Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Я не прагну будь-що дістати інформацію, Уїльяме, здається, я вже вам пояснив, що не приїхав на полювання.
— Шкода. А я тільки-но зібрався дати вам деякі відомості щодо програми «Спрайт». Або принаймні ввімкнути ще один запис.
— Невже Франк — теж об'єкт вашого шантажу? — незворушно запитую я.
— Зовсім ні. Франк — випадковий помічник, так само як і обидві сестри. Але ви нічого не кажете з приводу програми «Спрайт».
— Ви ж знаєте, що я не з військової розвідки.
— І все-таки ця тема посідала досить помітне місце у вашій розмові.
— Ви маєте на увазі монолог Франка? Хіба я щось відповідав на його базікання?
— Я не настільки дурний, Майкле, щоб не зрозуміти, що до чого. Ви досить уміло спрямовували базікання Франка.
— Дуже змістовне базікання!
— Але не таке вже й беззмістовне.
Американець роздушує недокурок у розкішній попільничці, нагадуючи мені цим, що я також можу закурити. На жаль, після ранкової пиятики навіть цигарка не дає мені ніякої втіхи.
— Я згадую про вашу розмову з Франком тільки для того, щоб звернути вашу увагу на мою толерантність, — пояснює Сеймур, сідаючи навпроти мене. — Я теж не з військової розвідки, тож вважатимемо, що це питання мене не стосується. Цікаво лише знати, чим ви відповісте на мій жест.
Він Пильно дивиться на мене, і я чомусь почуваю себе трішки збентеженим. Будемо сподіватися, що це не помітно.
— Даремно вас хвилюють ці питання, Уїльяме. Хочу я чи не хочу, ви досить міцно тримаєте мене в своїх пазурах.
— Що ж мені ще залишається, як не тримати вас у пазурах, коли я не можу розраховувати на вашу вдячність, — відповідає американець.
Він підводиться, ступає кілька кроків до вікна, потім знову повертається й сідає. Ця людина й хвилини не всидить на місці.
— Стосунки між сестрами — то лише побутова деталь, Майкле. Якщо вміло нею скористатися, можна значно полегшити собі роботу. Важливіше те, що Томас, замість привести пас до Райєна, намагається закрити шлях до нього.
— А хіба ви сподівались на інше?
— Так, можна було чекати й іншого. Можна було чекати, що Томас, щоб забезпечити собі співробітництво з Райєном, спробує підключити його до своїх брудних оборудок. Та, здається, Томас остерігається залучати Райєна, боячись, що той його звільнить. І прагне якнайкраще використати короткий час, який йому залишився. Гадає, що безглуздо ділитися будь з ким успіхом, що може стати останнім перед пенсією. Такий варіант не на користь нам, Майкле.
— Скажіть про це Томасу.
— Це ви скажете йому. І не прямо, а через Сандру.
Я не заперечую. Мій інтерес до всієї цієї розмови чисто академічний.
«Можеш спокійно розраховувати на мене, Уїльяме, — кажу и подумки, — але тільки до завтрашнього вечора. Не знаю, чи заглядаєш ти в календар, однак сьогодні двадцять восьме число, що означає: завтра буде двадцять дев'яте».
— Цьому хитрому дурню Томасу треба втовкмачити, що для нього вкрай важливо, аби до угоди був підключений Райєн, — каже Сеймур підводячись. — І треба, щоб це втовкмачила йому людина, до якої він має цілковиту довіру, така людина, як Сандра.
— Ви тішите себе ілюзіями щодо моєї близькості з цією дамою. Так, я мав з нею коротку розмову віч-на-віч, але ж…
— Для такої людини, як ви, близькі стосунки з дамою — річ нормальна, було б бажання, — каже американець, походжаючи по кімнаті. — Жінки часто більш реалістки, ніж чоловіки, так що ви, очевидно, зможете її переконати. Може, навіть пообіцяйте їй що-небудь.
— Що саме?
— Усунути Ерліха, тобто Дейзі.
— Але ж ви самі кажете, що Ерліх вам потрібен.
— О, Майкле, не прикидайтесь наївним. Обіцяти — це ще не означає виконати. Принаймні в нашій професії немає такого правила.
— Як же її переконати, що Райєна треба залучити будь-якою ціною?
— Не поспішайте. Дійдемо й до цього.
— І де гарантія, що Райєн погодиться?
Сеймур кидає на мене швидкий погляд. Інтерес, з яким ми досліджуємо його тезу, здається, тішить його.
— Одвічний імпульс, Майкле, — це жадібність. Згідно з інформацією Франка, риба вже ладна «клюнути».
— Франк каже «через місяць-два».
— А чому «через місяць-два»? Бо Райєн сподівається на той час спекатися Томаса й самому зробити гешефт.
— Значить, він чекатиме.
— Але ж він не знає, що йдеться про одного й того ж клієнта й про один і той же гешефт. Треба, щоб у нього склалося враження, що це термінова справа, несподівана можливість облагодити швидке й прибуткове дільце.
— Не бачу ніякої гарантії, що він ухопиться за це.
— Гарантій справді немає. Та перш ніж вирішити — взятися за цю справу чи ні, він проведе перевірку, а це примусить його зустрітися з вами. Не забувайте, що для вас важливіша зустріч, аніж угода. Від гешефту не відмовляються без вагомих причин, особливо коли його пропонує ваш помічник по службі.
— Можливо, ви маєте рацію.
— Що ж, в такому разі ми можемо перейти до деталей.
— Чи не краще було б спершу зазирнути в холодильник, якщо він є? — пропоную я, відчуваючи, що в мене зовсім пересохло в горлі.
— Так, справді. Хоча б мінеральної води, коли нема нічого кращого…
Експедиція до кухні виявляється продуктивнішою, ніж ми сподівались. У холодильнику ми знаходимо не тільки воду, а й цілу пляшку «Балентайна» — певно, дбайлива хазяйка приготувала її спеціально для нас.
— Бідолашна Мод, — зітхає Сеймур. — Вона вважає, що віскі треба охолоджувати в холодильнику.
Переносимо свої знахідки в хол і починаємо обговорення деталей наступних дій. Коли нарешті все обмірковано й уточнено до найменших дрібниць, надворі вже темно, наближається десята година.
— Ми когось чекаємо? — запитую я, щоб нагадати Уїльяму, що не завадило б прогулятися.
— Чекаємо Мод. Не знаю, чого вона так затримується.
Ми сидимо в напівтемряві. Тільки маленька настільна лампа на буфеті випромінює блідо-синє світло. У великому вікні на тлі темно-фіолетового нічного неба чітко вимальовується кафедральний собор, освітлений прожекторами. Американець завмер біля вікна; здається, він розглядає собор, бо зненацька запитує:
— Що вам нагадує це громадище?
— Корабель.
— Ви не оригінальний. Він і збудований так, щоб нагадувати корабель.
— То чому він має нагадувати мені щось інше?
— Дехто вбачає в ньому закам'янілий порив. Одвічний порив людини піднестися над собою.
— Може, й так. Я не дуже на цьому розуміюся. В усякому разі, збудовано міцно. Якщо він стільки вистояв…
— Так, наче велетенський зуб, що прогнив з плином часу і його безперестану зміцнюють — пломбують. Безперестану! І в цьому також поривання, тільки марне, бо не можна запобігти руйнівній силі часу. — Він на хвилину замовкає, потім провадить далі, мовби кажучи сам до себе: — Все гниє, розпадається, перетворюється на попіл і порох… Кінцева доля, а може, й кінцева мета всього — перетворитися на попіл і порох, розтанути й зникнути в цьому примарному світі. Жива матерія повертається до свого первинного стану, історія викінчується, щоб знову запанувала доісторична порожнеча.
— А ви ніскільки не змінилися, — зауважую я. — Ваші роздуми, як і колись, нагадують мені надгробну промову, що розпочалася колись давно і триває безмежно довго.
— Зате ви геть байдужі до роздумів, — бурчить Сеймур. — Вам усе зрозуміло.
— Здається, це не я, а ви висловлюєтеся так, наче побачили дно космосу.
— Я не такий самовпевнений. Але щодо мікрокосмосу, цій людиномурахи, біологічної аномалії, яка виявляє себе як хижак, то як звичайна тварюка, — то гадаю, можна й без лазера проникнути в її жалюгідну серцевину.
— У цій серцевині дехто знаходить і серце, Уїльяме.
Американець повертається спиною до вікна, клацає запальничкою й на мить освітлюється його худе, трохи похмуре обличчя. Потім він знову перетворюється на чорний силует, що невиразно проступає на тлі нічного неба.
— Серце… — ніби сам до себе каже Сеймур. — Марні докори за непоправне й безглузде прагнення чогось незбагненного.
