це можливо. Так найкраще — крок за кроком. Ні про що не думаєш, тільки про наступний крок. Горизонт дії — лише за крок від тебе. А далі — суцільний морок.
Не знаю, як там на тонкій кризі, а тут, на мокрій кучугурі розкопаної землі, дуже слизько. Я переконуюся в цьому вже на десятому кроці, коли несподівано опиняюсь в ямі. Вона не дуже глибока, але наповнена водою.
— Що сталося? Де ви? — чути тихий голос Уїльяма.
— Лише на метр від поверхні землі. Гадаю, що для могили потрібна більша глибина.
— Помиляєтесь, якраз досить, — запевняє мене американець.
Якось вибираюсь, хоч і забрьоханий по самі вуха. Трохи згодом настає черга Сеймура.
— Моя могила значно глибша, ніж ваша, — чути його голос.
Жартівливий настрій зникає після третього інциденту.
Цього разу, потрапивши в яму, я відчуваю, що нога під водою за щось зачепилася.
Це дріт. Умовний кордон — не такий уже й умовний. Десь праворуч яскраво спалахує прожектор, мовби попереджаючи. Тиркає коротка кулеметна черга.
Прожектор повільно й невблаганно обмацує темряву. Раптом очі мені засліплює біле сяйво — так буває в кінозалі, коли раптом обривається стрічка. Добре, що ця яма глибша за могилу. Потім сяйво зникає, мабуть, перемістилося далі.
— Де ви, Майкле?
— Знову в ямі.
— Негайно рушайте. Отак прямо й прямо. По той бік є два жовтих будинки. Йдіть якраз між ними.
— А ви?
Він відповідає не зразу.
— В мене влучили.
Виповзаю з ями. Сеймур зігнувся під горбком землі. Я теж припадаю до землі, бо сліпучий промінь знову повзе до нас, уже з протилежного боку.
— Куди влучили?
— Продірявило… Обидві ноги… — шепоче Сеймур. — Тікайте.
Морок ночі над нашими головами знову прорізає промінь прожектора.
Мені таки треба бігти. Треба спробувати бігти, поки прожектор не схопив мене своєю довгою рукою.
— Дуже шкодую, Уїльяме.
Я й справді шкодую. Зрештою, він же — не Інстанція. Ні, він не Інстанція, хоч і складова частина її злої механіки.
Підводжусь і знову ховаюсь, бо промінь, щойно промайнувши над нами, повертається — певно, намацав нас. Знов лунає довга кулеметна черга.
— Біжіть… — повторює Сеймур. — Два жовтих будинки… «Ти вже мариш, Уїльяме, — думаю я. — Які можуть бути жовті будинки у цій темряві? Вдень вони, можливо, й жовті, та хіба ж ти не бачиш, що зараз усе чорне?»
— Я б хотів допомогти вам, — бурмочу я.
— Це зайве, та й пізно… Біжіть…
І справді, чим я йому допоможу? Та й навіщо допомагати? Щоб він колись пристрелив мене? Хай іде під три чорти разом із своєю Інстанцією.
