Чорна Брама - Михайлов Віктор Семенович (библиотека книг .TXT) 📗
Чому сміявся Свенсон?
Легкий дотик до ноги вивів Андрія з глибокої задуми: він одповз трохи назад по сліду, протореному в глибокому снігу, і озирнувся. Біля нього був старшина Хабарнов.
На аркушику з блокнота Нагорний написав кілька слів, засунув папірець у ствол автомата і передав записку старшині.
Коли Андрій знову підповз на край плато, Свенсона вже не було, його хутряна шапка промайнула десь у виярку. Повернувся Свенсон з рюкзаком Райта в руці. Піднявши брезент, він кинув його в шлюпку, потім запалив люльку, звалив на плечі свій рюкзак і, озирнувшись довкола та звірившись по компасу, рушив на захід.
ЧОРНА БРАМА
Тіло Райта вони знайшли у виярку під снігом. Старий зробив перші кроки на шляху до Батьківщини, коли його настигла куля.
— Постріл у потилицю, — сказав Клебанов. — Прийом, гідний Катинського лісу чи Бабиного Яру.
На двійці «Беноні» з тілом Райта Хабарнов вирушив у порт Георгій. Шлюпку з «Завірюхи» прикордонники надійно сховали в ущелині.
Разом з Ясачним капітан уточнив маршрут. Із матеріалів слідства він знав, що шляхи Сарматова і Благова схрещувалися на Чорній Брамі. Це була мета і Свенсона. Щоб не наступати йому на п'яти, оперативна група і прикордонники заглибилися в тундру далі на південь.
Попереду йшов Ясачний — він чудово знав усе узбережжя затоки, — за ним Клебанов і Нагорний з рюкзаком. Останнім ішов Аввакумов.
Тундра непомітно перейшла в горби, часто траплялися купи каміння, озера у видолинках. Південні схили горбів аж до берега були вкриті березовими чагарниками. Попутний північно-східний вітер дув у спину.
Капітан Клебанов притишив ходу і, коли його догнав Нагорний, сказав:
— Ви стежили за Свенсоном, чули його розмову з Райтом. Який висновок можна зробити про Свенсона?
Нагорний відчув, що червоніє, і, переборюючи ніяковість, відповів:
— Мені здається, що Свенсон попав у гітлерівський полон, був у таборі десь під Мюнхеном. Заполяр'я він знає добре. Може, я помиляюсь, але, на мою думку, Свенсон обмовився про такий факт із своєї біографії, з якого можна визначити його колишнє місцепроживання і навіть роботу…
— Сміливіше, комендоре!
— Свенсон сказав, що кекур на самому початку губи він складав сам власними руками багато років тому. Він так і назвав викладений з каміння знак кекуром…
— Ну? Чому ж ви замовкли? — підбадьорив його капітан.
— Малознайоме поморське слово. Не кожен скаже «кекур». Іноді його мова нагадувала говірку старшини Хабарнова. І тоді мені здавалося, що Свенсон з поморів. Коли б можна було дізнатись, хто і коли ставив цей знак на сопці…
Капітан тихо свиснув.
Ясачний повернувся і, побачивши, що Клебанов підняв руку, зупинився. Підійшов і Аввакумов. Капітан, примостившись на камені, написав текст радіограми.
— Зашифруйте, товаришу лейтенант, і передайте в Мурманськ через Торос-три! — наказав Клебанов. — Не пізніше як завтра вранці нам буде відомо, хто ставив кекур на сопці.
Поки Аввакумов клопотався біля рації, вони розігріли на сухому спирті м'ясні консерви.
Передавши в ефір запит капітана, радист перейшов на прийом, дістав підтвердження і прийняв нову радіограму:
«Мотобот „Беноні“ затримано на траверзі мису Малопримітного сторожовим кораблем „Буря“ і відведено у порт. При перевірці суднової ролі виявлено відсутність боцмана Ернеста Райта і матроса Хугго Свенсона. У вахтовому журналі свіжий запис: „5 година ранку. Траверз мису Хібергнесет. При виході на циркуляцію змило хвилею боцмана Райта і матроса Свенсона“. Запис у журналі команда підтверджує».
— Команда «Беноні» підтвердить що завгодно, — посміхнувся Ясачний. — Ручуся, що механіка Траммера я вже зустрічав раніше на боті контрабандиста Хатчінса. Полював звіра біля Каніного Носа.
— В усякому разі, — роздумливо промовив капітан, — тепер ми знаємо точно: убито Ернеста Райта, чи, як він назвав себе, Мікеля Янсона. Тактика змінюється. Благов не був введений до списку команди, Свенсон і Райт були в списку, але несподівано загинули. Якби ми не простежили за висадкою, було б важко довести, що це не так.
«Отже, Свенсон прямує до Чорної Брами. До цієї скелі вели сліди Сарматова, до неї мав пробитися Благов, — думав Клебанов. — Чому з такою настирливістю вони прагнуть до Чорної Брами? З історії воєнних років нам відомо: десь біля самої вершини скелі була печера, яка правила гітлерівцям за спостережний пост. Виходить, там, на Заході, вони чудово знають про існування Чорної Брами, і Сарматов, кинутий з парашутом у цьому районі, міг скористатись печерою як місцем явки або… Очевидно, Лемо і Свенсон — та сама особа. Лемо, як і Благова, навчали працювати з лічильником Гейгера. Але ні тому, ні другому не дали з собою жодного приладу. А що коли Сарматов заховав лічильники в цій печері? Тоді все стає на своє місце…»
На цьому Клебанов перервав свої міркування. Прикордонники знову рушили на захід.
Сонце сіло за сопками. Холодний вітер пробирався під куртки. Десь ухкала біла сова — господиня тундри. На озерах тріщав лід, рипів під ногами наст.
Минуло чимало часу. Небо потемніло, з'явились поодинокі зорі. Вітер вгамувався. Запанувала така тиша, що Нагорний чув, як, короблячись від морозу, скриплять шкіряні ремені рюкзака.
Тільки тепер Андрій усвідомив і оцінив турботу Ясачного: одягнений у нове штормове обмундирування, він майже не відчував холоду.
Переборюючи втому, Нагорний уже нетерпляче позирав на капі гана, коли Ясачний, вибравши зручне для привалу місце, рішуче зупинився.
— Відпочинемо до світання, — сказав він і, розв'язавши рюкзак, витяг банку сухого спирту і морські галети.
Спалахнуло блакитне полум'я.
Набравши повний чайник снігу, боцман поставив його на вогонь.
Чекаючи, поки закипить чайник, Клебанов і Ясачний при світлі кишенькового електроліхтарика уточняли по карті маршрут. Завтра вони будуть біля підніжжя Чорної Брами.
Нагорний ліг прямо на снігу, підмостивши в голови рюкзак.
Небо стало ще темнішим, зорі здавались яскравішими.
Відчуваючи глухі, сильні удари крові, Андрій поклав руку на серце… Тут, у бічній кишені тужурки, лежало фото Світлани… Дівчина дивилася на нього допитливим поглядом, і між бровами в неї пролягла глибока, сувора складка. Зараз і напис на звороті фотокартки видавався не таким, як раніше: в ньому не відчувалося наївної дівочої простоти. Слова звучали урочисто і суворо, неначе присяга: «Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знала». Вони йдуть до Чорної Брами, до тієї самої висоти 412, де чотирнадцять років тому загинув його брат Володимир.
Боцман вивів його з задуми — перед Андрієм стояв великий емальований кухоль з міцним чаєм.
Вечеряли мовчки. Здавалося, що кожен з них сторожко прислухається до тундри, до цієї тривожної нічної тиші.
Залізши в спальний мішок, Андрій заплющив очі. Тепло підступало до серця, ніби марево в жаркий день…
…Велика самохідна баржа… Спінені хвилі розбігаються в обидва боки. Широко розставивши ноги, у плащ-накидці та в касці, поклавши руки на автомат, що звисає на груди, стоїть Володимир Нагорний. Побачивши брата, він сказав так, ніби вони розлучилися тільки вчора: «Заступай на пост, комендоре, пароль „Брама“»… І ось Андрій на посту. Він мовчки дивиться Володимирові вслід. Автомат висить на його плечі дулом униз. Володимир іде все далі й далі, аж поки не перетворюється в маленьку, ледь помітну цяточку. Цяточка не зникає, вона знову збільшується. Це птах — великий, гордий альбатрос. Він робить коло над судном, опускається нижче й торкається крилом Андрієвого плеча, ніби кличе з собою. Але Андрій на посту. Високо злітає альбатрос і знову опускається і штовхає його в плече…
Андрій прокидається. Це його будить Ясачний.
Горизонт світлішає. Настає новий, уже другий день у тундрі.
Як і раніше, ланцюжком, вони йшли на захід. Сонце пригрівало по-весняному. З наближенням полудня наст робився тоншим, хрустів і провалювався під ногами. На проталинах жовтіли полярні маки, нев'яник, що пахнув свіжим сіном. Кілька раз з-під самих ніг боцмана вилітали перші куріпки. Дедалі частіше траплялися сліди лемінга.
