Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Як на мене, то найкраще було б передати гроші й товар одночасно.
— А ви й справді важкий клієнт.
— Можемо укласти угоду на вашому складі. Вантажити запчастини й лічити гроші.
— Мені нема чого робити на складі. Дайте мені подумати.
Його роздуми не забирають багато часу — певно, в нього в голові були запасні варіанти, адже він наперед знав, що я не покладу йому на стіл пачки доларів. Подивившись якийсь час на бездоганно білу стелю — єдине, що в цьому сейфі не з металу, — Райєн переводить погляд на мене.
— Гадаю, ви не братимете на себе турботи про транспортування запасних частин?
— Звичайно, ні.
— Наскільки я зрозумів, це покладено на якогось Ерліха.
— Саме так.
— У такому разі передача грошей і товару може відбутися так, як ви бажаєте, тобто одночасно. Поки Томас і ваш Ерліх працюватимуть на складі, ми робитимемо свою справу, тільки в іншому місці.
І він викладає мені своє рішення, яке я приймаю без заперечень, бо воно однаково зручне для обох. Маю на увазі його й Сеймура. Згортаю папірець з рахунком, ховаю в кишеню й підводжусь.
— Не надавайте великого значення цьому документу, — про всяк випадок попереджає Райєн. — Це фактура «для годиться», яка нічого не варта.
— Зрозумів, — киваю я. — А друга у вашій шухляді. Мене чекає ще одна зустріч — цього разу непередбачена.
Виходячи з «Семсона», я здибуюся з Ерліхом.
— Сподіваюсь, ви шукаєте на мене? — кидаю я.
— Здається, нам з вами призначено побачення аж на п'яту годину, — озивається Ерліх.
— Тоді ви, певно, йдете до Райєна.
— Вам це неприємно?
— Не виключено. Як правило, контакти між двома особами відбуваються на шкоду третій.
— Третя особа — це не ви, — заспокоює мене Ерліх. І, довірливо нахилившись до мого вуха, неголосно додає: — Я вирішив провчити того неприємного типа.
— Дивіться, щоб ваш урок не завадив укладенню нашої угоди.
— Навпаки. Після того, як я дещо розповім Райєнові, він, гадаю, поставиться до вас з більшим довір'ям.
Коли о п'ятій годині ми зустрічаємося з Ерліхом в одному закладі поблизу вокзалу, я не розпитую його про зустріч з черепахою, і він теж не вважає за потрібне щось розповідати мені про це. Наша увага цілком зосереджена на завтрашньому дні.
Завтрашній день. Великий день. І Сеймур, і Райєн, і Томас, і Ерліх, і навіть кожна з жінок сподіваються, що цей день їм щось принесе — успіх, гроші чи розв'язання якоїсь особистої проблеми. Я теж не виняток. Я теж чекаю й сподіваюсь. Уявіть собі, навіть у моєму віці.
Так, день важливих подій, суть яких має не дуже багато спільного з діловою стороною події, яку ми зараз обговорюємо. Бо, якщо подивитися збоку, завтрашня програма зводиться тільки до угоди про продаж зброї. А це дуже дрібна справа, коли зважити на те, якими мільярдними сумами орудують у цій галузі «нафтові шейхи». І взагалі це дивна угода, якщо взяти до уваги те, що зброя, про яку велося стільки розмов, нікому не потрібна.
Проте зброя, навіть якщо вона нікому не потрібна, — товар марудний. Можна називати карабіни запасними частинами, та це ще не означає, що відповідні органи повірять тобі. Возити такі «запасні частини» по країні, яка має добре підготовлену й оснащену поліцію, не така вже й безпечна справа.
Щоб звести ці проблеми до мінімуму, Сеймур вирішив транспортування карабінів і автоматів поки що відкласти. Поки що й назавжди. Завтра ж перед нами стоїть завдання якось вивезти найлегшу й найціннішу частину товару — пістолети.
— Я найняв на два тижні фургончик, — повідомляє мені Ерліх. — Гадаю, двох тижнів вистачить.
— Цілком вистачить.
Щасливий: він планує свою діяльність аж на два тижні наперед! А я не знаю, що мене чекає через два дні.
— Я знайшов місцинку, де ми ненадовго залишимо вантаж. Завжди корисно, щоб між прийомом і відправкою товару минув якийсь час.
— Ви на цьому краще розумієтесь.
— Адже за це мені платять. Через десять днів я відправлю товар у Гамбург. Там доведеться змінити упаковку.
— Звичайно.
Він ще хвилин десять розводиться про всілякі деталі справи, аби довести, що транспортування зброї пов'язане з чималими витратами й що попередня виплата не така вже й велика, як це може видатися на перший погляд.
— Найголовніше: не забудьте перевірити ще на складі один-два ящики, — наказую я згідно з інструкцією Сеймура. — Томас може нам підсунути товар гіршої якості, ніж домовлено.
— Про це не турбуйтесь. Я не дозволю, щоб цей шахрай обдурив нас.
— Знову серйозні розмови. Знову брязкання зброєю, — лунає м'який жіночий голос.
Мод з'явилася зненацька.
— Дуже шкодую, що спізнилася, але на вулиці такий рух…
«Рух»… Все це балачки. На відміну від Ерліха я помітив, що дама з'явилася не з дверей, а з бару.
Заклад галасливий і незатишний, як всі бари біля вокзалу, де люди обмінюються кількома словами, випивають щось і виходять. У нас теж немає причин затримуватися тут довше, ніж треба, щоб з'їсти порцію морозива, бо розмову вже закінчено. Морозиво, звісно, замовлено для Мод.
— Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли забрати мене, — кажу їй надворі, коли ми вже розпрощалися з Ерліхом. — Я б зараз із задоволенням трохи подрімав перед зустріччю з Уїльямом.
— На жаль, Альбере, я вже виписалася з готелю. А наша зустріч відбудеться на шляху в Ідар.
Ми потрапляємо якраз у «годину пік», час найбільшого вуличного руху, коли десятки тисяч людей залишають контори й магазини, щоб сісти у свій автомобіль і посунути в загальному потоці з тісного міста. Коли й нам, нарешті, вдається зробити це, стрілки годинника показують сьому.
Мод тримає кермо лівою рукою, а правою надіває великі темні окуляри. Сонце за кілька хвилин сховається, але перед заходом воно величезним іржаво-червоним диском зависає над горбом навпроти нас, щоб востаннє подивитись, як ідуть земні справи.
— Щодо завтра все зрозуміло, — кидаю я. — А післязавтра?
— Що «післязавтра»? — запитує жінка, не відводячи погляду від стрічки шосе.
— Які ваші плани на післязавтра?
— Певно, розпочнеться канцелярська робота. Не думаю, що мене пошлють на Балеарські острови.
— А далі? Чи ви не звикли сягати в думці так далеко?
— Не хочу вас бентежити, але тема про сенс життя здається мені досить амортизованою, — відповідає дама.
— Ваш Франк казав, що люди живуть або одним днем, або ж так, наче їм належить вічність. Цікаво, до якої категорії належите ви?
— До третьої, Альбере. Завжди, коли йдеться про дві категорії, можете бути певні, що я належу до третьої.
— Золота середина.
— Можна вважати й так. Хоча я б назвала це здоровим глуздом.
Мод зупиняється біля бензоколонки після повороту на Ідар. Поки дама займається бензином і мастилом, я виходжу розім'ятися. Бензоколонка — маленька база серед безкрайньої асфальтової автостради. Кав'ярня. Крамниця побутових дрібниць і сувенірів. Не забули й про туалети. Корисні споруди, та жодна з них зараз не приваблює мене. Повільно походжаю вузьким тротуаром біля низької будівлі з бетону й скла й, лише дійшовши до рогу, помічаю Сеймура.
Американець закляк перед своїм сірим «мерседесом» на порожньому майданчику для стоянки автомобілів і, піднявши капот, удає, ніби оглядає мотор. На мене не звертає ніякої уваги, хоч не помітити моєї персони він не міг. Це примушує мене роззирнутися навколо й рушити в зворотному напрямку повз туалети, крамничку, кав'ярню. Мод уже розраховується з хлопцем у жовтогарячому комбінезоні.
— Сеймур був на стоянці, але удав, що не бачить мене, — кажу я, коли ми рушаємо далі.
— Певно, в нього були на це причини, — байдуже відповідає жінка.
— Навіщо така маніакальна полохливість? Невже за нами хтось стежить?
— Хай це вас не хвилює, Альбере. Думайте про сенс життя, а побутові турботи залиште для мене.
Вже сутеніє, коли Мод, поступово зменшуючи швидкість, вирулює на бічну дорогу. Проїхавши ще близько кілометра, дама звертає з дороги й зупиняється за високим чагарником. Можна припустити, що десь поблизу зупинився й Сеймур, бо за п'ять хвилин він приєднується до нас.
