Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
Отже, «Спрайт» починає трохи прояснятися. В розв'язній балаканині червонощокого точна інформація посідає дуже скромне місце, але й те, що він вибовкав, важливо: «Спрайт» — не ізольована операція, а ціла програма, до того ж, певно, довгострокова. Програма воєнного характеру, націлена на розв'язання в якісно новий спосіб здобуття перемоги під час глобальної війни. Програма, спрямована на знешкодження противника психічним шляхом. Нарешті, програма, розрахована на застосування не вже відомих галюціногенних і нервово-паралітичних речовин, а засобів зовсім відмінного характеру. Обізнаність Франка в цьому надзвичайно важливому пункті, як і слід було сподіватися, дуже обмежена: «Уявіть собі якісь там еманації, промені, хвилі чи щось у такому дусі». Гаразд, облишмо це, хай уявляють собі фахівці, компетентні в цьому питанні. Моє завдання виконано. Значення слова «Спрайт» розшифровано.
Звичайно, для більшої достовірності одержану інформацію слід підтвердити даними з інших джерел. Та я не можу нічого підтвердити. Інших джерел немає. І часу теж немає. Вся надія на те, що моє єдине джерело досить серйозне. Франк — людина не нашої професії, це для мене ясно, однак він і не дуже далекий від цієї професії. Певно, його фірму використовують як фасад інші люди. Й цілком природно, що він дещо чує від цих «інших людей». Не виключено, що він резонер, але не фантазер, тож навряд щоб підносив мені якісь вигадки.
Остання думка мене настільки заспокоює, що з нею я й засинаю. Та, на жаль, щойно заснувши, прокидаюся. Звичний стукіт у двері — не дуже сильно, але досить вимогливо.
— Чи не збираєтеся ви спати до вечора? — запитує Мод, коли я відчиняю їй.
— Як я можу розраховувати на таке, коли в цьому ж готелі перебуваєте й ви.
— Дуже шкодую, Альбере, але нас чекає нова зустріч.
— Хіба дискотеки працюють і вдень?
— Зустрінемося внизу за п'ятнадцять хвилин. — І дама зникає, залишивши моє запитання без відповіді.
П'ятнадцять хвилин — це не так уже й мало, зважаючи на те, що я лягав не роздягаючись. А джинсовий костюм що більше мнеться, то більшого набуває шику. Освіжаю під краном обличчя, беру свою дорогоцінну сумку і спускаюся в хол. Глянувши на годинник, несподівано для себе встановлюю, що вже близько шостої.
Близько шостої, а на вулиці така сама спека і, як завжди в жаркі дні, особливо відчувається сморід вихлопних газів. Та це аніскільки не заважає людям юрмитися на тротуарі й обсідати магазини, які незабаром зачиняться.
— Невже знову підвищилися ціни на бензин? — запитую я, прокладаючи дорогу крізь натовп.
— Звідки ви це взяли?
— Останнім часом ви дедалі менше користуєтесь автомобілем.
— Де ж ним користуватися? На цих вулицях з однобічним рухом? І на таких нікчемних відстанях?
Відстань і справді незначна. Щойно ми відійшли за кілька кварталів від пішохідної зони, як Мод показує мені на величезний стандартний житловий будинок, що височить над іншими такими ж стандартними будівлями.
— Ось там, тридцять п'ятий номер. Підніметесь на шостий поверх. Ліфт працює.
— А ви?
— За мною не тужіть. Побачимося пізніше.
— Чи не кидаєте ви мене в обійми Дейзі або Сандри? — підозріливо запитую я.
— Поки що — ні. Але й таке може статися. Не дуже поспішайте, Альбере.
Нічого більше не пояснюючи, вона звертає в першу ж вуличку, а я прямую до будинку. На шостому поверсі — тільки одні двері. В маленькій рамочці картка — жіноче ім'я. Знайоме ім'я. Але це ім'я не Дейзі й не Сандри: «Модесті Мілтон».
Бідолашна Мод. Не наважується зайти навіть у власну квартиру. Дзвоню, й двері одразу ж відчиняються.
— Заходьте, — каже Сеймур.
Заходжу. Спочатку в. напівтемний коридор, потім у невеличкий хол. Обстановка значно скромніша, ніж у попередній квартирі. Легкі меблі із світлого дерева. Сервант-бібліотека з неодмінною стереоапаратурою, неодмінний маленький бар і дві-три полиці з дешевими виданнями в строкатих обкладинках. Окрасою приміщення є величезне вікно-вітрина, у яке видно сусідні дахи, а вдалині — темний силует кафедрального собору. Затишне житло з. ледь уловимим запахом пустки.
Певно, щоб перебити цей запах, Сеймур закурює сигарету й підходить до вікна, наче забув, що прийшов гість.
— Ви переселилися до Мод? — запитую без особливої цікавості й сідаю в маленьке крісло якраз навпроти маленького вентилятора, який, мабуть, щойно увімкнули.
— Тимчасово, тимчасово, — бурчить американець. — Рівно на стільки, скільки триватиме наша розмова. А взагалі ви даремно ревнуєте.
— Ви навіть не уявляєте, як обожнює вас ця жінка.
— Чи не час нам перейти до серйознішої теми? — зауважує Сеймур, відходячи од вікна.
Не чекаючи моєї згоди, він наближається до серванта й натискає на якусь кнопку.
Звичайно ж, це запис розмов. І, звичайно ж, з моєю цінною участю. Спершу я розмовляю з Ерліхом, потім з Томасом — про зброю.
— Другий запис не дуже якісний, — каже американець, зупиняючи магнітофон. — Цей дурний хитрун вирішив обрати для торгу найгамірніше місце. Але, як бачите, все чути досить добре.
— Непогана робота, — визнаю я. — І нищівна документація. Але є один суттєвий недолік.
— Ваша правда. Поки що в колекції відсутній голос найважливішого співрозмовника. І саме з цього питання нам треба порадитись.
Сеймур відчиняє маленький бар і знову зачиняє його.
— У цієї жінки нічого пити…
— Бо вона сама не п'є. І, мабуть, не запрошує до себе гостей.
— Так. Ідеальна секретарка, — підтверджує американець. — Навіть не віриться, що така порода й досі ще трапляється. Добре, що хоч є попільничка.
— Я не певен, чи можна нею користуватися. Гадаю, це прикраса.
Попільниця з рожевого венеціанського кришталю справді має дуже імпозантний вигляд.
— Користуйтесь на мою відповідальність, — гугнявить Сеймур і затоптує в ній недокурок.
Він бере нову сигарету, клацає запальничкою й каже:
— Отже, Томас хоче усунути Ерліха як посередника, щоб зберегти комісійні. Це не біда. Ерліх може фігурувати і як людина, що забезпечує транспорт, але він повинен фігурувати.
— Мені здається, що його хочуть позбавити й цієї маленької ролі.
— Хто? — зводить брови американець.
— Ваша Сандра.
Викладаю в двох словах думку Сандри про те, що Ерліх — небезпечна людина.
— Мод мені цього не казала, — зауважує Сеймур.
— Я не сповідаюсь перед Мод. Розмова відбувалася віч-на-віч.
Американець задумливо мовчить, тому я додаю:
— Дивно все-таки, що ваші жінки дозволяють собі діяти на власний розсуд.
— Помиляєтесь, Майкле, — хитає головою американець. — Це не мої жінки. Більше того, ті дві сестрички навіть не підозрюють про моє існування.
— Сестрички?
— Атож, сестрички. Мабуть, батьки в них різні, а мати одна. Та не будемо заглиблюватися в такі дрібниці.
— І все ж вони ваші службовці…
— Секретарки. Зв'язки, які принагідно використовує Мод, ото і все. Зараз також доводиться їх використовувати. Сандру — з огляду на її стосунки з Томасом, а Дейзі — тому що вона за наказом Мод змогла встановити стосунки з Ерліхом. Обом сестричкам відомо тільки те, що Мод намагається укласти угоду, від якої дещо перепаде і їм.
— У такому разі їхні дії можуть бути досить несподіваними для вас.
— Але не настільки, щоб провалити операцію.
Зупинившись посеред холу, Сеймур якийсь час мовчки насичує простір тютюновим димом, потім переводить погляд на мене й гугнявить:
— Сандра не прагне усунути Ерліха. Їй на нього начхати. Вона намагається усунути Дейзі.
— А який стосунок до цієї угоди має Дейзі?
— До цієї — ніякого. Та, мабуть, має стосунок до іншої, зважаючи на те, що шлюб — це теж угода.
І, щоб мені стало зрозуміліше, додає після короткої паузи:
— Зв'язок між Томасом і Сандрою здавна вів до одруження. Але тепер на обрії з'явилася менша сестричка й привернула увагу нареченого. Звідси й захисна реакція старшої сестри. Якщо вам потрібні детальніші подробиці, дістанете їх від Мод. Ви припускаєтеся помилки, не сповідаючись перед нею, Майкле. Можливо, сповідь з вашого боку викликала б сповідь і з її боку.
